Ціна світла. Фінальна битва.

1

У машині було тихо. Дан вів машину мовчки дивлячись на дорогу. Яра на задньому сидінні міцно тримала книгу на колінах. Азель сидів поруч. Він майже не дихав — просто займав простір, і від цього в салоні ставало тісніше. За вікном пропливали будинки. Потім — передмістя, пустирі. Битий Шлях наближався.

Яра дивилася на дорогу й думала про маму. Про те, як та завжди казала: «Ти в мене сильна». Вона мала бути сильною зараз.

— Як довго?

— Двадцять хвилин, — відповів Дан.

Азель повернувся до неї.

— Коли ми приїдемо, не відходь від мене.

— Чому?

— Тому що він чекатиме на тебе. І він зробить усе, щоб відокремити тебе від нас.

Яра мовчала. Вона знала, що він правий.

— А якщо він змусить мене обирати? — запитала вона тихо.

Азель не відповів одразу.

— Тоді обирай себе. Якщо він отримає все, тоді не буде нікого.

Вона подивилася на нього.

— Що?

— Якщо він поставить тебе перед вибором — обирай себе.

— Я не можу…

— Зможеш, — сказав він. — Іншого вибору немає. 

Яра хотіла заперечити, але в цю мить Дан зупинив машину.

— Ми приїхали.

2

Перед ними височіла стара будівля. Та сама. Сірі стіни, вибиті вікна, тріщини, що розповзалися по бетону, наче павутиння. Вітер гудів у порожніх отворах, створюючи звук, схожий на стогін. Повітря було важким, липким. Воно осідало на шкірі, наче невидимий пил.

Яра вийшла з машини. Земля під ногами була твердою, випаленою. Навіть трава не росла тут — тільки сірий, мертвий ґрунт. Азель став поряд.

— Він знає, що ми тут. 

Яра кивнула.

— Я відчуваю його.

Вона заплющила очі. І одразу побачила — темрява пульсувала всередині будівлі, мов живе серце. Воно чекало. Воно дихало.

— Він всередині, я відчуваю.

— Тоді йдемо, — сказав Дан.

Азель зупинив його.

— Стривай.

Дан обернувся.

— Що?

Азель дивився на будівлю. Його обличчя було напруженим.

— Він не просто чекає. Він хоче, щоб ми зайшли. Це пастка.

— Я знаю. Але іншого вибору немає.

— Він хоче, щоб ми розділилися. Не дай йому цього.

Дан кивнув.

— Добре.

Вони зайшли всередину.

3

Темрява була густою, майже осяжною. Пахло вогкістю, пліснявою, чимось кислим. Кроки відлунювали від стін, розбиваючись об порожнечу. Яра трималася близько до Азеля — він ішов попереду, розчищаючи їм шлях. Дан прикривав.

— Він тут, — прошепотів Азель. — Я відчуваю його.

— Де? — запитала Яра.

— Усюди.— темрява наче зарухалася.

Вони йшли довго. Коридори петляли, заводили в глухі кути, повертали назад. Будівля здавалася живою — вона дихала, змінювалася, не пускала їх.

Раптом вони почули голос.

— Я знав, що ти прийдеш.

Вергель.

Він виступив із темряви — високий, безформний, здавалося, він створений із самої темряви, із червоними очима. Він посміхався — його посмішка була наче розверзнута безодня. Позаду нього, в кутку кімнати, сиділи двоє. Вони не рухалися. Мама. Софія. Вони були живі. Бліді, налякані, без свідомості, але живі.

— Мамо! — крикнула Яра.

Вона рвонула вперед, але Дан схопив її за руку.

— Стій.— зупинив її Азель

— Відпусти!

— Ні.  Він чекає на це.

Вергель розсміявся.

— Розумний Провідник. Шкода, що ти не був таким розумним, коли вона помирала в тебе на руках.

Азель завмер. Його обличчя стало блідим.

— Не чіпай минуле, — сказав він тихо.

— Чому? — Вергель нахилив голову. — Бо ти досі пам'ятаєш її обличчя? Її очі, коли вона пішла?

— Замовкни.

— Ти не зміг врятувати її тоді. І не зможеш врятувати її зараз. — Азель кинувся на нього і темрява вибухнула, розриваючи простір на шматки. 

4

Бій був жорстоким. Азель атакував першим. Дві сили зіткнулися, і повітря навколо них затріщало. Вергель був значно сильнішим.

Азель кинувся вперед, і його кулак, обплетений тінню, врізався в груди Вергеля. Від удару по кімнаті прокотився глухий гуркіт, наче вдарили в дзвін. Вергель похитнувся, але не впав. Він лише посміхнувся — і цієї миті Азель відчув, як щось холодне и липке обплутало його щиколотки. Він глянув униз — тіні Вергеля, мов живі змії, повзли вгору по його ногах, стискали коліна, підіймалися до грудей.

Азель спробував вирватися, але тіні були сильнішими. Вони різко смикнули його догори й із глухим стукотом жбурнули об стіну. Бетон тріснув під вагою його тіла, по штукатурці побігли павутиння тріщин, і гострий біль розірвав спину, наче хтось провів по ній розпеченим залізом. Повітря вибило з легенів. Азель ковтнув ротом пил і кров - чорну, густу, яка текла з розбитої губи й падала важкими краплями на підлогу.

Ребра відгукнулися різким, ниючим болем, коли він спробував підвестися, і він почув, як одне з них хруснуло десь у глибині грудей. Кімната запахла озоном і гниллю. Вергель наближався повільно, насолоджуючись кожною миттю.

— Ти слабкий, — сказав Вергель. — Ти завжди був таким.

— Це краще, ніж бути таким, як ти, — відповів Азель, підводячись.

Дан кинувся на Вергеля з амулетом. Світло спалахнуло — яскраве, сліпуче. Вергель зашипів і відступив на крок.

— Мисливець, — прошипів він. — Як твій батько. Він теж думав, що зможе зупинити мене.

— Я зупиню тебе, — сказав Дан.

— Ну, спробуй.

Вергель підняв руку. Тіні вирвалися з підлоги, обплутали Дана, притиснули до стіни. Амулет зірвався і покотився по підлозі.

— Ти тільки людина. Слабка, жалюгідна людина.

Він стиснув руку. Тіні почали обплутали його шию.

— Дан! — крикнула Яра.

Вона кинулася до нього. Світло вирвалося з її рук, розриваючи тіні. Ті відступили. Дан упав на підлогу, важко дихаючи.

— Живий, — прошепотів він. — Я живий.

Вергель подивився на Яру.

— А тепер ти, — його очі блиснули кровавим вогнем.