Ціна світла. Фінальна битва.

1

У машині було тихо. Дан вів машину мовчки дивлячись на дорогу. Яра на задньому сидінні міцно тримала книгу на колінах. Азель сидів поруч. Він майже не дихав — просто займав простір, і від цього в салоні ставало тісніше. За вікном пропливали будинки. Потім — передмістя, пустирі. Битий Шлях наближався.

Яра дивилася на дорогу й думала про маму. Про те, як та завжди казала: «Ти в мене сильна». Вона мала бути сильною зараз.

— Як довго?

— Двадцять хвилин, — відповів Дан.

Азель повернувся до неї.

— Коли ми приїдемо, не відходь від мене.

— Чому?

— Тому що він чекатиме на тебе. І він зробить усе, щоб відокремити тебе від нас.

Яра мовчала. Вона знала, що він правий.

— А якщо він змусить мене обирати? — запитала вона тихо.

Азель не відповів одразу.

— Тоді обирай себе. Якщо він отримає все, тоді не буде нікого.

Вона подивилася на нього.

— Що?

— Якщо він поставить тебе перед вибором — обирай себе.

— Я не можу…

— Зможеш, — сказав він. — Іншого вибору немає. 

Яра хотіла заперечити, але в цю мить Дан зупинив машину.

— Ми приїхали.

2

Перед ними височіла стара будівля. Та сама. Сірі стіни, вибиті вікна, тріщини, що розповзалися по бетону, наче павутиння. Вітер гудів у порожніх отворах, створюючи звук, схожий на стогін. Повітря було важким, липким. Воно осідало на шкірі, наче невидимий пил.

Яра вийшла з машини. Земля під ногами була твердою, випаленою. Навіть трава не росла тут — тільки сірий, мертвий ґрунт. Азель став поряд.

— Він знає, що ми тут. 

Яра кивнула.

— Я відчуваю його.

Вона заплющила очі. І одразу побачила — темрява пульсувала всередині будівлі, мов живе серце. Воно чекало. Воно дихало.

— Він всередині, я відчуваю.

— Тоді йдемо, — сказав Дан.

Азель зупинив його.

— Стривай.

Дан обернувся.

— Що?

Азель дивився на будівлю. Його обличчя було напруженим.

— Він не просто чекає. Він хоче, щоб ми зайшли. Це пастка.

— Я знаю. Але іншого вибору немає.

— Він хоче, щоб ми розділилися. Не дай йому цього.

Дан кивнув.

— Добре.

Вони зайшли всередину.

3

Темрява була густою, майже осяжною. Пахло вогкістю, пліснявою, чимось кислим. Кроки відлунювали від стін, розбиваючись об порожнечу. Яра трималася близько до Азеля — він ішов попереду, розчищаючи їм шлях. Дан прикривав.

— Він тут, — прошепотів Азель. — Я відчуваю його.

— Де? — запитала Яра.

— Усюди.— темрява наче зарухалася.

Вони йшли довго. Коридори петляли, заводили в глухі кути, повертали назад. Будівля здавалася живою — вона дихала, змінювалася, не пускала їх.

Раптом вони почули голос.

— Я знав, що ти прийдеш.

Вергель.

Він виступив із темряви — високий, безформний, здавалося, він створений із самої темряви, із червоними очима. Він посміхався — його посмішка була наче розверзнута безодня. Позаду нього, в кутку кімнати, сиділи двоє. Вони не рухалися. Мама. Софія. Вони були живі. Бліді, налякані, без свідомості, але живі.

— Мамо! — крикнула Яра.

Вона рвонула вперед, але Дан схопив її за руку.

— Стій.— зупинив її Азель

— Відпусти!

— Ні.  Він чекає на це.

Вергель розсміявся.

— Розумний Провідник. Шкода, що ти не був таким розумним, коли вона помирала в тебе на руках.

Азель завмер. Його обличчя стало блідим.

— Не чіпай минуле, — сказав він тихо.

— Чому? — Вергель нахилив голову. — Бо ти досі пам'ятаєш її обличчя? Її очі, коли вона пішла?

— Замовкни.

— Ти не зміг врятувати її тоді. І не зможеш врятувати її зараз. — Азель кинувся на нього і темрява вибухнула, розриваючи простір на шматки. 

4

Бій був жорстоким. Азель атакував першим. Дві сили зіткнулися, і повітря навколо них затріщало. Вергель був значно сильнішим.

Азель не думав, не планував. Його тіло діяло саме на рефлексах та інстинктах, на чомусь давньому, що прокинулося в глибині його єства. Він кинувся вперед. Повітря розірвалося, наче хтось різонув невидимим ножем по самій тканині реальності. Його кулак обплетений чорною, густою тінню, наче смола, врізався в груди Вергеля. Удар був не гучним. Наче камінь упав у бездонний колодязь. По кімнаті прокотився глухий , вібруючий гуркіт, наче десь далеко в горах зійшла лавина. Пил здійнявся з підлоги і тріщини пробігли по стінах. Вергель похитнувся і відступив на пів кроку. Але й цього було достатньо, щоб Азель відчув — він може його дістати. Він може хоч на мить зупинити цю істоту. І раптом щось холодне обплутало його щиколотки.

Він глянув униз. Чорні, живі, голодні тіні  повзли вгору по його ногах. Вони були схожі на змій. На сотні тонких, слизьких, холодних змій, що виповзли з-під підлоги й облели його, наче павутиння. Вони повільно стискали його ноги, не даючи поворухнутися. Він відчув, як кістки хруснули.

Азель спробував вирватися, але тіні були сильнішими. Вони тримали його , наче ланцюги. Вони різко смикнули його догори й із глухим стукотом жбурнули об стіну. Бетон тріснув під вагою його тіла, по штукатурці побігли павутиння тріщин, і гострий біль розірвав спину, наче хтось провів по ній розпеченим залізом. Повітря вибило з легенів. Азель ковтнув ротом пил і кров - чорну, густу, яка текла з розбитої губи й падала важкими краплями на підлогу.

Ребра відгукнулися різким, ниючим болем, коли він спробував підвестися, і він почув, як одне з них хруснуло десь у глибині грудей. Кімната запахла озоном і гниллю. Вергель наближався повільно, насолоджуючись кожною миттю.

— Ти слабкий, — сказав Вергель. — Ти завжди був таким.

— Це краще, ніж бути таким, як ти, — відповів Азель, підводячись.

Дан кинувся на Вергеля з амулетом. Світло спалахнуло — яскраве, сліпуче. Вергель зашипів і відступив на крок.

— Мисливець, — прошипів він. — Як твій батько. Він теж думав, що зможе зупинити мене.