Спостерігачі

Дівчинка повела їх через парк. Довго. Повз дерева, старі лавки, дитячий майданчик, де гойдалки скрипіли на вітру. Вона зупинилася біля старого напівзруйнованого сарая, якого Яра ніколи не помічала раніше, хоча проходила мимо сотні разів. 

— Тут? — здивовано запитала Яра.

Дівчинка посміхнулася й відчинила двері. Коли Яра переступила поріг, світ навколо неї змінився. Не різко. Повільно. Наче хтось розмивав реальність. Стіни сарая стали прозорими, потім зникли. Замість них зʼявилися колони. Замість темряви — золотаве світло. Яра відчула, як земля під ногами стала мармуровою. І тиша.

Абсолютна, важка тиша.

За довгим столом сиділи люди. Різні. Старі й молоді. Багаті і бідні. Жінка в дорогому костюмі, чоловік у робочому комбінезоні, дівчинка-підліток, літній дід із сивиною, безхатько з сумками, школяр. Усі дивилися на Яру. 

— Сідай, — сказала дівчинка, показавши на вільне місце. — Вони чекали на тебе.

Яра зробила крок уперед. Вона сіла на вільне місце й подивилася на них. Жоден не відвів погляду.

— Я знаю, хто ви, — сказала вона. — Ви бачите все, але не втручаєтеся. Але я прошу вас про допомогу. Один із Темних Провідників викрав мою родину. Він уб'є їх, якщо я не зупиню його. Я не можу зробити це сама.

Настала тиша. Потім жінка в дорогому костюмі заговорила. Її голос був рівним, беземоційним, як у диктора.

— Ми знаємо про Вергеля. Знаємо про твою родину. Ми спостерігаємо. Це все, що ми робимо.

— Але він порушує баланс! — крикнула Яра. — Він убиває невинних! Він хоче знищити світ!

Жінка похитала головою.

— Він ще не зробив цього. Баланс поки що не порушений.

— Не порушений?!— Яра ледь стрималась. 

— Це не порушує баланс, — сказав літній чоловік. — Це особиста драма. Вона не впливає на всесвіт.

Яра відчула, як її охоплює лють.

— А коли він уб'є їх? Це вплине на баланс?

— Ні. Холодно відповів школяр. 

Яра встала.

— Ви хочете, щоб вони померли? — крикнула вона.

— Ми не хочемо їхньої смерті, — сказав літній чоловік. — Але ми не можемо втручатися. Це закон. Він вищий за нас. Вищий за твої чи будь чиї почуття.

— Але ж ви можете! — сказала Яра.

Дівчинка зі світлим волоссям подивилася на неї. І вперше її дитяче обличчя стало сумним.

— Ні.

Яра завмерла.

— Ми можемо змінити багато речей.

Дівчинка опустила очі.

— Але кожного разу, коли ми рятуємо одне життя силою, хтось інший платить за це.

— Це просто виправдання.

— Можливо.

Дівчинка підняла погляд.

— Це закон, який навіть ми не можемо порушити.

— Ви — чудовиська! — викрикнула Яра. — Гірші за Вергеля. Бо ви знаєте про зло й дозволяєте йому існувати!

Вона дивилася на них. На їхні холодні обличчя. На їхні очі, у яких не було ні жалю, ні співчуття. «Вони не допоможуть.»

Яра вийшла з-за столу. Повільно, з тремтячими руками. Біля дверей зупинилася.

— Я зрозуміла, — сказала вона. — Ви не допоможете. Тоді я буду діяти сама. І якщо я порушу баланс — це буде не моя провина. А ваша.

— Якщо ти порушиш баланс, ти зникнеш. І твоя душа розсіюється назавжди. — мовив школяр. 

— І це ви називаєте справедливістю?— в розпачі прошепотіла Яра. 

— Поки є світло, буде і темрява. — відповів найстаріший безхатько. Голос його був занадто холодним і моторошним, наче щось дуже прадавнє і величне звучало на всю кімнату. — А тепер йди і памʼятай про це. 

Яру наче винесло назад з зали і двері перед нею захлопнулися. Вітер ударив в обличчя холодом. Вона стояла посеред парку й не знала, куди йти. Згадала про маму. Про Софію. Про те, як вони дивилися на неї з надією. І про те, що вона підвела їх.

— Я не можу, — прошепотіла вона. — Я не зможу сама. Ні! Це не справедливо!— вона впала на коліна і гірко плакала не знаючи , що робити далі. 

Дан був поряд. Він міцно тримав її за плечі. 

2

Надворі було тихо. Холодно. Яра все ще була на порозі цього старого сарая. Дихала важко, нерівно. Але сліз більше не було. 

— Вони відмовили, — сказала вона, не дивлячись ні на кого.

Дан стояв поряд. Його обличчя було спотворене злістю.

— Як вони могли? Вони бачать, що відбувається. Вони знають, що Вергель робить. Але вони просто сидять і чекають? Чекають, поки помруть невинні?

Яра не відповіла.

— Я не можу зробити це сама, — прошепотіла вона.

Дан підійшов ближче.

— Я з тобою. Я завжди буду з тобою.

Вона подивилася на нього. Але вона знала, що його недостатньо.

— Азель, — сказала вона раптом.

Яра піднялася і швидко рушила до нього. Дан схопив її  руку.

— Яро, — сказав він. — Ти не можеш. Він один із них. Він темний Провідник.

— Я знаю.

— Це може бути пастка, — продовжив Дан. — Можливо, це він усе підлаштував. Можливо, він здав твоїх рідних Вергелю. Можливо, він хоче, щоб ти прийшла до нього в розпачі, беззахисна. Яра завмерла. Вона дивилася на двері Азеля, потім на Дана.

«А якщо він має рацію? — подумала  вона. — Якщо це пастка?»

Дан просто дивився на неї. Яра заплющила очі. Вона думала про маму. Про Софію. Про те, що часу майже не залишилося.

— Мені байдуже, — сказала вона. — якщо це пастка — я потраплю в неї. Але я не можу сидіти й чекати. У мене немає вибору. 

Вона повернулася до дверей і постукала.

— Я боюся, що ти робиш помилку.

— Можливо, — сказала вона. — Але він єдина людина, яка може допомогти мені. І я піду до нього, навіть якщо це буде помилка.

— Азелю! — крикнула вона. — Азелю, відчини! Будь ласка!— гупала вона у двері. 

Тиша. Тільки її дихання, збите й гаряче.

— Я знаю, що ти вдома! Я відчуваю тебе! — її голос зірвався. — Мені потрібна твоя допомога! Він забрав їх! Мою маму і сестру! Я не можу сама!

Двері залишалися зачиненими. Яра притулилася лобом до холодного дерева. Сльози потекли по щоках.