Викрадення

1

Вечір минув у теплій, майже звичній атмосфері.

Мамин пиріг із яблуками та корицею пахнув усією кухнею. Софія безперервно щось розповідала — про навчання, про подруг, про нову зачіску, яку вона хотіла зробити. Мама слухала, посміхалася, іноді вставляла зауваження. Дан сидів навпроти Софії, і Яра бачила, як сестра дивиться на нього — з надією, з теплотою, з чимось більшим, ніж просто симпатія.

Азель сидів поруч із Ярою, на краєчку стільця, тримаючи чашку в руках. Він майже не пив, але тримав її, ніби шукав опори. Вона помітила, як він уникає її погляду.  Азель підвівся першим.

— Мені треба йти, — сказав він.

Мама подивилася на нього з теплою усмішкою.

— Дякую вам, що прийшли. Ви завжди бажані гості.

Азель кивнув. Він подивився на Яру — коротко, майже непомітно. І вийшов.

Через годину зібралися всі.

— Я вас відвезу, — сказав Дан, звертаючись до мами й Софії. — Вже пізно.

Софія засяяла. Мама завагалася, але кивнула.

— Дякую.

Вони вийшли з квартири. Яра стояла на порозі, дивлячись, як вони спускаються сходами. Софія озирнулася й усміхнулася.

— Я подзвоню, як доїдемо! — крикнула вона.

— Добре, — відповіла Яра.

Вона зачинила двері. У квартирі залишився тільки запах пирога й тиша. Яра прибрала зі столу, помила чашки. Лягла в ліжко. Перед тим як заснути, Яра ще довго лежала у темряві. Вона слухала, як за вікном шумить місто. Колись ця тиша лякала її. Тепер вона стала майже рідною. Вона думала про вечір. Про мамину усмішку. Про Софію, яка так дивно дивилася на Дана. Про Азеля, який сидів за столом серед людей і вперше за багато років виглядав не чужим. Вона раптом зрозуміла, що боїться не смерті. Вона боялася втратити це. Звичайне життя. Кухню з потрісканою фарбою. Мамин пиріг. Сміх сестри. Те, чого вона ніколи не мала повністю, але що зараз стало для неї найціннішим.  Яра заплющила очі.

— Нехай хоч один день буде просто нормальним, — прошепотіла вона.

Але десь далеко, за межами людського слуху, щось відповіло їй тишею.

2

Посеред ночі Яра раптом прокинулась. Їй наснився дощ.  Вона стояла посеред дороги, а навколо не було нікого. Тільки голос.

— Яро…

Вона обернулася.

— Мамо?

Але замість мами побачила темряву. Ту саму, яку вона вже бачила раніше. Тінь ворухнулася.

І голос прошепотів:

— Ти завжди приходиш занадто пізно.

Яра різко відкрила очі. Серце билося так сильно. Щось сталося. У квартирі було надто тихо. Навіть годинник, який завжди цокав, тепер мовчав. На електронному було біля третьої години ночі. Яра сіла на ліжку прислухаючись до себе. Щось було не так. Вона взяла телефон. Чотири пропущені від Софії. Останнє повідомлення прийшло десь о дванадцятій ночі:

«Дома. Я зайду завтра. Я тебе люблю, цілую.»

Це повідомлення трохи заспокоїло її і вона знову лягла, намагаючись заснути. «Зранку передзвоню» , думала вона все одно ще з тривогою, яка не покидала її. 

Але зранку телефони мами і Софійки мовчав, що посилило тривогу. Яра схопила куртку й вибігла надвір. Зупинила перше таксі, яке зустрілося , і вся дорога до маминого будинку здавалася їй вічністю. Вона впивалася пальцями в сидіння й дивилася у вікно, не помічаючи вулиць. Тільки одне: швидше. Ще швидше. Водій здивовано глянув на неї в дзеркало заднього виду, та натиснув на газ.

Мамина квартира була на першому поверсі старої п'ятиповерхівки. Яра вискочила з машини й побігла до дверей. Ключі тремтіли в руках. Вона намагалася вставити їх у замок, але не могла.

— Давай, давай... — шепотіла вона.

Двері відчинилися. Квартира була порожньою. Не просто тихою , вона відчула пустоту. Речі лежали на своїх місцях, але вона відчувала — тут нікого немає. Вони не повернулися додому вчора ввечері.

Яра зайшла в кімнату мами. Ліжко було застелене. У кімнаті Софії — те саме. Жодного сліду. Жодної записки. Жодного повідомлення. Яра повільно зайшла на кухню. На столі стояла чашка. Мамина.

Вона ще не встигла її помити. Поруч лежала маленька серветка, на якій залишилася крихта від пирога. Яра торкнулася її пальцями. Тепла. Ні. Їй просто хотілося в це вірити. Вона закрила очі. І на секунду їй здалося, що мама зараз зайде.

Скаже: «Яро, ти знову не снідала».

Софія засміється з кімнати. Але квартира залишалася мовчазною. І ця тиша була страшнішою за будь-який крик.

— Мамо...

Її голос зламався. Вона сіла на підлогу в коридорі. Сльози підступали до очей, але вона не дозволила їм пролитися.

—Ні, — прошепотіла вона. — Ні, ні, ні...

Вона схопила телефон і набрала Дана.

— Дан, — сказала вона, намагаючись, щоб голос не тремтів. — Мама і Софія зникли. Вони не доїхали додому. Я в їхній квартирі. Їх немає.— майже плакала в трубку Яра. 

— Що? — голос Дана був сонним, але він одразу прокинувся. — Як зникли? Я ж відвіз їх до під'їзду. Я бачив, як вони зайшли всередину. Дан замовк. Яра почула, як він важко зітхнув.

— Я мав піднятися з ними.

Його голос став тихішим.

— Треба було переконатися, що вони зайшли.

— Дане...

— Ні.— Він ударив кулаком об стіну. — Знову хтось постраждав, а я був за кілька кроків.

— Я зараз буду, — сказав Дан. — Сиди там. Все буде добре. Я скоро. 

3

Дан приїхав за п'ятнадцять хвилин. Він зайшов у квартиру й побачив Яру, яка сиділа на підлозі в коридорі. Вона була розтрьопана, сльози все ще стікали по щоках. Дан підійшов та обійняв її, гладячи по голові. 

— Я обшукала всю квартиру, — сказала вона. — Нічого. Жодної записки. Вони просто зникли.

Дан пройшовся по кімнатах. Вона вже хотіла вийти, коли помітила на підлозі маленьку чорну пляму. Наче попіл. Яра нахилилася, не торкаючись. Пальці самі завмерли в повітрі — наче шкіра відчула це раніше, ніж вона зрозуміла. На мить перед очима майнуло: мама, Софія, темна кімната. І сміх — низький, чужий, нелюдський. Яра різко відсмикнула руку.