Затишок

1

Вони поверталися мовчки. Дан все ж таки вирішив провести Яру додому і впевнитися, що з нею все буде гаразд. 

Троє людей, які ще годину тому билися пліч-о-пліч, тепер ішли темною вулицею, тримаючи між собою відстань, яку неможливо було подолати. Дан попереду, Яра за ним, Азель — трохи позаду, наче тінь, що не наважувалася наблизитися.

Коли вони дійшли до під'їзду, Дан зупинився й різко обернувся.

— Далі я проведу її сам, — сказав він, дивлячись на Азеля.

Азель підняв брову, але не відповів. Лише спокійно зупинився. 

— Дан, — сказала Яра, — усе гаразд.

— Ні, не гаразд! — вигукнув він. — Я не дозволю йому заходити до тебе в квартиру!

— Я й не збирався, — спокійно відповів Азель. — Я просто проводжаю її до дверей.

— Ти вже провів! — Дан зробив крок уперед. — Тепер іди!

Яра хотіла втрутитися, але в цей момент почула знайомий голос.

— Яро!

Вона обернулася. Біля під'їзду стояла мама, тримаючи в руках велику коробку, з якої пахло яблуками та корицею. Поруч, переступаючи з ноги на ногу, стояла Софійка, яка вже встигла помітити Дана й засяяла.

— Мамо? — здивувалася Яра. — Що ви тут робите?

— Приїхали провідати тебе, — усміхнулася мама. — Я спекла твій улюблений пиріг. І подумала, що тобі потрібна компанія. Виглядаєш виснаженою, доню.

Вона подивилася на Азеля, потім на Дана.

— А ви, я бачу, теж тут. Ну, то ходімо всі разом! У мене пиріг великий, усім вистачить.

Яра відкрила рота, щоб заперечити, але Софійка вже схопила Дана за руку:

— Ходімо, ходімо! Я так давно тебе не бачила!

Дан розгублено подивився на Яру. Азель знизав плечима — мовляв, не я пропонував.

— Добре, — сказала Яра зітхнувши. — Ходімо.

2

Кухня в Яри була маленькою.

Чотири стільці ледь вміщалися навколо старого дерев'яного столу, який колись пофарбували в білий колір, але фарба вже потріскалася й відшарувалася по краях. На столі стояла тарілка з пирогом, чайник і шість чашок — мама привезла їх із собою. Ще одну табуретку приволокли з балкону і стало ще тісніше. 

Яра сіла першою. Дан — поруч, ближче до неї. Софійка миттєво зайняла місце поруч із Даном, дивлячись на нього з неприхованим захопленням.

Мама поралася біля плити, розливаючи чай. Яра дивилася у вікно, задумавшись про щось своє.

Софія дивилася на Дана з таким теплом, що він відчув себе ніяково. Він відвів погляд, але вона не відступала.

- Ти дуже гарна, - сказав він раптом, і сам здивувався своїм словам. — Я хотів сказати... ти нагадуєш мені сонце. Таким я його пам'ятаю. Коли був маленьким.

Він замовк, ніяково потираючи потилицю та заливаючись румʼянцем. 

— Вибач. Це було дивно.

Софія засміялася, але в сміху не було насмішки. Тільки радість.

— Це найкраще, що мені хтось казав, - сказала вона, і очі її засяяли.

Яра підняла брову, дивлячись на них, але нічого не сказала. Мама обернулася від плити, побачила цю сцену й ледь помітно усміхнулася.

-- Пригощайтесь.-- сказала мама, ставлячи чайник на стіл, та розрізаючи пиріг. 

Мама сіла навпроти й подивилася на Азеля, який все ще стояв біля дверей кухні. 

— Сідайте, молоді чоловіче, — сказала вона. — Не соромтеся.

Азель кивнув і сів на єдине вільне місце — поруч із Ярою. І одразу стало тісно.

Їхні плечі торкалися. Його рука випадково зачепила її лікоть, і Азель миттєво відсмикнувся, наче його вдарило струмом. Він різко підвівся, пересів на краєчок стільця, намагаючись тримати дистанцію.

Дан помітив це й криво посміхнувся.

— Щось не так? — запитав він із ноткою сарказму.

— Усе гаразд, — відповів Азель, не дивлячись на нього. — Просто... тісно.

Яра зрозуміла. Відсунулася, даючи йому більше простору. Азель кивнув — коротко, ледь помітно. У його очах майнула вдячність.

— Ну, — сказала мама, розрізаючи пиріг. — Розказуйте, як справи. Яро, як ти? Ти виглядаєш втомленою.

— Усе добре, мамо, — сказала Яра, беручи шматок пирога. — Просто багато роботи.

— А це ваші друзі? — мама подивилася на Азеля й Дана. — Я вже знайома з вами, — кивнула вона Данові.

Азель посміхнувся — своєю ідеальною, ввічливою посмішкою. Яра ледь помітно напружилася, але ніхто не помітив.

Мама налила чай. Софійка, не відриваючи погляду від Дана, почала щось захоплено розповідати про своє навчання. Дан слухав, іноді кивав, але його погляд час від часу ковзав на Яру.

Азель сидів мовчки, тримаючи в руках гарячу чашку й не роблячи жодного ковтка. Він дивився на Яру, і в його очах було те, що вона не могла прочитати. Мама спостерігала за всіма.

Вона бачила, як Софійка дивиться на Дана — із захопленням, з надією. Вона бачила, як Дан дивиться на Яру — з болем, із нерозумінням. І вона бачила, як Азель дивиться на Яру — з чимось, чого не могла назвати. Вона нічого не сказала. Тільки усміхнулася.

— Які ви всі різні,— сказала вона тихо.— Але такі рідні.

У кімнаті стало тепліше.

3

Час минав непомітно. Софійка розповідала смішні історії, Дан іноді вставляв жарти, і навіть Азель дозволив собі ледь помітну усмішку. Яра сиділа між ними, і вперше за довгий час відчула, що може просто дихати.

Вона дивилася на маму, яка наливала чай, на сестру, яка сміялася, на Дана, який намагався не дивитися на Азеля, на самого Азеля, який сидів на краєчку стільця й тримав чашку так, ніби вона була єдиною річчю, яку він міг контролювати.

І раптом вона зрозуміла — усе це може зникнути. Вергель. Він десь там, у темряві. Він чекає. Планує.

Яра відчула, як по шкірі пробігли мурашки. Вона не здригнулася — тільки міцніше стиснула чашку.

— Яро, ти в порядку? — запитала мама помітивши це. 

— Так, мамо. Усе добре.

Азель подивився на неї. Він теж відчув холод. Він знав. Але нічого не сказав.

4

За вікном стояла темрява. Вулиця була порожньою. Ліхтарі горіли тьмяно, розсіюючи жовте світло по мокрому асфальті. І в цій темряві, за рогом старого будинку, стояла тінь. Висока, безформна, з очима, що горіли червоним вогнем.