Тіні Вергеля

1

Ніч опустилася на місто важко, наче мокре полотно.

Яра зачиняла бібліотеку. Це був звичайний вечір — запах старих книг, тиша, що дзвеніла у вухах, і втома, яка вже стала звичною. Вона налипла на неї за останні дні, немов ще один шар шкіри.

Цього дня в бібліотеці старий привид поводив себе дивно. Весь день ганяв повітря і перевертав книжки, чим лякав відвідувачів. 

Книга також поводилася дивно. 

Вона раптом розвернулася на пустій сторінці і Яра прочитала новий запис

« Будь обережна»

« Він знайшов тебе»

Вона це і так знала. НІчого нового, нічого корисного.  

Яра  вийшла на вулицю, зачинила двері й повернула ключ у замку. Повітря було вологим, важким, наче перед грозою, хоча на небі не було жодної хмари.

Яра зробила кілька кроків — і відчула холод.

Не той, що йде від вітру чи від вогкості. Інший. Той, який проникає в кістки, забирає тепло, залишаючи після себе порожнечу.

Вона зупинилася.

— Ну ж бо, — тихо сказала вона. — Я знаю, що ви тут.

З темряви виступили постаті. Троє. Високі, безформні, з очима, тунелями. Вони не були людьми — вони були тінями, які набули форми. Сутності, яких Вергель вселив у цей світ, щоб дістатися до неї.

Яра відчула, як у грудях здригнулося світло. Вона не боялася — вона майже була готова.

Але перш ніж вона встигла зробити крок, із тіні за її спиною виступила постать. Азель.

Він з'явився безшумно, наче вирізаний із темряви. Його обличчя було спокійним, але в очах палав холодний гнів.

— Яра, — сказав він тихо. — Відійди.

Вона хотіла заперечити, але в цей момент одна з сутностей кинулася вперед.

Азель перехопив її рухом, який був швидшим за погляд. Його долоня вдарила в груди сутності, і та відлетіла назад, розчиняючись у повітрі з болісним шипінням. Але інші дві наступали.

І тут із протилежного боку вулиці пролунав голос:

— Яра!

Дан. Він біг до неї, тримаючи в руці амулет, який уже світився яскравим білим світлом. Його обличчя було спотворене гнівом, але він не дивився на Азеля — він дивився на сутності.

— Що це за... — почав він, але не договорив.

Сутність кинулася на нього. Дан виставив амулет уперед, і біле світло вдарило в темряву. Сутність заверещала, відсахнулася, але не зникла. Вони все прибували , наче народжувалися з темряви. 

— Вони сильніші, ніж я думав, — сказав Азель,  відкинувши неприязнь в цей момент, опинившись поруч із Даном. — Це тіні Вергеля. 

— Я знаю, — відповів Дан, не дивлячись на нього. — Я відчуваю його печатку.

Яра здивовано подивилася на Дана. «Тобто ти не договорював дуже багато….» Але все ж таки вони стояли пліч-о-пліч. Вороги, які стали союзниками на мить — бо загроза була більшою за їхню ненависть.

2

Яра дивилася на них з завмиранням серця. Вона бачила, як Азель і Дан б'ються пліч-о-пліч, як їхні рухи синхронізуються, наче вони робили це тисячі разів. Вона бачила, як світло амулета Дана змішується з темрявою Азеля, створюючи дивний, майже красивий танець.

Дан бився поруч із Азелем, і кожен їхній рух був синхронним. Це дратувало його. Він не хотів бути з ним у команді. Він хотів його вбити. Але він бачив, як Азель захищає Яру. Як він ризикує собою. Як він дивиться на неї...

«Він кохає її, — подумав Дан. Невже він і справді монстр?  Він просто... він такий самий, як я. Він хоче захистити її » Ця думка була болючою. Але вона була правдивою. Дан стиснув зуби й продовжив битися. Але в його серці цієї миті щось змінилося.

Яра бачила, що вони втомлюються. Сутності були сильними, і їх було занадто багато . Вона могла стояти й дивитися. Могла чекати, поки вони закінчать. Та вона вирішила інакше. Вмить заплющила очі. Відчула тепло в грудях — те саме, яке вона тренувала останні дні. Воно пульсувало, живе, сильне.

Вона не штовхала його, а дозволила йому текти. Коли розплющила очі, її руки світилися золотим світлом. Воно було яскравішим, ніж будь-коли — і вона контролювала його.

Яра зробила крок уперед. Потім другий.

— Яра! — крикнув Дан. — Відійди!

Вона не слухала: підняла руки і  відчула, як світло піднімається від грудей до плечей, до ліктів, до долонь — тепле, густе, наче рідкий метал.

Коли воно вирвалося назовні, повітря навколо неї здригнулося, і вона почула гучний, низький гул, схожий на спів тисячі дзвонів.

Світло вдарило в першу сутність. На мить Яра побачила її справжнє обличчя — безформну маску з порожніми очима, які виливалися чорним димом. А потім сутність зашипіла, наче мокре дерево у вогні, її тіло розпалося на сотні попелястих клаптів, які закрутилися в повітрі й осіли на землю, залишивши по собі тільки їдкий, сірчаний запах.

Дан завмер. Він дивився на неї з подивом — і з чимось схожим на страх.

— Що ти... — прошепотів він.

Азель теж зупинився. Він дивився на Яру, і в його очах промайнуло щось, чого вона ніколи не бачила. Не подив. Не страх. Щось інше. Гордість.

Вона зробила ще один крок і вдарила світлом по юрбі сутностей , які виходили з тіней. Ті так само розчинилася, залишивши по собі тільки запах сірки й попелу.

На вулиці стало тихо. Яра важко дихала. Світло в грудях повільно згасало, залишаючи по собі тепло. Вона опустила руки й подивилася на Азеля й Дана.

— Я тренувалася, — сказала вона. — Таємно. Від вас обох.

Дан відкрив рота, але не зміг вимовити ні слова. Азель усміхнувся — легко, майже непомітно.

— Я бачу, — сказав він. — Ти навчилася. Ти молодець. — похвалив іі Азель. 

Раптом із темряви пролунав голос. Низький, хрипкий, сповнений задоволення.

— Цікаво…

Усі троє завмерли. Вергель виступив із тіні — високий, безформний, із очима, що горіли червоним вогнем. Він дивився на Яру, і на його обличчі була посмішка.

— Ти стала сильнішою, Людино Світла, — сказав він. — Я відчуваю це. Але це не змінює нічого.

Він зробив крок до неї. Азель і Дан синхронно заступили її.