Спогад

1

Він не міг заснути. Це було не дивно — він не спав уже тисячі років. Але сьогодні щось було інакше. Сьогодні він не хотів забуватися в напівсні, який замінював йому відпочинок. Сьогодні він хотів пам'ятати.

Азель сидів на підвіконні своєї квартири й дивився на подвір'я. Там, унизу, була порожня лавка. І старий клен, на якому ще залишилися сліди вчорашньої битви — зламані гілки, обірване листя. Він думав про Яру.

Про те, як вона стояла сьогодні у дворі, дивлячись услід Дану. Про те, як її плечі опустилися, коли він пішов. Про те, як вона плакала, зачинивши двері своєї квартири.

Він бачив та чув усе це. І не міг забути.

Але було ще щось. Те, що він намагався не помічати. Те, що ховалося глибоко, там, де біль уже не мав значення. Запах.

Він усе ще відчував його. Тонкий, ніжний, квітковий. Фіалки. Той самий запах, який він чув тисячі років тому. У полі. На пагорбі. Від неї. Азель заплющив очі — і провалився в минуле.

2

Сонце стояло високо, розсипаючи золоті промені по траві, що колихалася від легкого вітру.

Він стояв на пагорбі. Молодий, сильний, із золотисто-русявим волоссям, яке розвівав вітер. Він був одягнений у білу сорочку, і вітер надував її, наче вітрило. У руках він тримав букет квітів — тих, які вона любила.

Вона сиділа на траві, спершись спиною на старий дуб. Її чорне волосся розсипалося по плечах, і коли вона повернула голову, він побачив її очі — зелені, з теплим відблиском, який він пам'ятав навіть тепер.

— Азелю, — сказала вона, усміхаючись. — Ти знову замислився.

Він сів поруч, простягнув їй квіти. Вона взяла їх, піднесла до обличчя й вдихнула аромат.

— Фіалки, — прошепотіла вона. — Як ти вгадав?

— Я завжди вгадую, — відповів він. — Бо я знаю тебе.

Вона засміялася — легко, дзвінко. І цей сміх наповнив усе його єство.

— Ти завжди був надто добрим для провідника, — сказала вона, грайливо дивлячись на нього.

— Я не хочу бути провідником, — сказав він. — Я хочу бути з тобою.

Вона замовкла. Її очі стали серйозними, і він побачив у них тінь — ту саму, яку бачив останніми днями.

— Азелю, — сказала вона тихо. — Я боюся.

Він пригорнув її до себе, обійняв, відчуваючи тепло її тіла.

— Не бійся, — сказав він. — Я поруч.

Але вона похитала головою.

— Я не про себе. Я про тебе. Ти не розумієш, на що погоджуєшся.

Він мовчав. Він знав. Він завжди знав.

Вона була хвора — невиліковно, безнадійно. Лікарі казали про тижні, про дні. Вона вмирала в нього на очах, а він не міг нічого зробити.

Але він знайшов спосіб.

— Я зроблю все, щоб урятувати тебе, — сказав він. — Навіть якщо це коштуватиме мені всього.

Вона заплакала. Він обійняв її міцніше й закрив очі. Не знаючи тоді, що ці слова стануть його прокляттям.

3

Азель згадав той день. Кожну мить. Кожен подих. Вона лежала на ліжку, бліда, майже прозора. Її дихання було слабким, переривчастим. Він тримав її за руку, відчуваючи, як тепло повільно залишає її тіло.

— Не йди, — прошепотів він. — Будь ласка, не йди.

Вона відкрила очі. Вони були тьмяними, але в них усе ще було світло.

— Я кохаю тебе, — сказала вона. — Завжди. Я не прийму цю жертву.

І її рука обважніла в його долоні. Очі закрилися. Назавжди.

Він відчув, як світ навколо зупинився. Як час розірвався на шматки. Як щось усередині нього вмерло.

А потім він побачив над її тілом тінь. Прозору, сріблясту, тремтливу. Її душу.

І він зробив те, чого не мав права робити.

Він схопив її душу — таку теплу, тремтливу, світлу — і притиснув до себе.

— Я не віддам тебе, — сказав він. — Я врятую тебе.

Але Спостерігачі наздогнали його. Вони вирвали її з його рук. Вони наклали на нього печатку, яка горіла на шиї вічно.

Він упав на коліна й дивився, як її світло зникає в темряві.

І тоді почув її голос — останній раз:

«Я кохаю тебе...»

Потім — порожнеча. Вічна, безкінечна порожнеча.

4

Азель розплющив очі. Він все ще сидів на підвіконні, дивлячись на подвір'я. На лавку, на клен, на порожній двір, де колись стояла вона. Його пальці стиснулися в кулаки.

— Ліано... — прошепотів він. — Я знайшов тебе. Через тисячі років. Я знайшов.

Він згадав, як уперше побачив Яру. Як вона стояла в під'їзді, дивлячись на нього своїми величезними очима. Як вона не втекла, не злякалася. І цей запах фіалок від неї . 

Він не сказав їй, не міг. Не зараз. Вона мала дізнатися сама, коли буде готова.

Але він вже знав. Вона — Ліана. Її душа повернулася. І тепер вона стояла перед ним, не пам'ятаючи нічого, і дивилася на нього зі страхом. Він мав захистити її. Цього разу — за будь-яку ціну.

Азель підвівся. Підійшов до вікна й подивився на місяць, що піднімався над дахами.

— Я не дам забрати тебе знову, — прошепотів він. — Обіцяю.

І в темряві ночі, де тіні перепліталися зі світлом, він відчув — це початок.