Вибір

1

Вона знала, що це станеться. Не тому, що відчувала — просто знала. Так, як знаєш, що після дощу буде сонце. Або що брехня не може тривати вічно.

Яра сиділа на лавці у дворі, коли побачила його. Дан ішов до неї через подвір'я — швидко, рішуче, із телефоном у руці, який він тримав так, ніби це була зброя. Його руде волосся розкуйовдив вітер, а сорочка була розстебнута на верхній ґудзик, ніби він вибіг з дому, не встигнувши вдягнутися як слід.

Вона не встала. Не усміхнулася. Просто дивилася, як він наближається.

— Яра, — сказав він, зупиняючись перед нею. Голос був рівним, але в ньому відчувалася напруга. — Ми можемо поговорити?

— Ми говоримо, — відповіла вона.

Він замовк на мить. Його погляд ковзнув по її обличчю, по амулету на шиї, по руках, які вона тримала на колінах.

— Ти не відповідала на мої повідомлення, — сказав він. — Я хвилювався.

— Я знаю, — сказала вона. — Вибач. Я була зайнята.

Дан насупився.

— Зайнята чим?

Вона могла збрехати. Могла сказати, що була на роботі, що почувається втомленою, що їй потрібен час. Але вона подивилася в його очі й зрозуміла — він уже знає.

— Я бачив тебе, — сказав він тихо. — Учора. Із ним.

Яра завмерла. Серце на мить зупинилося, а потім забилося швидше.

— Дан...

— Не треба, — перебив він. — Я бачив, як ви стояли разом. Як ти дивилася на нього. Що це означає?

Його голос тремтів. Не від злості — від болю.

— Я думав, ти ненавидиш його. Я думав, ти розумієш, хто він.

— Я розумію, — сказала Яра. — Але він допомагає мені. Він вчить мене контролювати...

— Він убивця! — викрикнув Дан, і його голос рознісся по порожньому двору. — Він один із них! Він забирає життя! — вибухнув Дан показуючи рукою на третій поверх, де живе Азель. 

Яра підвелася. Вона стояла навпроти нього. 

— Він не такий, як Вергель.

Дан завмер.

— Вергель? — перепитав він. — Звідки ти знаєш це ім'я?

— Він розповів мені, — сказала Яра. — Про Вергеля. Про те, що він убив мого батька. І я гадаю твого також. 

Дан зблід. Його кулаки стиснулися, але він не зробив кроку.

— Ти віриш йому?

— Я вірю тому, що бачила, — сказала вона. — У лікарні. Коли Пересмішник показав мені смерть батька. Я бачила постать із червоними очима. І тепер я знаю, що це був Вергель.

Тиша між ними стала густою, майже фізичною.

— Ти не мала права приховувати це від мене, — сказав Дан. — Я шукаю його роками.

— Я знаю, — сказала Яра. — І тому не сказала тобі. Тому що ти кинувся б у бій. Не думаючи. Не плануючи. Він занадто сильний. 

— Я міг би допомогти!

— Ти хотів би вбити його.  І це зробило б тебе таким самим, як він.

Дан відступив на крок. Його обличчя спотворилося від болю.

— Ти не розумієш, — сказав він тихо. — Ти не знаєш, що таке втратити батька через такого монстра.

— Я не розумію?! Я знаю…. І тому я не дозволю тобі зробити ту саму помилку.

Вони стояли одне навпроти одного, але між ними була відстань, яку неможливо було подолати.

— Ти обрала його, — сказав Дан ствердно. 

— Я обрала спосіб зупинити Вергеля і захистити тих, хто мені дорогий. — відповіла твердо Яра. — І якщо для цього мені потрібна допомога Азеля — я прийму її.

Дан довго дивився на неї. А потім , не сказавши нічого,  розвернувся й пішов.

Яра дивилася йому вслід, поки його постать не зникла за воротами двору. І тільки тоді дозволила собі видихнути.

Вона знала, що це не кінець їхньої дружби. Але знала, що зробила правильний вибір.

2

Азель стояв біля вікна своєї квартири й дивився на подвір'я. Він бачив усе.

Бачив, як Дан підійшов до Яри. Як вона підвелася. Як вони говорили. Як він пішов.

Він не чув слів, але бачив мову тіла. Напругу в плечах Яри. Стиснуті кулаки Дана.

І коли Дан зник за воротами, Яра залишилася стояти сама. Маленька постать посеред порожнього двору.

Він хотів вийти до неї. Хотів сказати, що все буде добре. Але знав — вона не хоче його бачити зараз. Вона хоче побути сама.

Тому він просто стояв біля вікна й дивився, як Яра повертається до під'їзду, як зникає за дверима.

І вперше за довгий час він відчув щось, що майже забув. Не голод. Не бажання взяти.

А бажання захистити.

3

Яра зайшла до своєї квартири, зачинила двері й притулилася до них спиною. Сльози нарешті полилися — гарячі, гіркі, нестримні.

Вона знала, що втратила Дана. Можливо, не назавжди. Але зараз — втратила.

І це боліло більше, ніж вона очікувала.

Вона підійшла до вікна й подивилася на подвір'я. Там нікого не було. Тільки порожня лавка, де вони сиділи. 

Яра не знала, чи правильно зробила. Але вона знала, що не могла вчинити інакше.

Вона взяла амулет у руки й притиснула до грудей.

— Пробач мені, тату, — прошепотіла вона. — Але я  спробую.

4

Дан стояв на цвинтарі. Дощ мрячив, змиваючи пил із могильного каменя.

— Я не знаю, що робити, - сказав він. - Вона вірить йому. Вона думає, що він може змінитися. Але я бачу в ньому те саме, що

бачив у тому, хто вбив тебе.

Він провів пальцями по імені батька, вирізьбленому на камені.

— Але якщо я помиляюся? — прошепотів він. — Якщо він справді змінився? Якщо я вбʼю його, а він не винен...

Він замовк. Дощ стихав.

— Я не знаю, тату. Я не знаю, що правильно.

Він сів на мокру землю, притулившись спиною

до каменя.

— Я памʼятаю, як ти казав: «Ми не маємо права судити. Ми маємо право обирати». Я завжди думав, що це означає обирати між добром і злом. Але тепер я розумію: це означає обирати між ненавистю й довірою.

Він підняв очі до неба.

— Я обираю довіряти їй. Навіть якщо це означає довіряти йому.

Він підвівся, струсив пил із колін.

— Але якщо він зрадить її... я вбʼю його. І це буде мій вибір.