Союзники

1

Яра прийшла до тями від тиші. Перед її очима ще майоріли уламки сну. Того самого, який вона вже бачила в лікарні.

Поле. Теплий вітер, що грався її волоссям. Запах фіалок у повітрі. І він… Він ішов до неї крізь високу траву — такий світлий, спокійний, із поглядом, у якому було щось давно забуте. Щось, що змушувало її серце стискатися. Наче він знав її. Наче чекав на неї дуже давно. А потім сон обірвався.

Їі кімната була залита сірим світлом. Тим особливим, передранковим, коли ніч уже відступила, а день ще не настав. Яра лежала на ліжку, і перше, що відчула, — порожнечу на шиї. Там, де завжди висів амулет, шия здавалася неприродно порожньою.

Вона різко сіла. Голова запаморочилася, перед очима попливли темні цятки, рука сама потягнулася до шиї і не знайшла нічого.

— Ні... — прошепотіла вона. — Ні, ні...

Паніка гостро вдарила в скроні. Вона обвела кімнату поглядом, намагаючись згадати, але спогади були розмитими. 

— Він біля тебе, — почула вона. — На тумбочці.

Голос пролунав із боку вікна. Тихий, рівний, без жодної емоції. Яра здригнулася й різко повернула голову.

Азель стояв біля вікна. Він дивився на вулицю, що починала прокидатися. Його обличчя було спокійним, майже задумливим, але в усій його позі відчувалася напруга. Наче він чекав чогось. 

Яра повільно простягнула руку. Пальці торкнулися холодного металу. Амулет. Вона схопила його, притиснула до грудей і тільки тоді змогла видихнути.

— Що ти тут робиш? — запитала вона. Голос був хрипким, але в ньому вже пробивався гнів.

— Допоміг тобі, — відповів він, не повертаючись.

Вона опустила погляд на сумку, що лежала біля ліжка. Сумка була прочинена. Отже, він переглядав її речі.

— Ти міг торкнутися амулета? — запитала вона.

— Ні. — Він похитав головою. — Але твоя сусідка — пані Галина — вийшла надвір, коли ти впала. Побачила нас. Допомогла занести тебе.

Яра уявила цю картину: вона непритомна на сходах, він поруч, сусідка, яка нічого не знає. Пані Галина просто допомогла, бо вважала його звичайним сусідом.

— Чому ти не вбив мене? — тихо запитала вона. — Тоді, коли я була без тями. Ти міг.

Він нарешті повернувся. Його погляд став далеким, ніби він дивився крізь неї в інший час, в інше життя.

— Не знаю, — сказав він. Голос був тихим, і в ньому прозвучала щирість. — Я не знаю, чому не зробив цього.

Він зробив крок до неї. Повільно, обережно.

— До того ж, — додав він, і в його голосі з'явився сарказм, — я можу взяти тільки твою енергію. А мені потрібна твоя сила. А силу ти можеш віддати тільки добровільно.

Яра завмерла. Вона дивилася на нього, намагаючись зрозуміти, що стоїть за цими словами.

— Я не збираюся віддавати тобі свою силу,  — сказала вона.

Азель легко розсміявся. У цьому сміху не було злості , тільки втома й дивна, майже людська іронія.

— Я знаю, — сказав він. — Я й не прошу.

Яра відчула, як напруга трохи спадає. Але разом із нею прийшли питання.

— Хто він? — запитала вона. — Вергель? 

Азель сів на стілець біля ліжка.

— Вергель — один із найстаріших Темних Провідників. Його вигнали з Чистилища задовго до мене. Він не проводить душі , він знищує їх. Живиться страхом, болем, руйнуванням.

— Він напав на мою сестру, — сказала Яра, і в її голосі почувся гнів.

— Він хотів знайти тебе, — відповів Азель. — Він шукає Людину Світла. І тепер знає, що це ти.

У кімнаті стало тихо. Яра відчула, як пальці самі стискаються навколо амулета. Вона раптом зрозуміла, що відтепер небезпека загрожує не лише їй.

— Навіщо я йому?

— Щоб стати всемогутнім. Твоя сила може відкрити йому останню межу. Якщо він забере її — він зможе знищити все.

— Я не віддам нікому свою силу, — сказала Яра. — Ні йому, ні тобі.

Азель усміхнувся — гірко, безрадісно.

— У нього є способи змусити тебе. Він буде використовувати тих, кого ти любиш. Твою сестру. Матір. Він уже почав.

— А у тебе? — запитала вона. — У тебе теж є способи?

Він довго дивився на неї. Його очі потемніли, і в них з'явилося щось нове. Те, чого вона не бачила раніше.

— У мене інші плани на цей світ, — сказав він тихо. — Я так давно ходжу по ньому, що мені набридло. Я хочу стати людиною.

Яра завмерла.

— Що?

— Я хочу відчути смак життя. Справжнього. І коли прийде час — померти, як звичайна людина. Щоб переродитися. І нарешті зустрітися з тією, кого шукаю.

Він не назвав імені. Але Яра відчула — він говорить про Ліану.

— Я не вірю тобі, — сказала вона. — Я не знаю, чи можна тобі вірити.

— Я не прошу віри, — відповів він. — Я пропоную допомогу.

— Як зупинити Вергеля? — запитала вона.

— Тобі самій не впоратися, — сказав Азель. — Він занадто сильний. Навіть для мене.

— У мене є Дан, — сказала Яра. — Він мисливець.

Азель насупився. Його обличчя стало жорсткішим, а в очах з'явилося щось, чого Яра не очікувала. Роздратування.

— Він нічого не знає про Вергеля, — сказав він, і це ім'я прозвучало майже як прокляття. — Він полює на тіні, не розуміючи, що таке справжня темрява.

— Він знає більше, ніж ти думаєш, — заперечила вона.

— Він не зможе захистити тебе. Вергель може вселяти сутності в людей. Використовувати їх як зброю. Він робив це уже сотні разів. 

Яра завмерла. Щось клацнуло в її голові. Спогад. Темна, болісна картина, яку їй показав Пересмішник в лікарні. Батько. Тіні. І висока постать, що підносилася над ним. У грудях щось обірвалося. Вона згадала запах мастила на його руках. Його сміх, голос.

— Це він убив мого батька, — прошепотіла вона.

Азель не заперечив. Його мовчання було відповіддю.

— Вергель полював на нього роками, — сказав він. — І коли знайшов — знищив.

Яра відчула, як сльози підступають до очей, але вона не дозволила їм пролитися. Вона згадала обличчя батька. Його усмішку. Його руки, що пахли мастилом і хлібом.