Плата

1

Яра поверталася додому в тиші. Він сказав: "Я тебе знайшов". Значить він шукав її. Вона не сказала цього Дану, бо не знала, що це означає. Але відчуття небезпеки все ще тримало її за горло.

Яра просто йшла двором, дихаючи вечірнім повітрям, намагаючись заспокоїтись. Невдовзі побачила подвірʼя свого будинку. І ще здалеку побачила його.

Азель стояв біля столу, накритого білою скатертиною. Навколо нього сміялися сусіди. Хтось тримав тарілки, хтось келихи. Пахло смаженим м'ясом, зеленню й літом.

Він був у центрі. В білій сорочці з недбало підкоченими рукавами і чорних джинсах, виглядав дуже елегантно.  Він говорив, жартував, підливав вино. Жінки дивилися на нього з неприхованим захопленням. Чоловіки плескали по плечу. Азель посміхався тією своєю ідеальною посмішкою.

Але Яра бачила те, чого не бачили вони. Тонкі срібні нитки тягнулися від людей до нього, вплітаючись у його ауру. Їхня радість, їх сміх, тепло повільно перетікали в нього. Для всіх він був душею компанії. Для неї — істотою, яка харчувалася чужим світлом.

Яра підійшла, в її очах палав гнів.

— Що ти робиш? — прошепотіла вона.

Азель обернувся. Побачив її обличчя — бліде, люте. 

— Яра...? — дружелюбно, з подивом звернувся він. 

— Я питаю, що ти робиш! — грубо відповіла Яра дивлячись прямо в очі. 

Він вибачився перед сусідами, та відвів її убік, в тінь дерев. 

— Заспокойся, — сказав він тихо.

— Ти живишся ними! — вигукнула вона. — Ти вбиваєш їх!

— Я не вбиваю, — сказав він. — Я беру трохи. Те, що вони віддають добровільно. Це плата за те, що я для них роблю.

— За що? За те, що ти посміхаєшся їм? За те, що ти прикидаєшся людиною?

— За те, що я готую їм їжу, — сказав він спокійно. — За те, що я слухаю їх проблеми. За те, що я даю їм те, чого вони потребують. Це моя суть, Яро. А будь-яка робота оплачується. Моя оплата — така.

— Ваші оплати — це життя людей! — викрикнула вона. — Моя сестра майже померла сьогодні. Через таких, як ти! Бо ви  думаєте, що маєте право забирати те, що вам не належить! — вона майже задихалася від люті. Її голос тремтів.

Азель завмер.

— Вергель був тут? — його голос став тихим, напруженим. — Він напав на твою сестру?

— Хто? Вергель? Ти його знаєш?— сказала Яра роздратовано. 

Азель зблід.

— Він напевно вже знає...— задумливо промовив він. 

— Про що ти говориш? Я не хочу чути твої пояснення! — перебила вона, її роздратування і біль від пережитого сьогодні взяли верх . — Ви всі однакові! Ти, він — ви забираєте життя і  думаєте, що маєте на це право!

— Яра...

— Забирайся з мого двору! З мого будинку! З міста! Геть! — вона вперше була майже в істериці. 

Яра відчула, як у грудях спалахнуло світло. Гаряче, золоте. Воно вирвалося назовні, таке жагуче і не контрольоване. 

Хвиля сили вдарила в груди Азеля й відкинула назад. Він відлетів до старого клена й ударився спиною об стовбур. Гілки здригнулися, зламалися, листя посипалося на землю.

Яра завмерла. Вона дивилася на нього — на його розбиті губи з яких стікала  чорна кров, на розсічену брову , на здивовані очі. На те, як він повільно підводиться.

Азель сперся рукою об дерево. У грудях пекло. Не від удару. Від світла. Він підвівся  важко дихаючи і дивлячись на неї, втягнув у себе повітря і раптом  його очі змінилися. Він відчув запах. Крізь біль, крізь темряву, крізь усе — він відчув його. Тонкий, ніжний, квітковий. Фіалки. Той самий запах, який він не чув вже тисячі років. Її запах…. Азель завмер. Ні. Не може бути. Він пам’ятав його навіть тепер.

Він дивився вслід на Яру, і в його грудях щось обірвалося.

— Ліано... — прошепотів він. 

Минуле нахлинуло з новою силою. 

2

Яра розвернулася й пішла геть, залишивши його в тіні старого клена. Кроки були важкими, неслухняними. Світло все ще пульсувало в її грудях, але тепер воно було не теплим,  воно стало гарячим, болючим, наче розпечений метал, який вона не могла виплюнути. Кожен крок віддавався у скронях глухим, пульсуючим болем. Перед очима пливли чорні цятки, змішуючись із жовтими колами ліхтарів. Усередині щось обірвалося. Наче золоте світло, яке сьогодні двічі виривалося назовні, випалило її зсередини.

Вона просто йшла. Додому. Швидше додому. Їй страшенно хотілося спати.

Азель дивився їй услід. Він бачив, як вона хитається. Як її плечі важко опускаються з кожним кроком, як тремтять руки. 

Він зробив крок. Потім другий. І зупинився.

Вона не хотіла його бачити. Але він не міг просто піти.

Яра дійшла до дверей під'їзду. Схопилася за ручку, але пальці не слухалися. Вона відчула, як земля пішла з-під ніг. Як темрява закрутилася перед очима, затягуючи її в себе. Вона повільно сповзла, осідаючи на бетонні сходи. Кров потекла з носа — тонка, червона, вона розпливалася по підборіддю й падала краплями на блузку.

Амулет випав з її руки, вона зірвала його ненароком , і покотився вниз. Срібне дерево на ньому тьмяно блиснуло в жовтому світлі ліхтаря.

Вона лежала нерухомо. Азель за кілька кроків опинився біля неї .

— Яро... — прошепотів він. Голос зірвався. — Яро!

Вона не реагувала. Її обличчя було блідим. Тонка цівка крові тягнулася від носа до підборіддя. Дихання було слабким, поверхневим — таким, яке він чув тоді, коли вона опинилася під  колесами автомобіля. 

Він обережно взяв її за руку. Удару не було.

Вона була беззахисною. Її шкіра була холодною, майже крижаною. Він притиснув пальці до її зап'ястя, намагаючись намацати пульс. Слабкий. Але є. Збоку щось блимнуло — амулет, що лежав на сходинці нижче.

Азель простягнув руку, щоб взяти його, але зупинився. Пальці завмерли за мить до дотику. Він пам'ятав, як книга відштовхнула його. 

Азель повернувся до Яри. Обережно, майже невагомо, прибрав пасмо волосся з її обличчя, витираючи кров, що розпливалася по щоці. Він знову відчув біль — не фізичний, інший. Той, який він поховав століття тому.