Кодекс

1

Яра вийшла на роботу вже через три дні після виписки.

Рука все ще була в гіпсі, але сидіти вдома було нестерпно. Чотири стіни тиснули на неї, нагадуючи про лікарняну палату, про запах антисептиків, про сни, які змінили все. Вона скучила за затишними стінами бібліотеки, за запахом старих книг, за тишею, яка не вимагала нічого, за звичністю.

Дан прийшов допомогти їй ще до початку зміни. Він стояв біля входу з кавою та чекав її . Його руде волосся кучерявилося на вітру, а картата сорочка була розстебнута на верхній ґудзик, ніби він тільки но вибіг з дому.

— Ти не мусиш цього робити, — сказала Яра, беручи каву.

— Знаю, — відповів він з усмішкою. — Але хочу. До того ж, хто ще носитиме тобі важкі книги, поки ти в гіпсі?

Він говорив легко, невимушено, ніби завжди був поруч. І Яра вперше за довгий час відчула, що може дозволити собі бути слабкою. Хоча б трохи.

День минув швидко. Дан носив книги, відкривав двері, допомагав читачам, які плуталися в стелажах. Він робив це з такою природною легкістю, що Яра іноді забувала, що він тут не працює.

— Ти міг би стати хорошим бібліотекарем, — сказала вона під час обіду.

— Я міг би стати ким завгодно, — засміявся він. — Але я обрав полювання.

Вона подивилася на нього. Його очі на мить стали серйозними, але потім знову засяяли.

— Жартую. Я поки що просто допомагаю тобі.

Після роботи вони вийшли на вулицю. Вечір був теплим і безхмарним — рідкість для цього міста. Сонце вже сідало за дахи, заливаючи вулиці золотавим світлом.

— Софійка сказала, що підійде пізніше, — сказав Дан, поглядаючи на телефон. — Мабуть, у неї побачення.

— З ким? — здивувалася Яра.

— Звідки я знаю? — засміявся він. — Я не стежу за твоєю сестрою.

Яра усміхнулася. Уперше за довгий час вона відчула себе майже нормальною. Майже.

Вони йшли вулицею, розмовляючи про дрібниці. Дан розповідав смішну історію про свого кота, який полював на власну тінь. Яра слухала й посміхалася.

А потім вони почули крик.

2

Він доносився з глухого провулка між двома старими будинками. Різкий, пронизуючий, жіночий.

Яра зупинилася. Дан теж. Вони переглянулися.

— Там хтось кричить, — сказала вона.

Яра не чекала відповіді, а побігла на звук. Дан за нею. 

У провулку було темно. Тьмяний ліхтар кидав жовте коло світла на асфальт. Пахло вогкістю , пліснявою й чимось кислим. Троє чоловіків оточили жінку. Вона притискалася спиною до стіни, затуляючи обличчя руками. Жінка була молодою — років двадцяти пʼяти , із довгим світлим волоссям, яке злиплося від сліз.

— Віддай гроші, — сказав один із чоловіків. Він був високим, кремезним, із грубим обличчям. — І ми тебе не чіпатимемо.

— У мене немає грошей, — прошепотіла вона. — Я просто йшла додому. Будь ласка...

— А ми просто хочемо поговорити, — засміявся другий. Він був нижчим, але ширшим у плечах. Його усмішка була брудною, тваринною.

Третій мовчав. Він просто дивився. Яра бачила їх аури. Темні, сірі, чорні, з вкрапленням червоного. Агресивні, жорстокі , з елементами морального розкладання. Від них тхнуло гниллю і смрадом. Яра здригнулася.

За останні роки вона бачила різні аури. Наляканих людей. Хворих. Самотніх. Злих.

Але такого ще не бачила.

Темрява навколо цих чоловіків була не просто темною. Вона ворушилася. Наче жива. У високого над плечима клубочилися брудно-червоні спалахи люті.

Навколо другого звивалися темні плями жадібності й хтивості. А третій… Третій був найгіршим. Його аура нагадувала чорну діру. Густу, липку, майже мертву.

І Яра раптом зрозуміла одну страшну річ.

Вона вже бачила подібне. У старих книгах. У тих уривках про людей, які настільки довго творили зло, що їхня душа починала руйнуватися ще за життя. Від цієї думки їй стало моторошно і тошнота підступила до горла. 

Дан не бачив того, що бачила Яра, але він відчував, що від цих чоловіків тхне смертю.

Один із нападників заніс руку для удару. Але не встиг. Темрява за його спиною здригнулася, вона згустилася, стала щільнішою, важчою, наче хтось вирізав із ночі шматок і надав йому форми. Із цієї темряви вийшла постать. Вона зʼявилася безшумно — навіть вітер, здавалося, завмер. Висока, широка в плечах, у довгому темному пальто, що майже зливалося з тінню. Його обличчя було спокійним, майже байдужим. Але в очах , у тих сірих, крижаних очах , була смерть.

Азель.

Він не поспішав. Він стояв у проході між стінами, заступивши шлях на вулицю. Його пальці були опущені, але Яра бачила, як вони злегка тремтять — наче він ледь стримував себе.
На мить їй здалося, що вона знову бачить сон. Ті самі риси обличчя. Та сама постать. Але тепер перед нею стояв не світлий чоловік із пагорба і не сусід із квартири навпроти. Перед нею стояв Темний Провідник.

Яра відчула, як всередині все стислося. Ще вчора вона намагалася переконати себе, що Азель змінився. Що в ньому залишилося хоть щось людське. А зараз вона раптом зрозуміла, наскільки мало знає про нього насправді.

Один з нападників обернувся. На мить він здивувався, але потім на його обличчі з'явилася усмішка.

— Тобі чого? — буркнув він. — Іди звідси, поки цілий.

Азель не відповів. Він просто дивився на нього. Його очі були холодними, порожніми, як зимове небо.

Він підняв руку. Повільно. Неквапливо. Наче в нього був час.

— Забирайтеся звідси.— сухо сказав він. 

Чоловік засміявся.

— Ти що, хочеш нас зупинити? Нас троє, а ти один.

Азель не відповів. Він зробив крок уперед.

Один із чоловіків кинувся вперед, занісши кулак. Але Азель був швидшим. Він підняв руку. Повільно. Майже ліниво. Його долоня опустилася на голову чоловіка — легко, наче він просто поклав руку йому на маківку. Чоловік завмер. Його тіло на мить здригнулося, а потім із нього почали витікати срібні нитки.

Вони з'явилися нізвідки — тонкі, тремтливі, живі. Вони текли водоспадом, переливаючись у тьмяному світлі ліхтаря, і з кожним подихом чоловік ставав дедалі блідішим. Його обличчя сіріло на очах, очі широко розплющувалися, але в них уже не було життя. Тільки порожнеча. Він жахливо відкрив рота випускаючи останній подих.