Додому

1

Виписка зайняла небагато часу. Яра сиділа на лікарняному ліжку, поки мама збирала речі. Софійка стояла біля вікна, поглядаючи на годинник.

— Дан сказав, що приїде завтра, — промовила Софія. — Він хотів сьогодні, але я сказала, що ти втомилася.

Яра кивнула. Вона не думала про Дана. Вона думала про те, що чекає на неї вдома або  хто. 

— Яра, ти готова? — запитала мама.

— Так.

Вона підвелася. Біль у ключиці вщух, але рука в гіпсі все ще нила. Яра взяла фіалки з тумбочки.

— Ці теж візьму, — сказала вона.

Мама здивовано подивилася на неї, але нічого не сказала.

Вулиця зустріла її сірим небом і вологим вітром. Мама вела машину повільно, обережно. Софійка сиділа на передньому сидінні, щось розповідала. Яра не слухала. Вона дивилася у вікно але думками була деінде, все ще згадувала той сон.  Згадала ту ніч. Дощ. Яскраві фари.Удар. І мимоволі здригнулася від згадки. Темна постать, що схилилася над нею, вона не знала, хто це був, точніше не була впевнена, що це не він.

Яра хотіла вірити, що це був не Азель.

Вона подивилася на фіалки, які тримала в руках. Вони пахли ніжно, солодко. Так само, як уві сні.

Але чи достатньо цього, щоб довіряти?

Квартира зустріла її запахом трав, пилу й тиші. Усе було як раніше: старі меблі, книги на полицях, фіалки на підвіконні. Вона поставила нові квіти поруч із тими, що вже стояли, і розпахнула штори, впускаючи сонячне світло в кімнату.

Мама допомогла їй розібрати речі, приготувала чай і пішла, залишивши її саму в тиші.

Вона вийшла на балкон і подивилася навпроти. У квартирі Азеля не горіло світло.

Яра не знала, чи він удома, але відчувала його присутність. Їй захотілося побачити його, вона вийшла в коридор. Він стояв біля своїх дверей.

На ньому була світла сорочка з недбало підкоченими рукавами й чорні джинси. Волосся акуратними хвилями спадало на чоло — ніби він щойно привів себе до ладу. Ніби знав, що сьогодні вона повернеться та  готувався до зустрічі.

Азель дивився на неї. Яра зупинилася. Вона хотіла щось сказати, але слова застрягли в горлі. У голові крутилася купа питань, але вона не могла їх вимовити.

— Ти вже вдома, — сказав він.

Його голос був тихим. У ньому не було холоду.

— Так. 

Яра не знала, що ще сказати. Вона дивилася на нього й бачила двох людей. Того, хто лякав її. І того, з блакитними очима, який чекав на пагорбі. Вона не знала, хто з них справжній. Він зробив крок назустріч. Повільно. Обережно.

— Ти змінилася, — сказав він. — Я відчуваю це.

— Я бачила сон. Про тебе. Ти був іншим.

Він зупинився.

— Яким?

— Світлим — відповіла вона.

Азель завмер. Його обличчя стало ще блідішим.

— Що ще ти бачила?

Вона зробила крок до нього.

— Я бачила твоє минуле.

Він опустив голову. Його пальці стиснулися в кулаки.

— Ти не повинна була цього бачити. 

— Але я бачила, — відповіла вона. — І я не знаю, що це означає.

Зависла пауза. 

— Це ти збив мене? — перевела тему вона. — Тієї ночі?

Він підняв голову. Їхні погляди зустрілися.

— Ні, я хотів тебе врятувати.

— Я не пам'ятаю.  Я пам'ятаю тільки дощ, фари, удар. І твою постать, яка схилилася наді мною.

— Я відтягнув тебе від машини. Ти була непритомна. Я не міг дати тобі померти.

Яра дивилася на нього. Хвилини тяглися. Її інтуїція підказувала, що він не бреше. 

— Чому? — нарешті запитала вона. — Ти ж хотів убити мене.

Він відвів погляд.

— Хотів? — він підняв брову. — Але не зміг.

Яра відчула, як її серце забилося швидше. 

— Що?

Він подивився на неї. У його очах спалахнуло щось нове, чого вона не розуміла. 

— Ти, — сказав він. — Ти зупинила мене.

За його спиною ворухнулася Тінь. Вона була незадоволена. Наче самі слова Азеля суперечили її бажанням.

І тоді Яра згадала прочитане в книзі та  відчула, що щось не так, і ті слова, що вона може віддати силу тільки добровільно. Що вони не можуть їй зашкодити.

Яра відчула, як щось здригнулося всередині. Його слова звучали щиро. Але вона пам'ятала, ким він був.

— Я не знаю, чи можу тобі вірити, — раптом сказала вона. — Я бачу, хто ти.

— Я теж не знаю. Але я знаю одне: я не хочу, щоб ти боялася мене.

«Він намагається наблизитися? Це частина гри?» — промайнула думка.

— Мені треба подумати, — відповіла Яра.

Він кивнув.

— Я буду тут, — сказав він і посміхнувся.

— Не сумніваюсь.— з сарказмом сказала Яра. 

Вона повернулася до своїх дверей і зачинила їх. Яра притулилася спиною до дверей. Серце калатало. Руки тремтіли. Вона не знала, чи правильно вчинила. Не знала, чи можна йому вірити, чи справді він урятував її.

Але вона знала одне: вона більше не буде боятися  його.

Невідомо, що буде далі. Але одне було певним: усе змінилося.