Нічний гість

1

Яра не спала.

Безсоння прийшло після того сну. Вона лежала в лікарняному ліжку, дивлячись у стелю і раптом почула плач. Тихий. Стриманий. Дитячий.

Спочатку вона подумала, що їй здається. У лікарнях завжди хтось плаче — це нормально. Але цей плач був іншим. Він був не голосним, але наповненим таким жахом, що Яра відчула його кожною клітиною. Ніби дитина бачила щось настільки страшне, що не могла навіть кричати.

Яра підвелася. Біль у ключиці пронизав тіло, а ребра занили так від болю , що не дали зробити повний вдих, але вона не зупинилася. Щось тягнуло її туди, до цього плачу. Вона вийшла в коридор. Голова все ще крутилася, наче центрифуга і все  розмивалося перед очима. 

Нічна лікарня була порожньою. Світло горіло тьмяно, відкидаючи довгі тіні на стіни. Стерильний запах лікарні змішувався з чимось іншим — знайомим, липким, неприємним. Вона не могла зрозуміти, що це, але відчуття було тривожним.

Плач лунав із палати навпроти. Яра підійшла до дверей і завмерла.

Крізь скло вона побачила дівчинку років шести. Вона лежала на ліжку, згорнувшись калачиком, і плакала уві сні. Її обличчя було спотворене жахом, пальці судомно стискали край ковдри. Вона не прокидалася, але її тіло тремтіло від страху.

А біля ліжка стояла медсестра. Висока, худорлява, у білому халаті. Вона наче щось перевіряла і дивилася на дитину. На перший погляд — звичайна медсестра, яка прийшла перевірити пацієнта. Але Яра відчула холод.

Вона придивилася уважніше. Обличчя медсестри було правильним — надто правильним. Риси були ідеальними, майже ляльковими, але в них не було життя. Вони здавалися намальованими, ніби хтось натягнув маску на порожнечу. Очі темні, глибокі, без жодного відблиску дивилися на дитину з голодом.

Яра відчула легкий сталевий запах . Страх. Він просочувався крізь щілину в дверях, якийсь нудотний.

«Пересмішник?» Раптом майнуло у неї в голові. «Я про них тільки читала, я не знаю, що з ними робити, як їх прогнати? Чи зможу я….? » — серце забилося швидше. 

«Може просто піти? Може це сон?» Голова знову закрутилась і стани попливли перед очима . 

Медсестра нахилилася над дитиною. Її надто довгі пальці потягнулися до обличчя дівчинки. Вона гладила її по щоці, і від кожного дотику дитина здригалася й плакала голосніше.

— Тихо, тихо, — прошепотіла медсестра. Її голос був лагідним, материнським, але в ньому відчувалося щось чуже. — Спи. Тобі насняться гарні сни.

Але дівчинці снився жах. Яра бачила це. Вона бачила, як із тіла дитини піднімаються тонкі сірі нитки страху й тягнуться до рук медсестри. Як вони вбираються в її шкіру, живлять її, наповнюють.

Злість і бажання допомогти пересилили страх і Яра відчула, як у грудях спалахнуло тепло. Яскраве. Золоте. Воно з'явилося саме собою, і вона не могла його зупинити.

Яра відчинила двері.

— Іди геть, — сказала вона. Голос був твердим, хоча всередині тремтів.

Медсестра обернулася. Її обличчя на мить спотворилося — риси попливли, наче віск, розплавляючись від вогню. Але потім знову стали ідеальними.

— Пані, — сказала вона лагідно. — Ви помилилися палатою. Повертайтеся до себе. Вам потрібен відпочинок.

— Я не помилилася, — відповіла Яра. — Я бачу тебе.

Медсестра завмерла. Її очі звузилися.

— Що ви маєте на увазі?

— Я знаю, хто ти.— настала напружена тиша. 

Сутність зашипіла. Її обличчя знову попливло, розплавляючись, наче віск. Риси медсестри зникли, залишивши безформну маску, на якій проступали лише очі — дві чорні діри, що дивилися просто в душу.

— Ти бачиш мене, — прошипіла вона. Голос її став низьким, скреготливим, наче метал об скло. — Ти не повинна мене бачити.

— Але я бачу, — сказала Яра. — І ти звідси підеш.

Сутність зробила крок до неї. Її тіло витягнулося, стало вищим, темнішим. Вона більше не прикидалася людиною. Вона була тим, ким була насправді — тінню, голодом, страхом, що набув форми.

— Ти не можеш зупинити мене, — прошипіла вона. — Ти — просто людина. Слабка. Вразлива. Я можу залізти в твою голову, побачити твої найстрашніші, найпотаємніші  кошмари...

Темна рука завмерла в повітрі.І раптом світ навколо Яри тріснув. Лікарняна палата зникла.

Вона стояла під холодним осіннім дощем.Ніч.

Вітер рвав гілки дерев. Перед нею була стара занедбана будівля на околиці міста.

І її батько. Він стояв посеред двору, стискаючи в руці чорний ніж із дивними срібними символами. Його обличчя було виснаженим, але рішучим.

— Тату… — прошепотіла Яра.

Він не чув її. Це був спогад. Чийсь спогад. 

Навколо нього ворушилися люди, наче тіні.

Десятки. Вони виповзали зі стін, із землі, зі зламаних вікон. Безформні. Голодні.

Батько відступив на крок.

Його амулет спалахнув золотим світлом.

Темрява зашипіла.

— Не сьогодні, — тихо сказав він.

І кинувся вперед. Яра бачила, як він б’ється.

Як світло виривається з його долонь. Як тіні відлітають назад. Як одна з них розчиняється просто в повітрі. Але їх було надто багато.

Набагато більше.

Одна тінь стрибнула йому на спину та зірвала амулет. Друга вп’ялася в груди.

Третя обвила шию. Батько впав на коліна.

Яра закричала й кинулася до нього. Але не змогла зрушити з місця. Наче була привидом.

Наче її тут не існувало.

— Тату!

Він підняв голову. І раптом подивився прямо на неї. Немов бачив. Немов знав, що вона тут.

На його губах з’явилася слабка усмішка.

— Не бійся, сонечко…

У грудях Яри щось обірвалося. Вона пам’ятала ці слова. Саме їх він сказав їй того ранку перед тим, як піти з дому.

Тіні розступилися, ніби не бажаючи стояти в неї на шляху.

З їхньої глибини виступила постать. Вона підносилася над людиною майже вдвічі — висока, безформна, зіткана з диму, попелу й

чогось давнього, що не мало назви. Там, де мало бути обличчя, клубочилася жива