Сон

Тієї ночі Яра знову провалилася в темряву.  Лікарняна палата зникла. Білі стіни, запах антисептиків, крапельниця в руці - усе розчинилося, ніби ніколи не існувало. Вона не відчувала болю. Не відчувала страху. Вона просто пливла в цій темряві, наче в теплій річці, яка не мала ні берегів, ні дна.  Яра знову побачила той дивний сон, який їй снився всі ці три дні які вона була в комі. 

Вона стояла на пагорбі. Вітер грав із її чорним волоссям, і вона відчула, як воно майорить на вітрі — легке, живе. Пахло травою, квітами й чимось солодким — фіалками…. Унизу розкинулося місто — маленьке, біле, з червоними дахами. Десь у далечині дзвеніли дзвони.

Вона не знала, де це. Вона ніколи не була тут. Але чомусь усе здавалося таким знайомим, рідним. Наче вона вже бачила це місце.

Вона подивилася на свої руки. Вони були гладкими, без подряпин і синців.  Відчула, як сонце торкається її  шкіри — тепле, лагідне, живе. Вона заплющила очі й усміхнулася. Уперше за довгий час вона відчувала себе легкою. Вільною. Живою.

— Я знав, що ти прийдеш, — почула вона голос.

Вона обернулася.

На вершині пагорба стояв чоловік. Високий, широкоплечий, із світлим пшенично-русявим волоссям, що розвівалося на вітру.  Він був одягнений у просту білу сорочку й темні штани. Його волосся було світло-русявим, майже золотистим, а очі — блакитними, як небо в сонячний день. Такими ясними, такими живими. Він виглядав молодим — таким, яким вона ніколи не бачила його. Таким, яким він був до того, як усе змінилося.

Але Яра впізнала його одразу. Його голос. Його усмішку. Те, як він дивився на неї з теплотою, якої вона ніколи не бачила в реальності.

— Ти, — прошепотіла вона. — Ти... Азель?

Він усміхнувся. Тепло. Щиро. Зовсім не так, як він усміхався їй . Його посмішка була легкою, безтурботною. 

— Привіт, Ліано, — сказав він.

Вона завмерла.

— Що? — перепитала вона. — Ти назвав мене Ліаною?

Він зробив крок до неї. Його блакитні очі дивилися на неї з такою ніжністю, що в неї перехопило подих.

— Ти не пам'ятаєш, — сказав він тихо. — Це нормально. Але я пам'ятаю. Я завжди буду пам'ятати. 

Вона відчула, як земля пішла з-під ніг.

— Що ти маєш на увазі? — запитала вона. — Я не розумію.

Він підійшов до неї ще ближче. Його рука простягнулася до її обличчя, і він доторкнувся до її щоки — легко, майже невагомо. Його пальці були теплими. 

Вона відсахнулася. Її серце калатало так сильно, що вона боялася — воно вистрибне з грудей.

— Це неможливо, — прошепотіла вона. — Я не вона. Я — Яра.

— Я знаю, — сказав він. — Твоя душа знайшла нове тіло. Нову сім'ю. Нове життя.

Вона похитала головою. Сльози котилися по щоках.

— Ні, — сказала вона. — Це не правда. Я пам'ятаю своє дитинство. Свою маму. Свого батька. Я пам'ятаю, як він помер.

Він подивився на неї з болем.

— Я знаю, — сказав він. — Ти пам'ятаєш це життя. Але ти повинна згадати минуле. Воно залишилося десь глибоко. Але воно там.

Вона заплющила очі. Перед нею промайнули картини. Пагорб. Місто з червоними дахами. Чоловік із блакитними очима, який тримав її за руку. Вона відчула тепло його долоні. Почула його сміх. Побачила його усмішку.

— Я кохаю тебе, — почула вона його голос. — Завжди.

Яра  різко розплющила очі. Вона стояла, дивлячись на нього. На його блакитні очі. На його світле волосся. На його обличчя — молоде, безтурботне, але з тінню болю, який він ніс у собі тисячі років. Він опустив голову.

— Я втратив тебе, — сказав він. — І я втратив себе. Я став тим, ким став, тому що не міг змиритися з твоєю смертю. Я віддав усе, щоб врятувати тебе. 

Вона зробила крок до нього. Наче її тілом рухала якась невидима сила і на мить вона втратила контроль над своїм тілом. Її рука торкнулася його обличчя. Він здригнувся від її дотику.

— Ти шукав мене? — сказала вона, наче не своїм голосом. — Усі ці роки. Ти шукав мене? 

Він подивився на неї. Їх погляди зустрілися. В них була така ніжність і відданість, таке тепло, що Яра відчула його кожною клітиною свого тіла. 

— Я шукав тебе, — сказав він. — Кожну хвилину, кожен день, рік, сторіччя. Я не знав, чи зможу знайти. Але я вірив.

— І ти знайшов, — сказала вона.

Він усміхнувся — сумно, але щиро.

— Я знайшов.

Яра відчула, як сльози котяться по щоках.

Вона прокинулася. Її обличчя було мокре від сліз. Що це? Чому сон був настільки реальним?

4

Сліпуче світло пробивалося скрізь лікарняні жалюзі. Запах від фіалок заполонив всю кімнату.  Яра розплющила очі й побачила маму, яка сиділа біля ліжка, тримаючи її за руку. Софійка стояла поруч. Дан — у кутку. 

— Яро! — видихнула мама. — Ти прийшла до тями! — Ми злякалися. Ти так ридала. 

Яра спробувала усміхнутися, але сили залишали її.

— Я бачила сон, — прошепотіла вона. — Такий дивний сон.

— Який? — запитала Софійка.

Яра заплющила очі. Перед нею знову з'явився пагорб, білі будиночки з червоними дахами, вітер, сонце. І він. Азель, той, інший Азель, який стояв поруч і дивився на неї закоханими очима. Той самий, якого вона бачила в його спогадах молодим, безтурботним, із пшенично-русявим волоссям, яке тріпав вітер, і блакитними очима, як небо.

— Це не важливо. Напевно ліки навіяли марево. — сказала вона. 

Яра подивилася на фіалки, які стояли на тумбочці. Вони наповнювали ароматом весь простір. І цей запах заспокоїв  її.

— Я тут приніс тобі інші квіти.— роздався голос Дана, який весь цей час мовчки спостерігав.— назбирав їх у полі біля свого будинку. 

Дан тримав букет із сонячних ромашок. Такий теплий, як і він сам. 

—- Дякую за турботу — Яра посміхнулася. 

—- Тоді я викину ці. — Дан потягнувся до букету з фіалками, які стояли на підвіконні.

—- Стій. Залиш. — твердо сказала  вона. 

На хвилину зависла тиша.

—- Добре. Як хочеш.