Лікарня

1

Яра прокинулася в лікарняній палаті.

Запах антисептиків заповнював кімнату. Вона спробувала поворухнутися і цю ж секунду відчула біль. Голова паморочилася. Усе тіло боліло. 

Скільки вона проспала? Відчуття часу було розмитим, наче вона плила крізь густий туман. Останнє, що пам'ятала, — дощ, фари, удар. А потім темрява. Довга, важка, безкінечна темрява.

— Яро! — почула вона знайомий голос.

Мама сиділа біля ліжка, тримаючи її за руку. Її очі були червоними від сліз. Поруч стояла Софійка — бліда, налякана. Вони виглядали виснаженими, ніби не спали кілька ночей поспіль.

— Ти жива! — видихнула мама. — Ти так налякала нас! Три дні! Ти була в комі три дні!

Яра спробувала усвідомити почуте. Три дні вона пролежала без свідомості.

— Що трапилося? — прошепотіла вона. Голос був хрипким, слабким.

— Ти потрапила під машину, — сказала Софійка, сідаючи на край ліжка. — Водій не встиг загальмувати. Ти впала, ударилася головою... У тебе сильний струс мозку, перелом ключиці, кілька забоїв і тріщина в кількох ребрах. Але ти жива. Лікарі сказали, це диво.

Яра заплющила очі. Спогади поверталися уривками. Дощ. Вулиця. Тінь під деревом. Переслідування . А потім — фари. Удар. І темна постать, що схилилася над нею.

Марк. Вона бачила його обличчя в напівмаренні — розмите, стривожене. Його руки на її плечах і голос, який щось шепотів.

Вона згадала його слова біля дверей квартири. Тоді, коли вони з Даном виходили: «Будьте обережні». В цих словах була погроза. А тепер вона лежить у лікарні. Збіг? Навряд чи.

— Я не пам'ятаю, — прошепотіла вона. — Я просто... переходила дорогу.

Мама заплакала. Софійка обережно обійняла сестру.

— Тобі пощастило. Дуже пощастило.

Яра кивнула. Вона не хотіла говорити про те, що бачила, лише хотіла, щоб вони пішли,  щоб залишитися самій. Але в цей момент двері відчинилися. Марк стояв на порозі.

2

Він чекав біля лікарні вже три дні, просто не міг піти. Щось тримало його тут — дивне, нове, незрозуміле відчуття, яке він не міг назвати. Воно з'явилося тієї ночі, коли він торкнувся Яри.

Рани, які залишив Вергель, уже затяглися. Його тіло відновлювалося швидко, як і завжди. Але біль у грудях не минав. Він був іншим. Не фізичним. Він був глибшим.

Марк стояв у тіні старого клена, спостерігаючи за входом до лікарні. Дощ уже скінчився, та повітря було вологим і важким.

За ці три дні він бачив, як приходили й відходили її родичі. Бачив Дана, який метушився біля входу, намагаючись дізнатися новини, як мама плакала на лавці біля входу. Він не підходив, просто спостерігав і не розумів, чому йому не байдуже. Він був порожнім століттями, не відчував нічого. Але тепер усе змінилося.

— Молодий чоловіче!

Він обернувся. До нього поспішала літня жінка — та сама, з верхнього поверху. Пані Галина. Вона тримала в руках букет фіалок.

— Я бачила вас із вікна! — вигукнула вона, захекано підбігаючи. — Ви чекаєте на Яру, правда? Ой, який ви милий! Ви так переживаєте за неї! Я вже третій день вас бачу тут!

Марк мовчав, не знав, що відповісти. Він не переживав. Він просто... не міг піти.

— Яра прийшла до тями, — сказала пані Галина, радісно усміхаючись. — Мені медсестра сказала. Вона жива! Ось, візьміть, — простягнула йому квіти. — Я знаю, що Яра любить фіалки. Вони ростуть у неї на підвіконні. Передайте їй від мене. І скажіть, що я молилася за неї.

Пані Галина усміхнулася — тепло, щиро, по-материнськи.

— Ідіть, ідіть до неї. Вона буде рада.

Марк узяв квіти. Його пальці торкнулися стебел — вологих, холодних. І в ту ж мить у грудях щось здригнулося. Він згадав її квартиру. Згадав квіти на її підвіконні. Він там був, але вона про це не знала, згадав, як вона дивилася на нього в під'їзді зі страхом, але не тікала.

Він не знав, чому робить це, просто зайшов до лікарні. Його навіть не зупинили, напевно медсестри вже звикли за ці три дні бачити його на подвірʼї лікарні. 
 

3

Яра завмерла, коли побачила його.

Він стояв у дверях, тримаючи в руках букет фіалок. На ньому було те саме темне пальто, волосся злегка мокре. Він виглядав майже звичайним — незграбним, ніяковим. І це було так не схоже на нього, що Яра на мить розгубилася. А потім згадала. Його обличчя над нею,  дотик. Аварію, яка ледь не вбила її.

— Я приніс квіти, їх передала ваша сусідка — сказав він тихо. — Дізнався, що з вами трапилося. Хотів переконатися, що все добре.

Його голос був рівним, але в ньому відчувалася напруга. Він дивився на неї, і в його очах було щось нове. Те, чого вона не бачила раніше. Не холод. Не голод. Щось інше.

Мама з сестрою все ще були в палаті. Вони синхронно обернулися. Обличчя матері осяялося усмішкою.

— Ой, який ви люб'язний! — вигукнула вона. — Це ж твій сусід Марк! Він зайшов до нас уранці, ми якраз брали речі з твоєї квартири, питав, як ти. Я розповіла, що ти в лікарні, і він запропонував підвезти нас. Такий уважний! Як приємно! До речі, у твого сусіда досить гарна дорога машина, — шепотом, наче секрет, промовила мама Ярі й легенько засміялась.

Яра відчула, як її серце стиснулося. Страх і гнів змішалися в грудях. Вона стиснула перило ліжка.  Яра бачила його руки, ті самі, які занеслися над нею тієї ночі. Вона бачила його обличчя — те саме, яке запам'ятала в напівмаренні. Він хотів їй нашкодити. Вона майже була впевнена.

— Мамо, — сказала вона. — Чому ви привели його?

— Марк хотів побачити тебе, — сказала мама, не помічаючи напруги в голосі доньки. — Він переживає за тебе, Яро, чим справляє дуже гарне враження — такий ввічливий та уважний. Він уже три дні приходить до лікарні, питає про тебе.

Яра завмерла. Три дні. Він приходив сюди три дні. Поки вона була в комі. І в ці дні міг зробити будь-що... Чому ж тоді не зробив? Багато людей? Або ж мама й сестра не відходили від неї? Не зрозуміло.

Чи то від думок, чи то від раптового болю, Яра застогнала.