Лікарня

1

Спочатку був звук — рівний, монотонний, наче краплі води, що падають у металеву миску. Піп. Піп. Піп. Він ішов звідкись здалеку, пробиваючись крізь густу, вʼязку темряву, яка огортала її з усіх боків. Вона не знала, що це. Не знала, де вона. Була тільки темрява і цей звук. Потім повільно прийшов хімічний, чужий  запах. Він просочувався крізь темряву, заповнюючи її легені. Пахло спиртом та  ліками. Потім - біль. Він прийшов не відразу. Спочатку - легке поколювання в кінчиках пальців. Потім — ниючий біль у плечі. Потім - різкий, гострий, пекучий біль у грудях, який змусив її застогнати. Відчуття тіла поверталося до неї шматками. Спочатку руки, далі ноги,  важка, наче налита свинцем голова. Вона спробувала розплющити очі, але не вийшло. Повіки були наче приклеєні. Вона напружилася і відчула, як щось гаряче і вологе скотилося по щоці. Це сльоза? Вона не знала. Яра спробувала поворухнути рукою.

Біль пронизав плече, наче хтось встромив у неї голку. Вона зашипіла крізь зуби. Спробувала вдихнути, але повітря ввійшло в легені не повністю. Щось заважало. Щось стискало груди. Вона відчула, як ребра відгукуються тупим, нижчим болем, наче їх хтось стискав. Де я? Вона не пам'ятала. Не памʼятала, чому їй так боляче. Зовсім нічого. 

Вона лежала так довго, що час втратив сенс. Він розтягувався і стискався, наче гума. Вона тонула в ньому, як у густому тумані. А потім - спалах. Спогад. Різкий, яскравий, болючий. Він прорізав темряву, наче блискавка. Вереск гальм. Пронизливий, нелюдський і удар. І біль. Крик застряг у горлі, розриваючи груди середини. Вона різко, несподівано розплющила очі. Наче виринула з води. Сліпуче світло вдарило в очі. Вона зажмурилася, але було пізно. Перед очима попливли темні плями, закрутилися, змішалися. Вона кліпнула. Перед очима була біла стеля. Вона не впізнавала цієї стелі. Не знала цих стін, цього запаху.

Вона повернула голову. Крізь вікно пробивалося сіре світло. Ранок? Вечір? Вона не знала. Ліворуч від неї була тумбочка і склянка води на ній. Електронний годинник, цифри якого горіли червоним: 14:37. Вона дивилася на ці цифри довго. Дуже довго. Вони не мали сенсу. Нічого не мало сенсу. Вона спробувала поворухнути пальцями. Вийшло ледь-ледь. Спробувала підвести руку і біль пронизав плече. Вона опустила руку і заплющила очі.

Перед нею знову спалахнули картини: висока, темна тінь схилилась над нею. Його холодна рука торкнулася її щоки. Вона розплющила очі. Серце швидко калатало. Вона чула його, чула як воно бʼється в грудях. Наче хотіло вирватися назовні. І раптом вона почула голос.

— Яро?

Вона повернула голову. У дверях стояла жінка з втомленим обличчям. Її очі були червоними від сліз, а волосся розтріпаним. Вона дивилася на Яру так, наче побачила привида.

— Мамо? — ледь прохрипіла Яра.

Голос не слухався. Він був слабим і наче чужим. Жінка здригнулася. Її очі розширилися. Вона зробила крок уперед.

— Яро! Яро, ти прокинулася! — вона підбігла і сіла на  ліжко, схопивши руку Яри і притиснула до грудей. — Ти жива! Ти жива!

Яра дивилася на неї. На сльози, що текли по її щоках. На руки, що тремтіли. На очі, в яких було стільки болю і стільки радості, що Яра відчула, як щось усередині неї стискається.

— Що... — вона ковтнула. Горло боліло. — Що сталося?

Мама завмерла. Її обличчя змінилося.

— Ти не памʼятаєш?

Яра заплющила очі.

— Памʼятаю, - прошепотіла вона. — Але... не все.

Мама стиснула її руку.

— Ти потрапила під машину, - сказала вона тихо. — Три дні тому. Тебе... тебе привезли сюди. Лікарі казали... — вона замовкла.

Всхлипнула. — Вони казали, що ти можеш не вижити. Яра дивилася на неї. Не може бути три дні. Вона лежала тут цілих три дні.

— Я не пам'ятаю, - сказала вона.

— Це нормально, - мама нахилилася і поцілувала її в чоло. — Лікарі казали, що пам'ять може повертатися поступово. Головне — ти жива, ти з нами.

Яра заплющила очі. Вона не сказала мамі про тінь. Про чоловіка, що схилився над нею. Про холод, що вона відчула. Вона не сказала, бо не була впевнена, що це було насправді. Можливо, це був сон. Можливо, галюцинація. Можливо, її мозок грав із нею. Але десь глибоко, на самому дні свідомості, вона знала: це було. Він був там. Він торкався її. Він дивився на неї. І він чомусь не хотів її смерті. Чому? Вона не знала. І це лякало її більше, ніж удар машини.

Вона згадала його слова біля дверей квартири. Тоді, коли вони з Даном виходили. Він сказав: «Будьте обережні». І вона відчула в цих словах погрозу. А тепер вона лежить у лікарні. Збіг? Навряд чи.

— Тобі пощастило.  Дуже пощастило.

Яра кивнула. Вона не хотіла говорити про те, що бачила. Але в цей момент двері відчинилися. В дверях стояв Марк. 

2

Він чекав біля лікарні вже три дні, просто не міг піти. Щось тримало його тут — дивне, нове, незрозуміле відчуття, яке він не міг назвати. Воно з'явилося тієї ночі, коли він торкнувся Яри.

Рани, які залишив Вергель, уже затяглися. Його тіло відновлювалося швидко, як і завжди. Але біль у грудях не минав. Він був іншим. Не фізичним. Він був глибшим.

Марк стояв у тіні старого клена, спостерігаючи за входом до лікарні. Дощ уже скінчився, та повітря було вологим і важким.

За ці три дні він бачив, як приходили й відходили її родичі. Бачив Дана, який метушився біля входу, намагаючись дізнатися новини, як мама плакала на лавці біля входу. Він не підходив, просто спостерігав і не розумів, чому йому не байдуже. Він був порожнім століттями, не відчував нічого. Але тепер усе змінилося.

— Молодий чоловіче!

Він обернувся. До нього поспішала літня жінка — та сама, з верхнього поверху. Пані Галина. Вона тримала в руках букет фіалок.

— Я бачила вас із вікна! — вигукнула вона, захекано підбігаючи. — Ви чекаєте на Яру, правда? Ой, який ви милий! Ви так переживаєте за неї! Я вже третій день вас бачу тут!

Марк мовчав, не знав, що відповісти. Він не переживав. Він просто... не міг піти.