Вергель

1

Дощ посилювався, почав лити без упину. Він був холодним, липким, пронизливим — наче тисячі крижаних голок встромлялися в шкіру. Яра вийшла з бібліотеки, притискаючи до грудей стару книгу та щоденник , які заховала в сумку. Вона не могла позбутися відчуття, що за нею хтось стежить.

Спочатку це було просто відчуття — легке поколювання між лопатками, яке вона списувала на втому. Але чим далі вона йшла, тим сильнішим воно ставало. Вона зупинилася. Прислухалася. Тиша.

Тільки дощ шарудів по асфальту, а вітер гойдав гілки старих дерев. Вона чула своє дихання — збите й тривожне. Обернулася. Нікого.

Але відчуття не зникало. Воно ставало густішим, важчим, майже фізичним. Наче хтось стояв у неї за спиною й дихав їй у потилицю. Яра прискорила крок.

Вулиця була порожньою. Ліхтарі горіли тьмяно, розсипаючи жовті кола світла по мокрому асфальті. Десь у далечині гавкав собака — надривно, тривожно, наче відчував щось, чого не бачили люди. Вона знову обернулася. І цього разу побачила.

Під старим кленом, у темряві, стояла постать. Висока, худа, нерухома. Воно стояло й дивилося на неї.

Яра не бачила обличчя — тільки темний силует, який трохи відрізнявся від навколишньої темряви. Але вона відчувала погляд. Холодний. Голодний. Хижий.

Це був не він. Не той, хто жив навпроти. Це був хтось інший. Темніший. Небезпечніший. Вона відчувала це кожною клітиною свого тіла.

Постать зробила крок уперед. Повільно. Неквапливо. Наче в неї був час. Наче вона знала, що від неї вже не втекти. Яра відчула, як її серце забилося швидше. Кров загула у вухах.

«Біжи», — пульсувало в її скронях.

Ноги ковзали по мокрому асфальті. Вода хлюпала під підошвами. Вона не бачила, куди біжить — тільки вперед, подалі від цієї постаті. Але вона чула кроки, що наче наздоганяли її. Рівні. Спокійні. Наче хтось ішов за нею в тому самому темпі. Не відставав. Просто йшов. Тільки вона бігла.

Яра обернулася на бігу. Постать була ближче. Набагато ближче. Вона бачила тепер її обличчя — розмите, безформне, але з очима. Двома чорними дірами, які дивилися прямо на неї. Вона закричала.

Крик вирвався з її грудей — гучний, різкий, повний жаху. Він розбив тишу нічної вулиці, але ніхто не почув. Нікого не було.

Вона побігла швидше. Вулиця розпливалася перед очима. Ліхтарі зливалися в суцільну жовту смугу. Дощ заливав очі, заважаючи дихати. І тоді вона побачила різке світло.

Воно наближалося надто швидко. Яскраве. Сліпуче. Два білих кола, які вирвалися з темряви. Вона зрозуміла, що вибігла на дорогу, побачила машину. Велику. Темну. Вона мчала прямо на неї, розкидаючи калюжі, ревучи двигуном. Яра завмерла. Час сповільнився.

Вона бачила фари. Вона чула звук гальм — верескливий, пронизливий, наче крик, відчувала запах мокрого асфальту, паленої гуми, чогось солодкого й нудотного. Вона не могла поворухнутися.

— Ні! — вирвалося з її грудей.

Удар. Біль розірвав тіло. Він був гарячим, різким, вогняним. Вона відчула, як її тіло відлітає вбік, як повітря вибиває з легенів, як земля вдаряє в спину.

Вона впала на мокрий асфальт. Біль пульсував у всьому тілі, наче тисячі голок впивалися в шкіру. Вона спробувала вдихнути — і не змогла. Повітря не йшло.

Яра лежала на спині, дивлячись у чорне небо. Дощ падав на обличчя, змиваючи кров, яка сочилася з розбитої голови. Вона бачила, як краплі дощу розбивалися об її очі, розпливаючись у каламутні плями.

Спробувала поворухнути рукою віддалася гострим болем у плечі. Щось було зламане. Але вона не могла кричати. Не було голосу. Яра побачила постать, яка наближалася. Повільно. Спокійно. Розважено.

Хотілося втекти, але навіть поворухнутися була проблема. Тіло її не слухалося. Вона лежала на холодному мокрому асфальті й дивилася, як темний силует наближається. Вона відчула запах. Вогка земля. Дим. Озон. І щось солодке, гниле, нудотне. Він зупинився над нею. Яра бачила його обличчя. Розмите. Безформне. І очі — чорні діри, що дивилися в саму її душу. Він нахилився. Його рука, бліда й довга, потягнулася до неї. Яра заплющила очі.

— Ні, — прошепотіла вона. — Будь ласка...

І провалилася в темряву. Свідомість покинула її.

2

Азель бачив усе. Він стояв на даху старого будинку навпроти бібліотеки й спостерігав, як вона виходить. Яра щось притискала до грудей.

Він бачив іншого. Темна постать під кленом. Висока, нерухома, голодна. Азель упізнав її одразу — цей холодний, липкий погляд він не міг забути. Вергель.

Щось кольнуло всередині. Неприємне. Незнайоме. Забуте настільки давно, що він навіть не мав для цього назви. Він бачив, як Вергель спостерігає за Ярою. Бачив його голод. Бачив, як той терпляче чекає. А потім починає переслідування. Яра побігла. Азель зірвався з місця.

Він бачив, як вона вибігає на дорогу. Як фари сліплять її. Як її тіло відлітає вбік і падає на мокрий асфальт. І в ту ж мить Вергель рушив до неї.

— Ні! — вирвалося з грудей Азеля.

Він кинувся вперед, заступаючи шлях Вергелю. Темрява згустилася навколо них, дощ перетворився на суцільну стіну води.

— Відійди, — сказав Вергель. Його голос був низьким, скреготливим, наче метал об скло. Він звучав спокійно, але в цьому спокої була загроза. — Вона моя.

— Ні, — відповів Азель.

Вергель уважно подивився на нього — надто пильно, наче вперше бачив.

— Ти змінився.

Азель промовчав.

— У твоїх очах з'явилося щось дивне.

— Замовкни.

Вергель усміхнувся.

— Це схоже на страх, — презирливо кинув він.

Він засміявся — тихо, з присмаком зневаги:

— Ти думаєш, що зможеш зупинити мене? Ти, слабкий. Ти навіть не пам'ятаєш, яким ти був колись.

Вергель зробив крок уперед.

— Якби ти залишився зі мною тоді, ти вже був би значно сильнішим. Ми могли б правити всіма. Але ти обрав їх. Цих слабких, жалюгідних людей. Ти мені не рівня.

— Вона не твоя, — сказав Азель. — Вона моя.