Вергель

1

Дощ посилювався, почав лити без упину. Він був холодним, липким, пронизливим — наче тисячі крижаних голок встромлялися в шкіру. Яра вийшла з бібліотеки, притискаючи до грудей стару книгу та щоденник , які заховала в сумку. Вона не могла позбутися відчуття, що за нею хтось стежить.

Спочатку це було просто відчуття — легке поколювання між лопатками, яке вона списувала на втому. Але чим далі вона йшла, тим сильнішим воно ставало. Вона зупинилася. Прислухалася. Тиша.

Тільки дощ шарудів по асфальту, а вітер гойдав гілки старих дерев. Вона чула своє дихання — збите й тривожне. Обернулася. Нікого.

Але відчуття не зникало. Воно ставало густішим, важчим, майже фізичним. Наче хтось стояв у неї за спиною й дихав їй у потилицю. Яра прискорила крок.

Вулиця була порожньою. Ліхтарі горіли тьмяно, розсипаючи жовті кола світла по мокрому асфальті. Десь у далечині гавкав собака — надривно, тривожно, наче відчував щось, чого не бачили люди. Вона знову обернулася. І цього разу побачила.

Під старим кленом, у темряві, стояла постать. Висока, худа, нерухома. Воно стояло й дивилося на неї.

Яра не бачила обличчя — тільки темний силует, який трохи відрізнявся від навколишньої темряви. Але вона відчувала холодний, хижий погляд.

Це був не він. Не той, хто жив навпроти. Це був хтось інший. Щось набагато темніше і небезпечніше відчувалося від його присутності. Вона відчувала це кожною клітиною свого тіла.

Постать повільно та неквапливо зробила крок уперед. Наче в неї був час. Наче вона знала, що від неї вже не втекти. Яра відчула, як її серце забилося швидше і кров загула у вухах.

Вона побігла. Не думаючи. Не озираючись. Просто вперед — туди, де темрява розріджувалася плямами ліхтарів, де місто ще жило і хтось міг почути, допомогти, врятувати. Вулиця розпливалася перед очима. Дощ бив в обличчя тисячами крижаних голок. Її мокре, важке волосся прилипло до щік та шиї. Вона ковтала повітря, але воно не йшло в легені, наче горло стиснула невидима рука. Ліхтарі зливалися в одну суцільну розмиту жовту смугу, наче акварель, яку хтось розмазав мокрим пензлем. Вона чула швидкі кроки своїх ніг.  Асфальт був слизьким від води, яка хлюпала під підошвами, бризки летіли на гомілки, на штани та руки. Вона не відчувала холоду чи втоми, лише його рівний холодний подих за спиною. Наче він не біг, а просто йшов. Наче знав, що їй нікуди подітися. І в цю мить світ вибухнув світлом.

Воно вирвалося з темряви так різко і несподівано, що Яра на мить осліпла. Два сліпучі білі кола розрізали ніч навпіл. Вони наближалися надто швидко. Надто близько. Вона не встигла зрозуміти що відбувалося. Не встигла злякатися, ба навіть зойкнути. Час ніби зупинився. Яра бачила все і водночас нічого. Бачила, як краплі дощу зависли в повітрі, переливаючись у світлі фар, наче тисячі дрібних діамантів, як мерехтів асфальт під ногами , вкритий тонкою плівкою води, в якій відбивається жовте світло ліхтарів. Як з-під коліс машини здіймається стіна води. Бачила, як її власна рука тягнеться вперед, наче хоче відштовхнути наближення небезпеки .

Вона чула вереск гальм, як пронизливий крик металу, нелюдський, такий гучний, що заклало вуха. Чула своє серце яке ніби то  билося не в грудях, а в самій голові. І десь на межі свідомості, чи то справді, чи то їй здалося, почула його голос. Той самий, оксамитовий, заворожуючий, таємничий голос. 

«Яра!» Вона не встигла зрозуміти що це було — попередження, крик, чи щось інше.

Вона відчула різкий, хімічний, пекучий запах паленої гуми та мокрого асфальту, змішаного з бензином. Запах дощу, який раптом став занадто відчутним . І ще щось - солодке, нудотне, липке. Запах її власного страху.

— Ні! — вирвалося з її грудей хрип.

Удар. Він не був схожий на те, що показують у кіно. Був тільки біль — гострий, гарячий, різкий, наче в тіло встромили розпечене лезо. Він розірвав її зсередини: від грудей до кінчиків пальців.  Її тіло різко відкинуло вбік , безжально, наче ляльку. Вона відчула, як повітря вибиває з легенів, як хруснули ребра від удару, як щось усередині ламається.

А потім жорстка, мокра і холодна земля. Вона вдарилася спиною, і біль пройшов крізь неї новою хвилею. У вухах задзвеніло. Усе навколо стало глухим, далеким, наче вона занурилася під воду.

Вона лежала на спині і дивилася в чорне, без зоряне небо. Воно було так близько - наче ось-ось впаде на неї. Краплі дощу падали на обличчя, розбиваючись об чоло, щоки та очі. Вони змішувалися з чимось теплим і липким, що стікало з-під волосся за вухо. Вона знала, що це її кров, але не відчувала болю. Біль був десь далеко. Усе було далеко. Усе, крім холоду. Вона спробувала вдихнути і не змогла. Груди стиснуло і повітря не йшло. Вона відкрила рот, хапаючись за нього, як риба на березі, але легені залишалися порожніми.

Яра спробувала поворухнути рукою і відчула, нестерпний біль, який пронизав плече, лікоть, запʼястя. Вона не могла поворухнути пальцями. Вона не могла кричати. Звук застряг десь у грудях, не маючи сили вирватися назовні. Вона почула, як до неї наближаються кроки, чула запах — той самий, знайомий: вогка земля, дим, озон. І щось іще — солодке, гниле, нудотне. Тінь упала на її обличчя.

Вона бачила високий, темний, нерухомий силует що схилився над нею.  Дощ заливав її очі, і все розпливалося. Але вона бачила очі—чорні, глибокі, бездонні. Вони , здавалося, дивилися крізь неї. У саму душу. Він нахилився. Його бліда, довга, з тонкими пальцями рука потягнулася до її обличчя. Вона відчула холод. Той, що проникає в кістки та душу. Їй  хотілося крикнути, але тіло не слухалося. Воно було чужим. Його пальці легко торкнулися її щоки. Наче він перевіряв — чи вона ще жива.

Яра заплющила очі.

— Ні, — прошепотіла Яра. — Будь ласка...

І провалилася в темряву.

2

Азель бачив усе. Він стояв на даху старого будинку навпроти бібліотеки й спостерігав, як вона виходить. Яра щось притискала до грудей.