Попередження

Яра все ще сиділа в бібліотеці. Бліде світло від старих ламп ледве миготіло. Це все ще було її улюблене місце — тихе, напівтемне, з високими стелажами, що пахли старим папером і пилом. Вечірні зміни були найкращими. Мало людей. Мало шуму. Тільки вона, книги й тиша, яка дозволяла думати.

Вона відкрила книгу на сторінці, де було описано Спостерігачів. Перечитувала вже втретє. Слова ніби змінювалися, відкривали нові сенси, але одного вона не могла зрозуміти: чому вони не втручаються? Якщо вони бачать усе, якщо вони знають про Провідників, про Людину Світла, про небезпеку — чому вони просто дивляться?

Вона гортала далі, шукаючи відповідь. Але книга мовчала. Або приховувала. За вікном уже сутеніло. Ліхтарі запалювалися один за одним, відкидаючи на асфальт жовтуваті кола світла. Десь у дворі нявкнув кіт. Жалібно. Наполегливо.

Яра підвела голову. Нявкання повторилося. Воно доносилося з вулиці, з-під вікна. Зовсім близько. Вона прислухалася. Кіт не замовкав. Він ніби кликав її. Або просив допомоги.

Яра вагалася кілька секунд. Потім закрила книгу, поклала її в шухляду стола й підвелася. Вечір був теплим — надто теплим для цієї пори. Вона вийшла через службовий вхід у невеликий дворик, засаджений старими тополями.

Кіт сидів біля лавки. Маленький, рудий, із білими лапками. Він дивився на неї зеленими очима й терся об ніжку лавки. Яра усміхнулася.

— Ти голодний? — спитала вона тихо.

Кіт мявкнув — майже ствердно. Вона принесла з бібліотеки миску, налила води, насипала сухого корму, який завжди тримала на роботі для бездомних тварин. Кіт одразу ж накинувся на їжу, жадібно жуючи й час від часу поглядаючи на неї. Яра сіла на лавку. Дивилася на кота, на вечірнє небо, на тополі, що шелестіли листям. Усе було спокійно. Звичайно.

— Гарний котик, — почула вона дитячий голос збоку.

Яра обернулася. Поруч, майже біля самої лавки, стояла дівчинка. Маленька, років семи-восьми. Світле волосся зібране в хвостик, на ній — світлий сарафан із ромашками та блакитна кофтинка. Вона дивилася на кота великими очима й усміхалася.

— Можна погладити? — спитала дівчинка.

— Звичайно, — відповіла Яра. — Він не кусається. Він просто голодний.

Дівчинка присіла навпочіпки й обережно простягнула руку. Кіт підійшов до неї, потерся об долоню й замуркотів. Дівчинка засміялася — легко, дзвінко. Яра усміхнулася. Усе було як завжди. Звичайний вечір. Звичайна дівчинка. Звичайний кіт.

А потім вона подивилася уважніше. І завмерла. У дівчинки не було аури. Яра бачила аури завжди. Але навколо дівчинки не було ні сяйва, ні тіні. Тільки порожнеча, яка не відбивала світло. Яра затамувала подих. Вона змусила себе усміхнутися, хоча в роті пересохло.

— Тебе як звати? — спитала вона якомога спокійніше.

Дівчинка підвела на неї очі. Великі. Світлі. Звичайні дитячі очі. Але в глибині їх Яра побачила те, чого не мала побачити. Там була безодня. Її очі були наче два бездонні колодязі.

— Не важливо, — відповіла дівчинка. І голос її змінився.

Він усе ще був дитячим, але в ньому з'явилося щось інше. Нижче. Холодніше. Старше. Ніби говорила не дитина, а щось, що жило всередині неї.

— Ти бачиш мене, правда? — спитала дівчинка.

Яра мовчала. Вона намагалася не дихати.

— Такі, як ти, — продовжувала дівчинка, погладжуючи кота, — порушують баланс усесвіту. Ти не повинна була дізнатися, не повинна була прочитати книгу. Тепер ти знаєш більше, ніж тобі дозволено. Тому ми і прийшли. 

У дворі раптом стих вітер. Замовкли птахи. Навіть кіт перестав їсти й завмер. Яра стиснула пальці, щоб не затремтіти.

— Хто ти? — спитала вона пошепки.

Дівчинка підвела голову. І коли її погляд зустрівся з Ярою, очі дівчинки змінилися. Вони стали чорними. Абсолютно чорними — без білків, без райдужки, без дна. Два бездонні тунелі, що дивилися прямо в душу.

— Я лише посланець тих, хто спостерігає — відповіла вона. — Я та, хто попереджає. Якщо ти переступиш межу, якщо ти будеш надто сильно цікавитися — ти постраждаєш. Не тільки ти. Усі, кого ти любиш.

Голос її став глибшим. У ньому не було злості. Тільки холодна, нелюдська впевненість.

— Ти не маєш права втручатися. Ти не маєш права змінювати. Ти можеш зупинити Провідників. Але якщо ти спробуєш знищити їх — ти знищиш усе. Тоді ми втрутимося.

Яра відчула, як світ навколо неї звузився до краплі. Вона чула тільки власне дихання й голос дівчинки, що відлунював у голові.

— Що мені робити? — спитала вона. Голос тремтів, але вона трималася.

Дівчинка на мить замовкла. Потім усміхнулася — звичайною дитячою усмішкою, ніби нічого не сталося.

— Не намагайся змінити хід подій . І не дозволяй їм торкнутися тебе, — сказала вона. І додала вже зовсім тихо, майже лагідно: — Бережи себе.

Вона підвелася, струсила з сарафана невидимий пил, погладила кота востаннє.

— Доню, ходімо! — за поворотом вийшла якась жінка. Напевно, мати цієї дівчинки. Жінка дивилася крізь Яру, наче та була порожнім місцем. 

— Іду! — відповіла дівчинка.

— До побачення, тьотя, — сказала дівчинка звичайним дитячим голосом.

І пішла. Яра дивилася їй услід. Дівчинка йшла повільно, злегка підстрибуючи, як і будь-яка дитина її віку. Але якоїсь миті вона повернула голову, і Яра знову побачила ті самі очі — два бездонні колодязі. Вона зникла за рогом будинку через кілька секунд. Яра залишилася сидіти на лавці. Руки тремтіли. Серце калатало так, що відлунювало у вухах. Ще з декілька хвилин вона не могла рухатися, наче застигла. Руки та ноги були ватяними. 

Кіт доїв корм і тепер дивився на неї великими очима. Він муркотів, ніби нічого не сталося. Ніби не бачив того, що бачила вона. Але Яра пам’ятала. Попередження все ще звучало в її голові.

«Якщо ти переступиш межу — ти постраждаєш. Не тільки ти. Усі, кого ти любиш.»

Вона підвелася й пішла в бібліотеку. Зачинила двері. Сіла за стіл і довго дивилася на книгу, що лежала в шухляді, але не відкрила її. Вона боялася. Не за себе. За тих, хто поруч. їй згадалися слова посланця.