Спадщина

1

Дан приїхав до Яри наступного ж ранку. Він привіз щоденник батька, в якому було багато підказок.

Вона не знала, чи це було правильне рішення. Але щось у ньому викликало довіру. Можливо, його очі, у яких вона бачила той самий біль, що й у своїх. Можливо, його слова, які не були фальшивими. А можливо, просто відчай — вона втомилася бути самотньою у своїх знаннях.

— Це твоя квартира? — запитав Дан, оглядаючи невелике приміщення. — Затишно. Трохи… темнувато, але затишно. Ти знаєш, тут так пахне фіалками. А я все думав, чому від тебе такий приємний аромат.

Яра усміхнулася.

— Я не люблю яскраве світло. Але дуже люблю фіалки.

Він кивнув, ніби розумів.

— Я теж. Після всього, що бачиш, хочеться ховатися в тіні.

Вона провела його на кухню, налила чаю. Вони сиділи за столом, Дан розглядав кімнату. Його погляд зупинився на поличці, де лежала стара вицвіла хустинка з вишитими синіми волошками.

— Що це? — запитав він.

Яра простежила за його поглядом.

— Хустинка сусідки. Вона померла. Я забрала її, щоб… не знаю. Щоб пам'ятати.

Дан кивнув, не питаючи більше.

— Я привіз щоденник батька. Думаю, тобі буде цікаво.

— Дякую, Дане, що довірив, можна я його відкрию на самоті? Будь ласка.

Дан на мить вагався. Потім кивнув.

— Звичайно. Я розумію. Я довго думав, чи показувати його тобі. Це останнє, що залишилося від батька.

Вони говорили про різне — про те, як важко жити з даром, про те, як ніхто не вірить, про те, як хочеться іноді просто бути звичайною людиною.

Але Яра знала, що це не все. Вона знала, що Дан приїхав не тільки, щоб привезти щоденник, а й побачити її сусіда, перевірити, чи він той самий…

— Він живе навпроти, — сказала вона тихо.

Дан завмер.

— Провідник?

— Так.

Він мовчав кілька секунд. Потім повільно поставив чашку на стіл.

— І ти хочеш, щоб ми зустрілися з ним? — сказав він так, ніби сам не планував цього. 

— Я хочу, щоб ти побачив його, — сказала вона. — Можливо, ти знаєш більше, ніж кажеш. Можливо, ти впізнаєш його.— Яра наче читала його думки. — Але не треба поки що робити необдуманих кроків. Якщо він такий сильний, як ти розповідав, ми повинні спочатку дізнатися як його зупинити. 

Дан подивився на неї довгим поглядом. Потім усміхнувся — хитро, трохи бешкетливо. 

— Якщо він такий небезпечний, чому ти хочеш, щоб я з ним зустрівся?

— Тому що я хочу знати правду, а ти можеш мені в цьому допомогти — відповіла вона. — І я втомилася боятися.

2

Минула ще година.

— Вже пізно, мені час збиратися на роботу, — раптом згадала Яра і заметушилася.

— Ти так пізно працюєш? — здивувався Дан.

— Так. Я люблю працювати у вечірні зміни. Мало людей, мало шуму.

— Тоді я тебе проведу, — сказав Дан, і вони поспіхом зібралися і вийшли за двері.

Коли раптом двері навпроти відчинилися. Азель стояв на порозі.

На ньому був сірий светр грубої в'язки , волосся злегка розкуйовджене. Те саме чорне довге пальто, як і в день, коли Яра його зустріла вперше. Він тримав у руках ключі й дивився на них допитливим поглядом.

Його погляд ковзнув по Ярі  і зупинився на Данилу. Хвилинна тиша. Вона була густою, майже фізично відчутною. Яра бачила, як змінилося обличчя Азеля. Не різко. Ледь помітно. Але вона помітила. Його очі стали холоднішими. Його тінь метушилася. Щелепа ледь помітно стиснулася. Він не сказав ні слова, але його вигляд говорив яскравіше за слова.

Він не хотів бачити цього чоловіка поруч із нею. Дан, здавалося, нічого не помітив. Він усміхнувся — легко, невимушено, наче не бачив нічого незвичайного.

— О, ви, мабуть, сусід? — сказав він. — Я Дан. Друг Яри.

Він жартівливо простягнув руку. Азель дивився на неї кілька секунд. Потім, повільно, наче через силу, простягнув свою. Долоні зустрілися. І в ту ж мить Азель відсмикнув руку.

Це було майже непомітно. Але Яра побачила , як він здригнувся. Як його пальці на мить стиснулися, наче від болю. Як він відступив на пів кроку назад.

На його обличчі промайнуло щось — не біль. Здивування. І роздратування.

Дан ніби й нічого не помітив.

— Вибачте, — сказав він. — Я, мабуть, міцно потиснув. Звичка. — Дан знизав плечима.

Він усміхнувся — щиро, майже по-дитячому.

Азель мовчав. Його погляд був прикутий до Дана. Він дивився на нього так, ніби хотів пронизати його поглядом або розірвати на шматки, як звір, але не міг. Скоріше за все, він зрозумів, що Дан не просто людина. Це його бентежило і добряче дратувало.

— Не варто, — нарешті сказав Азель. Його голос був рівним, але в ньому відчувалася напруга. — Не люблю, коли торкаються незнайомці.

Дан розвів руками.

— Розумію. Я теж не дуже люблю. Але ж ви сусід Яри. Я хотів познайомитися.

Він говорив легко, невимушено. Наче справді не знав, хто стоїть перед ним. Наче не бачив, як змінилося обличчя Азеля. Наче не помічав, що той ледь стримує себе.

Але Яра бачила. Вона бачила, що Дан знає. Він не міг не знати. Його рука, яка стиснула амулет перед тим, як простягнути її. Його очі, які на мить стали гострими. Він зробив це навмисно. Він хотів перевірити, чи спрацює амулет. І це спрацювало.

Азель відступив ще на крок.

— Мені треба йти. Будьте обережні дорогою, — сказав він, дивлячись на Дана.— Його голос був холодним і рішучим. 

— Завжди обережний, — усміхнувся Дан.

— Не завжди цього достатньо.

Ярі на мить здалося, що останні слова прозвучали не як людський голос, а скоріше як приглушений рик звіра, який насилу стримує себе.

Усмішка залишалася на його обличчі, але очі були холодними.

— До зустрічі, Яро, — і знову на його обличчі промайнула та сама посмішка.

Яра відчула, як по спині пробіг неприємний холодок. Звичайні слова. Звичайне побажання. Але чомусь вони прозвучали зовсім не як турбота. Тим паче від нього. А наче попередження. Або погроза. Вона помітила, що Дан теж це відчув. Його усмішка не зникла, але пальці непомітно ковзнули до амулета в його кармані.