Мисливець

1

Робота не чекала, попри всі дивні справи, що відбувалися навколо. Яра повернулася додому пізно ввечері. У бібліотеці вона так і не знайшла нових підказок. Старий бібліотекар мовчав, тільки іноді гуркотів і підспівував за стелажами.

Вона пройшла на кухню, налила води. Руки все ще трохи тремтіли. Яра сіла за стіл, обхопила чашку долонями й дивилася на нічне місто .

Перед очима стояла картина: його обличчя, очі, пальці на її щоці. Спалах. Біль у його погляді. І те, як він дивився на свою руку після дотику — ніби вона була чужою.

Вона не розуміла, що сталося, але знала: це важливо. Досить ховатися. Їй хотілося відповідей. Діяти. Зупинити.

Погляд упав на книгу, що лежала на столі. Вона перегорнула сторінку. Потім ще одну. Вона шукала відповіді, але книга мовчала.

— Чому ти не говориш зі мною? — прошепотіла вона.

Книга не відповіла. Яра відчула розчарування. Вона знала, що книга жива, бачила, як з'являються нові записи, як світяться літери. Але зараз вона була порожньою, наче хтось вимкнув світло. Яра закрила її й відклала в бік.

Погляд упав на ноутбук. Точно! Яра сіла за стіл і відкрила браузер. Вона не знала, що шукає. Щось, що хоч трохи дасть розуміння, що робити далі.

Вона набрала в пошуку: «Провідники душ», «чистилище», «тіні, що забирають життя».

Результати були порожніми. Статті про релігію, езотерику, міфи, казки. Вона годинами рилася в заплутаній мережі. Нічого справжнього. Нічого нового.

Яра роздратовано відкинулася на спинку стільця. Чергова стаття про демонів. Черговий форум, де люди сперечалися про привидів. Черговий блогер, який продавав «захист від темних сил» за смішні гроші.

Вона вже хотіла закрити ноутбук, як її погляд випадково ковзнув до книги, що лежала на столі.

— Дуже допомогла, — пробурмотіла Яра.

Книга, звісно, не відповіла. Але щось привернуло її увагу. На краю сторінки, майже біля самого корінця, виднівся ледь помітний знак. Коло, перекреслене двома лініями.

Яра насупилася. Вона була готова заприсягтися, що раніше його там не було.

Вона нахилилася ближче. І в ту саму мить екран ноутбука мигнув. Відкрилася нова вкладка — наче сама собою. Яра завмерла.

На екрані повільно завантажувалася сторінка. У верхній частині великими літерами було написано:

«МИСЛИВЕЦЬ».

У животі неприємно похололо.

— Що за…

Вона перевірила адресний рядок. Сайт відкрився сам. Яра на мить завагалася, але цікавість перемогла. Вона клацнула на посилання.

2

Блог виглядав незвично: темна тема, фотографії нічних вулиць, розмиті силуети вперемішку з якимись смішними й недолугими відео.

З екрану на неї дивився рудоволосий кирпатий хлопець із добрими зеленими очима. Його не можна було назвати гарним, але він точно привертав до себе увагу.

Автор писав про сутності. Про тіні, що живуть серед людей. Про тих, хто забирає життя. Про темних і світлих Провідників. Про мисливців. Про привидів, янголів, душі — здавалося, він писав про все підряд.

Яра читала пости один за одним. Автор розповідав про свої зустрічі. Про те, як вистежував сутності, як намагався їх зупинити або спіймати. Усе виглядало як звичайна забава, але щось тримало Яру на цій сторінці.

Вона прокрутила сторінку вниз і побачила фото автора. На його оголеному торсі виднівся такий самий кулон, як і той, що подарував їй батько.

Під фото був підпис: «Це я. Якщо ви бачите це — значить, ви теж знаєте правду. Пишіть. Я допоможу.»

Яра довго дивилася на фото. Цей рудоволосий не викликав довіри, але, можливо, схожі амулети — це не просто збіг? Вона натиснула кнопку «Написати повідомлення».

«Привіт. Мене звуть Яра. Мені потрібна допомога.»

Вона відправила повідомлення й закрила ноутбук.

Яра не знала, чи відповість він, але відчула полегшення. Маленька надія теплилася десь усередині: а раптом вона знайшла того, хто дасть їй усі відповіді?

3

Він відповів наступного ранку.

«Привіт, Яро. Радий знайомству. Мене звуть Даніїл. Або просто Дан. Якщо ти бачиш сутності — значить, ти особлива. І я знаю, як тобі допомогти. Зустрінемося сьогодні ввечері в кав'ярні "Філіжанка" о шостій.»

Яра перечитала повідомлення кілька разів. Щось у ньому викликало довіру. Він не питав зайвого. Він не боявся. Він просто пропонував допомогу.

«Гірше не буде», — подумала вона й відповіла: «Я прийду.»

Кав'ярня «Філіжанка» розташовувалася в старому районі міста, подалі від гамірних вулиць. Вона була маленькою, затишною, з дерев'яними столиками та тьмяним світлом. На стінах висіли старі годинники, які тихо цокали, створюючи відчуття, що час тут тече повільніше.

Яра зайшла всередину рівно о шостій.

Хлопець уже сидів за столиком у кутку зали. Вона впізнала його одразу — руде волосся, веснянки, та сама мила посмішка з фото. Він тримав у руках чашку кави й дивився на неї з неприхованою цікавістю. Він підвівся, і Яра помітила, який він високий і водночас легкий у рухах. Його голос — дуже приємний , із легкою хрипоткою — звучав тепло, майже по-домашньому. Картата сорочка, трохи вицвіла, але йому дуже до лиця, і порвані джинси, які сиділи ідеально, створювали образ людини, яка не намагається сподобатися, але в неї це виходить мимоволі, наче з обкладинки журналу для творчих і вільних. 

— Яра? — запитав він, підводячись.

— Так, — Яра сіла навпроти.

Він усміхнувся — тепло, щиро, без тіні фальші.

— Я Дан. Радий, що ти прийшла. Я боявся, що ти передумаєш.

Він простягнув руку. Яра потиснула її.

— Я не передумала. Мені потрібні відповіді.

Він кивнув.

— Я знаю. Тому я тут. До ваших послуг, — жартівливо відповів він.

Дан подивився на неї уважно, наче вивчаючи.

— Ти бачиш їх, так? Сутності.

Яра кивнула.

— Я бачу їх із дитинства. Спочатку думала, що я божевільна. Але потім зрозуміла — це правда. Вони існують.