Гра змінилась

Яра не пам'ятала, як дісталася додому.

У пам'яті залишилися тільки уривки: мокрий асфальт, голос сестри, що питала, чи все добре, руки, що допомагали їй підвестися. Вона сказала Софійці їхати додому, пообіцяла зателефонувати, коли прийде. Додому вона повернулася, коли вже дуже стемніло.

Дощ ущух, але повітря залишалося вологим і важким. Піднімаючись сходами, вона трималася за перила. Ноги тремтіли, кожен крок давався з труднощами.

На своєму поверсі Яра зупинилася. Біля дверей сусідньої квартири стояв Азель. Вона не знала, скільки часу дивилася на нього. І він теж завмер.

Світло старої лампи падало на його обличчя, роблячи його ще блідішим. Волосся було мокрим від дощу, кілька пасом спадали на чоло. Він виглядав втомленим. Хоча це дивно. Він відчуває втому?

Яра ніколи не бачила такого виразу на його обличчі. Зазвичай він був холодним, насмішкуватим, небезпечним. Зараз у його очах не було нічого з цього. Лише біль.

Між ними повисла тиша. Десь унизу грюкнули двері під'їзду. За вікном тихо шумів дощ.

Яра сама не зрозуміла, чому зробила крок до нього.

— Дякую, — тихо сказала вона. — За сьогодні.

Азель мовчав. Його погляд ковзнув по її обличчю — ніби він хотів щось сказати, але не знаходив слів. Яра відчула дивне хвилювання.

Після всього, що сталося, вона мала б боятися його. Але цього вечора чомусь не боялася. І це було найдивнішим із усього, що трапилось.

— Ти врятував мене, — додала вона. — Я не знаю чому. Але все одно дякую.

Його очі на мить заплющилися. Наче навіть ці слова завдавали болю.

— Не варто, — глухо промовив він.

Голос звучав хрипко. Наче він давно не говорив.

— До зустрічі, Яро.

Він знав її ім'я. Звісно, знав. Але чомусь зараз воно прозвучало інакше.

Азель відвернувся й відімкнув двері своєї квартири. На мить Ярі здалося, що він похитнувся. Але вже наступної секунди він зник за дверима.

Вона ще кілька секунд стояла на місці. Потім підійшла до своїх дверей, тремтячими руками вставила ключ у замок і зайшла всередину.

Зачинивши двері, Яра притулилася спиною до стіни й повільно видихнула. Серце билося занадто швидко. Вона стояла так довго, дихаючи глибоко й рівно. На щоці все ще горів його дотик.

Підійшовши до дзеркала в коридорі, вона подивилася на своє обличчя. Там, де він торкнувся, шкіра була трохи почервонілою. Не сильно — ледь помітно. Але Яра бачила. Вона провела пальцями по щоці й відчула тепло. Те саме, яке розлилося в грудях, коли він доторкнувся до неї. Вона не знала, що це означало. Заплющивши очі, вона знову побачила картину: дощ, міст, Софія, сірий седан…

Він міг дозволити їй померти. Міг стояти й дивитися, а потім забрати світло її душі. Але не зробив цього. Чому? Яра потерла скроні. Щось не складалося. Чим більше вона дізнавалася про нього, тим менше розуміла. Чого він хоче?

Але вона знала: він теж це відчув. Вона вже здогадалася, що їй він по якійсь причині не зможе заподіяти шкоду. Вона не знала, звідки ця впевненість, але відчувала її кожною клітиною тіла.

Вона все ще боялася його. Боялася холодної посмішки, яка здавалася їй оскалом. Його погляду. Тієї істоти за його плечима. Того голоду, що ховався всередині. Але поруч зі страхом з'явилося інше почуття. Дивне. Незрозуміле…

У під'їзді вона вперше побачила не зовсім монстра. І саме це лякало її найбільше.

Яра підійшла до столу й узяла книгу. Відкривши її на тій самій сторінці, де було написано «Я — Азель», вона завмерла. Текст змінився.

Учора сторінка була майже порожньою. Тепер між старими рядками проступали нові слова. Наче хтось невидимий писав їх просто зараз. Літери були нерівними, розмитими. Вона нахилилася ближче.

«Вигнанець».

Серце пропустило удар. Ще один рядок.

«Той, хто порушив закон».

Сторінка здригнулася. Чорнило повільно розтікалося папером, складаючись у нові слова. Яра відсахнулася. Такого не могло бути. Але слова продовжували з'являтися.

«Він згадав».

По спині пробіг холод. Книга ніколи раніше не змінювалася на її очах. Ніколи.

Вона завмерла, не дихаючи. Слова не зникали. Вони залишалися на папері, наче чекали, поки вона їх прочитає. Яра провела пальцями по рядках чорнило було справжнім.

Вона перегорнула сторінку. Порожньо. Ще одну. Порожньо.

І раптом на самому краю аркуша проступив новий напис. Маленький. Ледь помітний.

«Будь обережна».

Яра закрила книгу. Вона стояла посеред кімнати, і в голові пульсувала одна думка:

«Я зробила щось. Я змінила щось у ньому.»

Вона не знала, чи це добре. І чи це небезпечно. Але вона знала одне: він більше не буде дивитися на неї так, як раніше. А може, справа була не тільки в ньому. Можливо, змінилася і вона сама.

Ще кілька днів тому Яра замкнула б усі замки, засунула штори й намагалася забути про його існування. Але зараз вона пішла до балкона. Наче шукала його. Наче хотіла переконатися, що він справді там.

Вона вийшла на балкон і подивилася навпроти. У його квартирі не горіло світло. Але він був вдома. Крізь дощ, крізь темряву, крізь скло вона відчувала це. Він стояв біля вікна, тримаючи руку на склі. Вона бачила його ауру — сіру, тьмяну, вперше за весь час вона не була чорною. Якою б вона не була, її було видно. Яра дивилася на нього, і серце билося швидко, але не від страху. Вона не знала, що це було. Але вона знала одне: гра змінилася. Вона більше не була просто жертвою.

У квартирі навпроти темний силует біля вікна раптом завмер. Наче відчув її погляд. Яра не ворухнулася. І він теж. Між ними були десятки метрів дощу, скла й темряви. Але їй раптом здалося, що він дивиться просто на неї.

У ту саму мить книга, залишена на столі, сама перегорнула сторінку. Тихо. Ледь чутно. Яра здригнулася, різко обернувшись. Книга лежала на столі, відкрита на новій сторінці. Вона була впевнена, що закрила її. Але тепер перед нею знову був текст. Вона підійшла до столу, затамувавши подих. На аркуші з'явився новий запис. Один рядок: