Спогад

1

Він ішов крізь нічне місто, не знаючи, куди. Ноги самі несли його вперед, повз темні вітрини, повз порожні зупинки, повз ліхтарі, що розсипали жовте світло по мокрому асфальті. Люди мерехтіли перед очима як набридливі мухи перед ліхтарями. Біль у грудях не вщухав.

Азель зупинився посеред порожньої вулиці й підняв руку. Він дивився на свої пальці — ті самі, які щойно торкалися її обличчя. Вони все ще тремтіли.

«Що ти таке?» — запитав він тоді.

Але тепер він зрозумів: питання було не до неї. Воно було до нього самого. Що він таке?

Він не пам'ятав, коли востаннє ставив собі це запитання. Можливо, ніколи. Можливо, він боявся відповіді. Азель заплющив очі. Попереду виднівся його під'їзд. Він повернувся до свого будинку, ноги самі привели його. Коли він зайшов у під'їзд і піднявся на свій поверх, вона стояла біля дверей своєї квартири. Мокра, бліда, з розпатланим волоссям. Яра дивилася на нього. Він зупинився. Тиша, наповнена дощем за вікном.
Яра, без страху, зробила крок уперед.

— Дякую, що сьогодні врятував мене, — з насторогою промовила вона.

Він мовчав. Не міг говорити. Не сьогодні. Він довго дивився на неї. На її очі. На її світло.

Яра хотіла щось сказати, але побачила його очі. У них не було холоду. Був біль. Такий глибокий, що вона відчула його фізично. Вона замовкла й відступила, даючи йому простір.

— Не варто, — сказав він глухо. — До зустрічі.

Він зайшов до квартири, як усі звичайні люди, перевдягнувся. Вечеряти йому було не потрібно, так само як і спати. Він не відчував ні голоду, ні втоми.

Але ліг на диван і заплющив очі. Раніше він іноді лякав її, проводячи пальцями по стіні. Але сьогодні він просто лежав, відчуваючи, як біль у грудях повертає йому спогади.

Раптом кадр за кадром почали вспливати картини минулого.

2

Сонце.

Він не бачив сонця століттями. Не справжнього. Не того, що гріє шкіру, що змушує заплющувати очі, що розсипає золоті зайчики по траві. Але зараз він бачив його.

Він стояв на пагорбі, вітер грав із його світлим русявим волоссям. Пахло травою, квітами й чимось солодким, що не мало назви. Унизу розкинулося місто — маленьке, біле, з червоними дахами. Десь у далечині дзвеніли дзвони.

Азель пам'ятав, як бути молодим. Пам'ятав це тіло — сильне, тепле, живе. Як кров бігла по жилах, як серце билося рівно й спокійно. Він пам'ятав, що таке дихати на повні груди, відчуваючи всі запахи цього світу. А поруч стояла вона. Чорне волосся розвівалося на вітрі. Очі кольору осіннього неба. Вона посміхалася, і в цій посмішці було все — усе світло світу, уся надія, уся любов.

— Азелю, — сказала вона. — Ти знову замислився.

Він усміхнувся.

— Я просто дивлюся на тебе. Ти така гарна.

Вона засміялася — легко, дзвінко, як струмок.

— Ти завжди такий.

— Який?

— Надто добрий, надто замріяний як на провідника.

Він підійшов до неї, взяв за руку. Її пальці були теплими. Він відчував її пульс — швидкий, живий.

— Це тому, що це ти, — сказав він. — Я просто кохаю тебе.

Вона подивилася на нього, і в її очах з'явилася тінь. Та сама тінь, яку він бачив занадто часто останніми днями.

— Азелю, — прошепотіла вона. — Я боюся.

Він пригорнув її до себе.

— Не бійся. Я поруч.

Але вона похитала головою.

— Я не про себе. Я про тебе. Ти не розумієш, на що погоджуєшся.

Він мовчав. Він знав. Він завжди знав. Вона була хвора. Незворотно. Невиліковно. Лікарі розводили руками, казали про тижні, про дні. Але він не міг із цим змиритися. Він шукав, питав, благав. І знайшов.

— Я зроблю все, щоб урятувати тебе, — сказав він. — Навіть якщо це коштуватиме мені всього.

Вона заплакала. Він обійняв її міцніше. Він не знав тоді, що ці слова стануть прокляттям.

3

Азель пам'ятав той день. Кожну мить. Кожен подих.

Вона лежала на ліжку, бліда, майже прозора. Її дихання було слабким, переривчастим. Він тримав її за руку, відчуваючи, як тепло повільно залишає її тіло.

— Не йди, — прошепотів він. — Будь ласка, не йди. Я віддам тобі все.

Вона відкрила очі. Вони були тьмяними, але в них усе ще було світло.

— Я кохаю тебе, — сказала вона. — Завжди. Але я не прийму цю жертву.

Її рука обважніла в його долоні. Очі закрилися. Назавжди.

Він відчув, як світ навколо нього зупинився. Як час розірвався на шматки. Як щось усередині нього вмерло. А потім він побачив. Над її тілом піднімалася тінь — прозора, срібляста, тремтлива. Її душа. Вона відділялася від плоті, повільно, ніжно, наче прощаючись. І це саме він повинен був її провести. Чому доля була така сувора до них?

Він бачив, як до неї наближаються інші тіні — високі, темні, безликі. Провідники. Вони прийшли по неї. Вони прийшли забрати її, якщо він не зможе цього зробити. І в ту мить усередині нього щось зламалося.

— Ні! — закричав він та кинувся до неї. Він не знав, що робить. Просто не міг дозволити їй піти.  Схопив її душу — таку теплу, тремтливу, світлу і притиснув до себе.

— Я не віддам тебе, — сказав він. — Я врятую тебе.

Провідники зупинилися. Вони дивилися на нього — без облич, без емоцій. Але в їхній тиші було щось більше, ніж осуд. Був страх.

— Ти не маєш права, — пролунав голос — холодний, чужий, давній. — Ти порушуєш закон. Віддай душу. Або ж Вони тебе не пощадять!

— Ні!

— Ти один із нас. Ти проведеш її. Це твоє призначення.

Він засміявся. Гірко, істерично, з розпачем.

— Я не хочу бути одним із вас. Я хочу бути з нею.

І він зробив те, чого ніхто не робив до нього. Розірвав зв'язок між душею й Провідниками і забрав її.

— Якщо хочеш цю душу іди за мною, — пролунав звідкись новий голос, якого він до цього не чув. У ньому відчувалася неймовірна сила.

Азель побіг. Біг крізь чистилище — сіре, безформне, вічне. Він не знав, куди. Просто тікав від них. Але тіні були скрізь. Вони наздогнали його в темряві. Голос завів його в пастку.