Той, хто врятував мене

(Від Яри)

Минуло три дні після видіння . Усі ці дні Яра провела в тривозі, як на голках. Вона не могла знайти собі місця від купи думок, в передчутті чогось незворотнього.

У перший день вона подзвонила Софійці.

— Не ходи біля мосту після занять.

— Що?

— Просто пообіцяй.

— Яро, ти мене лякаєш.

— Пообіцяй.

— Добре.

Але вже наступного дня Софійка написала:

«Ти знову бачила щось дивне?»

Три дні, як Яра сказала сестрі ті слова . Три дні, як Софійка дивилася на неї зляканими очима. Три дні, як її сусід повторив її попередження.

Яра майже не спала. Ці його слова і видіння так і крутилися в її голові. Ні про що інше думати вона не могла, навіть її жахливий сусід відійшов на другий план. Вона все так само бачила, повертаючись з роботи або виходячи в магазин, як Марк невимушено спілкується з сусідами, як спостерігає за нею, але зараз це було не важливо. Її сестра — ось що було найважливішим для неї.

Вона лежала в ліжку, дивлячись у стелю, і бачила перед очима одне й те саме: сірий седан, мокрий асфальт, калюжа під колесами, сестра, що падає. Кров на її скроні. Широко розплющені очі.

На третій день вона не пішла на роботу. Її захлинули передчуття тривоги. Яра просто сиділа на кухні, тримаючи чашку трав'яного чаю, й дивилася на годинник. Стрілки годинника, наче навмисно, повільно повзли по циферблату.

Софійка навчалася в коледжі на іншому кінці міста. Її пари закінчувалися о п'ятій. Вона завжди виходила через центральний вихід, потім повертала ліворуч і йшла вздовж старого мосту до зупинки. Яра наче прописала у себе в голові весь її маршрут до найменшої деталі. Вона знала кожен крок сестри. В цей день ще зранку вона помітила, що насуваються хмари й ось-ось повинен початися дощ. Усе як у видінні.

Яра вийшла з дому о четвертій. Не озираючись, не перевіряючи, чи дивиться він, просто взяла парасольку й пішла сестрі на зустріч. Її штовхало вперед бажання будь що сьогодні не дати сестрі постраждати. Почався дрібний, холодний дощ. Він заливав вулиці, стікав по шибах, збивав листя з дерев. Зразу ж в повітрі відчувся аромат мокрого асфальту, сирого листя і озону. Холодне , вогке повітря пробирало до самих кісток.

Яра йшла швидко, майже бігла. Вода хлюпала під ногами, бризки летіли на штани, але вона не помічала, дивлячись тільки вперед.  Вона була  на місці за півгодини до п'ятої.

Старий міст височів над невеликою вулицею. Металеві конструкції, іржаві перила, сірий бетон. Велика сталева споруда навіювала смуток, навіть в сонячний день. Під ним проїжджали машини, розбризкуючи калюжі в усі сторони, заливаючи тротуар, який і так був вузьким, подекуди викладений старою плиткою, від якої відбивалося світло тьмяних ліхтарів.

Яра зупинилася на протилежному боці вулиці, звідки було добре видно центральний вихід коледжу. Вона сховалася під парасолькою, але вітер дув збоку, й краплі дощу все одно діставали до обличчя і нахабно мочило її неслухняне розтріпане волосся. Вона чекала.

Раптом Яра відчула десь на рівні підсвідомості  знайомий запах. Вона різко озирнулася і придивилася. На дальньому кінці мосту стояла темна висока постать. Її сусід? Він дивився на неї. «Тільки не це…» — промайнула думка. Яра відвела погляд, але коли ще роз обернулася, постать на мосту вже зникла серед людей. Її серце гучно закалатало. Невже він все ж таки буде причетний до її видіння?  Вона не могла думати ні про що інше. Тільки про те, щоб її сестра не постраждала.

Яра раз за разом бачила це так чітко: ось Софійка виходить з дверей, поправляє сумку на плечі, дістає телефон, йде вздовж мосту, не помічаючи калюжі, дивиться в екран. Сірий седан проїжджає повз. Вода летить їй на ноги. Вона здригається, робить крок назад, оступається і… падає. З її голови сочиться кров. Яра відчула, як від її думок по спині пробіг холод. Ні. Цього не станеться. Вона стиснула ручку парасольки так міцно, що кісточки побіліли.

Рівно о п'ятій двері коледжу відчинилися. Студенти виходили назовні: зі сміхом, із телефонами в руках, з парасольками й без. Вони розходилися в різні боки, хтось біг до зупинки, хтось завертав у кав'ярню на розі.

Трохи згодом Яра побачила її. Софійка вийшла останньою. На ній була легка куртка, капюшон натягнутий на голову, вона швидко бігла до мосту, намагаючись сховатися від дощу, у руці тримаючи телефон та щось друкуючи на ходу. Яра відчула, як її серце завмерло на мить. 

— Софійко! — крикнула вона. Але голос потонув у шумі дощу й гуркоті машин.

Сестра не почула. Вона вийшла на тротуар, повернула ліворуч і пішла вздовж мосту, все так само дивлячись у телефон та не помічаючи нічого навколо. Яра кинулася через дорогу їй на зустріч .

Вона незграбно оббігала машини, які пропускали її, сигналячи. Вона бачила перед собою  тільки сестру — таку гарну, яскраву і беззахисну.

— Софійко!

Сестра підняла голову і нарешті побачила Яру — мокру, з парасолькою, що вивернулася навиворіт від вітру.

— Яро? — здивовано видихнула вона. — Що ти тут робиш?

Але Яра не встигла відповісти, як побачила за рогом сірий седан. Він виїжджав з-за повороту надто швидко. Занадто близько до тротуару. Вода з під його колес піднялася хвилею. Машина наче ковзала по мокрому асфальту. Яра це вже бачила. Але зараз вона повинна щось змінити.

Вона зробила ривок на зустріч . Ноги ковзали по мокрому асфальті, але вона не зупинялася. Яра схопила сестру за плече, відчуваючи, як пальці впиваються в мокру тканину куртки.

— Обережно!

Вона рвонула Софійку на себе, відкидаючи її вбік, подалі від краю тротуару. Сестра охнула, впустивши телефон, і відлетіла на газон. Від поштовху Яра втратила рівновагу. Вона послизнулася на слизькій плитці й полетіла вперед — просто під колеса сірого седана.

У цю ж мить вона побачила яскраві, сліпучі фари. Почула вереск гальм і відчула, як час сповільнився до краплі, яка пролітала повз. Вона впала на коліно, спробувала відштовхнутися, але асфальт був занадто слизьким. Вона бачила, як машина наближається, знала, що не встигне, і механічно закрилася руками.