Той, хто врятував мене

(Від Яри)

Минуло три дні. Усі ці дні Яра була як на голках. Вона не знаходила собі місця після того видіння.

У перший день вона подзвонила Софійці.

— Не ходи біля мосту після занять.

— Що?

— Просто пообіцяй.

— Яро, ти мене лякаєш.

— Пообіцяй.

— Добре.

Але вже наступного дня Софійка написала:

«Ти знову бачила щось дивне?»

Три дні, як Яра сказала ті слова сестрі. Три дні, як Софійка дивилася на неї зляканими очима. Три дні, як її сусід повторив її попередження.

Яра майже не спала. Ці слова і видіння так і крутилися в голові. Ні про що інше думати вона не могла, навіть її жахливий сусід відійшов на другий план. Вона все так само бачила, повертаючись з роботи або виходячи в магазин, як Марк невимушено спілкується з сусідами, як спостерігає за нею, але зараз це було не важливо. Її сестра — ось що було найважливішим для неї.

Вона лежала в ліжку, дивлячись у стелю, і бачила перед очима одне й те саме: сірий седан, мокрий асфальт, калюжа під колесами, сестра, що падає. Кров на скроні. Широко розплющені очі.

На третій день вона не пішла на роботу. Її захлинули передчуття тривоги. Яра просто сиділа на кухні, тримаючи чашку трав'яного чаю, й дивилася на годинник. Стрілки повзли повільно, наче навмисно.

Софійка навчалася в коледжі на іншому кінці міста. Її пари закінчувалися о п'ятій. Вона завжди виходила через центральний вихід, потім повертала ліворуч і йшла вздовж старого мосту до зупинки. Яра наче прописала весь її маршрут до найменшої деталі. Вона знала кожен крок сестри. А ще зранку помітила, що насуваються хмари й ось-ось повинен початися дощ. Усе як у видінні.

Вона вийшла з дому о четвертій. Не озираючись, не перевіряючи, чи дивиться він, просто взяла парасольку й пішла. Почався дощ — дрібний, холодний, наполегливий. Він заливав вулиці, стікав по шибах, збивав листя з дерев. Повітря пахло мокрим асфальтом і озоном. Холодне , вогке – воно пробирало до кісток.

Яра йшла швидко, майже бігла. Вода хлюпала під ногами, бризки летіли на штани, але вона не помічала. Вона дивилася тільки вперед, прибігши на місце за півгодини до п'ятої.

Старий міст височів над невеликою вулицею. Металеві конструкції, іржаві перила, сірий бетон. Під ним проїжджали машини, розбризкуючи калюжі. Тротуар був вузьким, подекуди викладений старою плиткою, від якої відбивалося світло тьмяних ліхтарів.

Яра зупинилася на протилежному боці вулиці, звідки було добре видно центральний вихід коледжу. Вона сховалася під парасолькою, але вітер дув збоку, й краплі дощу все одно діставали до обличчя та мочило волосся. Вона чекала.

Раптом Яра відчула: десь здалеку донісся знайомий запах. Вона різко озирнулася. На дальньому кінці мосту стояла темна висока постать. Її сусід? Він дивився на неї. «Тільки не це…» — майнула думка. Яра обернулася, але постать на мосту вже зникла серед людей.

Вона не могла думати ні про що інше. Тільки про сестру. Тільки про те, щоб вона не постраждала.

Яра бачила це так чітко: ось Софійка виходить з дверей, поправляє сумку на плечі, дістає телефон, йде вздовж мосту, не помічаючи калюжі, дивиться в екран. Сірий седан проїжджає повз. Вода летить їй на ноги. Вона здригається, робить крок назад, оступається і… падає. З її голови сочиться кров. Яра відчула, як від її думок по спині пробіг холод. Ні. Цього не станеться.

Вона стиснула ручку парасольки так міцно, що кісточки побіліли.

Рівно о п'ятій двері коледжу відчинилися. Студенти виходили назовні: зі сміхом, із телефонами в руках, з парасольками й без. Вони розходилися в різні боки, хтось біг до зупинки, хтось завертав у кав'ярню на розі.

А потім Яра побачила її. Софійка вийшла останньою. На ній була легка куртка, капюшон натягнутий на голову, але вона не тримала парасольку, просто бігла до мосту, намагаючись сховатися від дощу, у руці тримаючи телефон та щось друкуючи на ходу. Яра відчула, як її серце завмерло на мить.

— Софійко! — крикнула вона. Але голос потонув у шумі дощу й машин.

Сестра не почула. Вона вийшла на тротуар, повернула ліворуч і пішла вздовж мосту, все так само дивлячись у телефон та не помічаючи нічого навколо. Яра кинулася через дорогу.

Вона не бачила машин, не чула сигналів. Вона бачила тільки сестру — таку гарну, яскраву, беззахисну.

— Софійко!

Сестра підняла голову. Вона побачила Яру — мокру, з парасолькою, що вивернулася навиворіт від вітру.

— Яро? — здивовано видихнула вона. — Що ти тут робиш?

Але Яра не встигла відповісти, як побачила сірий седан. Він виїжджав з-за повороту надто швидко. Занадто близько до тротуару. Вода в калюжі піднялася хвилею. Колеса машини сковзали по мокрому асфальту. Яра це вже бачила. Але хоч зараз вона могла щось змінити.

Вона зробила останній ривок. Ноги ковзали по мокрому асфальті, але вона не зупинялася. Яра схопила сестру за плече, відчуваючи, як пальці впиваються в мокру тканину куртки.

— Обережно!

Вона рвонула Софійку на себе, відкидаючи її вбік, подалі від краю тротуару. Сестра охнула, впустивши телефон, і відлетіла на газон. Від поштовху Яра втратила рівновагу. Вона послизнулася на слизькій плитці й полетіла вперед — просто під колеса сірого седана.

У мить вона побачила фари. Яскраві, сліпучі. Почула вереск гальм. І відчула, як час сповільнився до краплі. Вона впала на коліно, спробувала відштовхнутися, але ноги сковзали. Вона бачила, як машина наближається, знала, що не встигне, і механічно закрилася руками.

І раптом у цю ж мить світ навколо неї змінився. Чийсь холодний дотик. Сильна рука, що обхопила її за талію. Різкий ривок, від якого перехопило подих. Вона відчула, як її тіло піднімається в повітря, як вітер свистить у вухах, як дощ б'є в обличчя.

І потім — земля. Жорстка, мокра, холодна. Вона впала на бік, випустивши з рук парасольку, що десь далеко вдарилася об асфальт. Вона лежала на мокрій землі, важко дихаючи. Над нею нависало темне небо, краплі дощу падали на обличчя. І поряд чиясь фігура.