Видіння

Яра поверталася додому з бібліотеки. Сьогоднішній робочий день виявився занадто важким. Безсонні ночі та постійна тривога давали про себе знати. Та ще й ці студенти, які чомусь натовпом ходили сьогодні туди-сюди... Занадто багато людей... всі зтривожені, напевно скоро випускні екзамени. Навіть перекусити не було часу... «Щось я дуже голодна», — подумала Яра і почула, як заурчав шлунок. Старий привид бібліотекаря також не любив натовпи, тому сьогодні його не було видно.

Вже піднявшись на свій поверх, побачила біля дверей знайомі силуети. До неї в гості приїхали мама й молодша сестра, яка народилася невдовзі після похорону їхнього батька. Шкода, що вона його вже ніколи не побачить. Яра першою повідомила матері, що в неї буде дитина, ще до того, як мати сама про це дізналася.

Вони мали свої ключі і вже стояли в коридорі, роздягалися й про щось говорили. Двері, як завжди, були відчинені. Відкривши їх широко, Яра завмерла на порозі. Вона нікого не чекала сьогодні.

— Яро! — вигукнула сестра. — Ми вирішили заскочити до тебе! Давно не бачилися! — кинулася в обійми сестра.

— І я рада тебе бачити, сонечко, — не зважаючи на роздратування, з теплотою в голосі відповіла Яра.

Її сестра і справді виглядала як сонечко. Золотаве волосся, веснянки на кирпатому носі, тепла шкіра, блакитні очі й мила посмішка. Софійці було шістнадцять. Вона була живою, енергійною, з яскравою аурою, яка сяяла не так, як у всіх, — набагато яскравіше і тепліше. Вона була повною протилежністю Яри, навіть здавалося, що вона зовсім не з їхньої сім’ї, сестра була дуже схожа на їхню прабабусю, і саме тому Яра любила її найбільше.

Мама стояла поруч, втомленою усміхаючись .

— Ти виглядаєш виснаженою. Ти взагалі їси? Я привезла твій улюблений пиріг з яблуками і корицею. Давай хутчіше до столу.

Яра кивнула. «Сьогодні ввечері у мене є їжа».

Чаювання проходило в теплій затишній атмосфері. Софійка щось постійно щебетала про коледж, подруг, друзів, майбутні випускні екзамени… мати посміхалася і все хвалила її, розповідала про свій город на дачі, квіти, вередливу сусідку бабу Любу, нового кота, якого знайшла на даху будинку…

— Яра, а ти як тут? Як справи? — все допитувалася сестра, тримаючи Яру за руку. Така тепла була її рука, Яра дотиком відчувала її внутрішнє тепло, що й самій ставало спокійніше.

Яра хотіла відповісти, але раптом відчула щось дивне прямо всередині . Воно прийшло нізвідки, як завжди, коли її дар нагадував про себе.

Вона подивилася на сестру. І раптом побачила спалах. Яскравий, гострий, не теплий, як зазвичай, а тривожний. Наче блискавка на чистому небі.

Разом зі спалахом прийшло видіння — важке, чуже, непрохане. Воно вдарило десь у скронях, змушуючи Яру на мить закрить очі від болю.

Картина була занадто реалістичною і чіткою: темна дорога, мокрий асфальт, жовте світло ліхтарів. Софійка стоїть на узбіччі, тримаючи телефон. Вона дивиться в екран, щось друкує. Повз проїжджає машина — сірий седан, надто швидко для цієї вулиці. Калюжа під колесами розлітається у всі сторони. Софійка здригається, робить крок назад, оступається на слизькому асфальті  і падає. Удар головою об край тротуару. Тонка цівка крові зі скроні. А потім — її очі, широко розплющені, злякані… кадр обірвався.

Спалах згас. Яра розплющила очі.

— Що з тобою? — захвилювалася сестра. Мати також напружилася.

Яра відчула, як слова самі зриваються з губ, перш ніж вона встигла їх зупинити:

— Софійко, не стій на узбіччі в дощ. І не дивись у телефон, коли поряд дорога. Будь уважніша! Особливо біля старого мосту, — випалила вона так різко, що й сама злякалася.

Сестра завмерла, мама теж.

— Що? — перепитала Софійка. Голос її прозвучав майже злякано. — Яро, ти про що?

— Зроби, будь ласка, як я кажу, — сказала Яра, відчуваючи , як її власний голос тремтить, зробила паузу, ковтнула. — Будь обережна. — вона не стала пояснювати, бо це завжди викликало спротив або непорозуміння.

Софійка розсміялася  нервово, надто голосно. Але в її очах з'явився той самий страх невідомості. Він застиг десь у кутиках очей, прихований за сміхом.

— Ти завжди була дивною, — сказала Софійка. — Але це вже занадто, — її голос прозвучав холодніше.

Мама весь час мовчала. Але її погляд був стривожений.

— Напевно нам пора. Яро, ти втомилася, відпочинь, будь ласка.

Вони встали з-за столу і попрямували до виходу, мовчки одягаючись. «Я знову все зіпсувала...» — крутилося у Яри в голові... «Але ж я не могла змовчати… як бути?» Її розбивала досада, переживання та тривога.

Мама мовчала. Яра знала, про що вона думає. Як і тоді, коли Яра передбачила за місяць до того, як мама сама дізналася її вагітність.  Про смерть дідуся, коли Яра попередила за тиждень . Мама боялася цього дару. І Яра не могла її за це звинувачувати. 

— Яро, звідки ти знаєш? — тихо спитала мама вже на порозі.

— Я просто знаю, — відповіла Яра. Вона й сама не знала, як вона пояснить це мамі?

І саме в цю мить вона знову відчула його. Холодний дотик на межі свідомості. Він був поруч. Він чув. Він дивився наче крізь стіну. Його двері клацнули, зробивши оберт і прочинилися.

Мама хотіла ще щось сказати, але раптом зупинилася. Вона подивилася на двері навпроти.

— У тебе новий сусід?

Яра відчула наростаючу паніку, її долоні вмить спітніли.

— Так, — сказала вона занадто швидко. — Давайте я вас проведу, — майже виштовхала їх з квартири Яра.

Але було пізно. Двері навпроти відчинилися. Марк вийшов . На ньому був домашній довгий махровий халат, волосся було злегка розкуйовдженим, ніби він щойно прокинувся, а в руках чашка чаю. Майже як звичайний домашній хлопець. Він подивився на маму й сестру і всміхнувся. Тією самою усмішкою, яка зачаровувала всіх. Ввічливою. Теплою. Фальшивою. Яра напружилась.

Мама завмерла. Софійка теж.

— Ой, — видихнула Софійка, забувши про щойно сказані слова. — Який гарний! — прошепотіла занадто гучно вона.