Перша жертва

1

Яра дізналася про це на наступний день. Ранок зустрів її ясним пекучим сонцем. Саме в такі ранки біда не відчувається. Вона вийшла у двір викинути сміття і завмерла. Біля під'їзду стояла чорна машина. Двоє чоловіків у темних костюмах виносили ноші, вкриті білою тканиною.

Серце завмерло в передчутті. Сусідній під'їзд. Той самий, де жила бабуся Марія. Єдина, з ким вона могла іноді вільно говорити . З нею було легко, у бабусі була така світла аура. А тепер її немає.

Ще вчора бачила її. Старенька сиділа на лавці з важкими пакетами в руках та сяяла. Її аура була тепла, як осіннє сонце. Посміхалася, розповідала сусідкам, який гарний сусід оселився в сусідньому під'їзді.

— Ой, дівчатка, — говорила вона, — цей новий хлопець такий уважний! Сам запропонував донести мої сумки аж до квартири. І ще чаю зі мною випив. Такий ввічливий, такий гарний...

Яра зупинилася. Подивилася на бабусю Марію і побачила те, чого не бачили інші. Аура бабусі стала тьмянішою. Трохи, ледь помітно. Але Яра знала, що це означає. Бачила це раніше. Коли дідусь захворів. Коли сусідка з першого поверху втратила чоловіка. Світло завжди тьмяніє перед тим, як згаснути.

Але тоді вона відчула ще щось. Холодний дотик, що проник у груди, ніби хтось провів пальцями по аурі зсередини. Не боляче. Знайомі відчуття… Ніби вже відчувала це раніше, в іншому житті.

Дівчина підійшла до старенької, хотіла щось сказати, попередити. Але бабуся Марія всміхнулася й погладила по руці. Дотик її рук був теплий, але під пальцями старенької Яра відчула холод. Той самий, який лишав по собі Він.

— Не хвилюйся, дитинко, — сказала старенька. — Усе буде добре.

Яра не встигла тоді нічого відповісти. А сьогодні її  уже не було….

Вона стояла осторонь, дивлячись, як чоловіки завантажують ноші в машину. Ноги приросли до асфальту. Частина її кричала, що це збіг, але інша вже знала відповідь.

До горла підкотилася нудота. Яра затулила рота рукою та відвернулася. Перед очима все плило — сіре небо, чорна машина, біла тканина на ношах.

— Бідна Марія, — почула голос сусідки з першого поверху. — Така жвава була ще вчора. І раптом — уві сні померла. Кажуть, серце зупинилося.

Земля пішла з-під ніг. Уві сні. Серце зупинилося. Значить, це правда. Він не просто забирає енергію — він забирає життя. Повільно, непомітно, залишаючи по собі лише спокійну смерть, яка виглядає природно.

Вона підняла очі на вікна свого будинку. На третій поверх. Він стояв біля вікна і спостерігав за нею та за тією процесією, що відбувалася внизу.

Його обличчя крізь скло виглядало спокійним, холодним, майже замисленим. Він не посміхався. Просто дивився. І Яра знала: він побачив, що вона зрозуміла. 

Вона розвернулася й пішла геть. Їй хотілося втекти, заховатися, забути. Але Яра знала: він колись прийде і за нею.

Увечері все ж вона повернулася до лавки біля під'їзду. На дерев'яній спинці досі лежала забута Марією хустинка. Стара, вицвіла, з вишитими синіми волошками.

Яра обережно взяла її до рук. Тканина тонка, майже прозора на просвіт. Вона піднесла її до обличчя і відчула запах: старий, теплий, злегка солодкуватий. Запах бабусіного шафу, запах квартири, де колись було затишно.

Учора ця жінка сміялася. Учора скаржилася на ціни. Учора просила сусідку не забути полити вазони. А сьогодні її вже немає в цьому світі.

Яра заплющила очі. Вона бачила смерть і раніше: коли помер батько, коли пішла з життя шкільна вчителька. Але ніколи ще не почувалася настільки винною. Вона знала, бачила,  і нічого не зробила...

Вона затиснула хустинку в кулаці, відчуваючи, як очі стають вологими. Яра видихнула:

— Я зупиню тебе.— прошептала вона. 

Хоча сама не повірила власним словам.

2

Вечоріло.  Він сидів біля вікна своєї квартири. Світло було вимкнене — йому воно не було потрібне. Унизу, біля під'їзду, стояла Яра. Дивилася на порожню лавку, де ще вчора сиділа Марія. Її плечі були напружені, а в очах застиг біль. У руці вона тримала хустинку, і він бачив, як її пальці тремтять.

Марк спостерігав мовчки. Люди дивували його. Особливо ця.

Стара жінка була для неї майже чужою. Не родичкою. Не подругою. Просто сусідкою, з якою іноді перекидалися кількома фразами в дворі. Чому ж вона тоді сумує? Чому їй боляче через когось іншого?

Марк намагався пригадати, коли востаннє відчував щось подібне. Не зміг. Спогади давно перетворилися на попіл. Усі, кого він знав колись, давно стали пилом. Усі, кого любив, давно зникли.

Губи ледь ворухнулися.

— І справді дивна…

Він нахилив голову , комір пальта відсунувся, оголивши на шиї дивний темний знак. Схожий на переплетені гілки або тріщину в склі. Не світився. Просто був. Наче випалена мітка, яка ніколи не загоїться. Провівши пальцями по знаку, Марк на мить заплющив очі. Знак не болів уже багато століть. Але нещодавно нагадував про себе, коли він ненароком торкнувся її. Він відвернувся від вікна.

3

Наступного ранку Яра вийшла з дому раніше, ніж зазвичай. Вона хотіла уникнути зустрічі з ним. Але коли відчинила двері, він уже стояв у коридорі.

На ньому був той самий светр. Він тримав у руках чашку кави й дивився у вікно. Коли вона вийшла, він повернув голову й усміхнувся.

— Доброго ранку, сусідко. 

Яра зупинилася. Вона відчула, як серце забилося швидше, але вирішила не тікати, а зробити крок уперед — маленький, але свідомий.

— Я знаю, що ти зробив, — сказала вона. Голос звучав твердо, хоча всередині тремтів.

Він усміхнувся.

-- Ні, Яро. Не знаєш.

Уперше за весь час у його голосі прозвучало щось дивне. Не насмішка. Не холод. Щось схоже на... цікавість.

— Чому ти не залишиш мене в спокої? — запитала вона.

— Не можу, — відповів він. Його губи скривилися в напівпосмішці.

Він зробив ще один крок уперед. Тепер вони стояли так близько, що вона бачила млу в його сірих сталевих очах. Очах, які не були людськими. У них не було дна.