Сусід навпроти

Він оселився в її будинку. Квартира навпроти. Яра дізналася про це наступного ранку, коли виходила на роботу. Вона відчинила двері й завмерла. Він стояв на порозі сусідньої квартири — ключі в руках, светр грубої вʼязки, старі джинси. Майже звичайний. Майже. Він підняв голову й зустрівся з нею поглядом. І раптом ледь помітно всміхнувся кутиками губ. Не тією усмішкою, якою він зачаровував інших. Іншою. Холодною. Знаючою.

— Доброго ранку, сусідко, — промовив він, пильно дивлячись на неї.

Його голос обпік шкіру, наче морозне повітря. Яра завмерла. Вона хотіла щось відповісти, але слова застрягли в горлі, важкі, як каміння. Вона просто кивнула й швидко пішла сходами вниз, відчуваючи, як пальці тремтять на перилах та відчуваючи його погляд на своїй спині. Він дивився на неї, поки вона не зникла за дверима.

З того самого дня вона помічала його постать всюди, куди б не пішла. У дворі, коли вона виходила з дому. Він стояв біля дерев, спершись на стовбур старої липи, й дивився у телефон. Але коли вона проходила повз, він підіймав голову рівно на мить і вона розуміла, що він не читав. Він чекав.

У магазині на розі, коли вона купувала хліб. Вона зайшла всередину, перевела подих і раптом крізь вітрину побачила його силует. Він стояв надворі, тримаючи руки в кишенях, і дивився на вивіску. Не на неї. Просто дивився в нікуди. Але вона знала.

Вона відвела погляд на секунду, щоб розрахуватися з касиркою. Коли підняла очі то його вже не було за вітриною. Але на склі залишився вологий відбиток долоні. З внутрішнього боку. Хоча він туди не заходив. Яра ковтнула повітря, схопила пакет і вилетіла надвір. Нікого. Але димний, вологий, чужий запах уже встиг прилипнути до її пальта.

Він не наближався, не говорив, не нападав. Він просто спостерігав, заганяючи свою жертву в кут. Повільно. Смакуючи її страх. 

Одного разу вона вийшла з бібліотеки пізніше, ніж зазвичай. Надворі вже сутеніло. Місто повільно тонуло в сизих сутінках, а перші ліхтарі розпалювали жовті кола світла на мокрому асфальті. Вона спустилася сходами, відчуваючи, як вологе повітря липне до обличчя, і раптом завмерла.

На іншому боці вулиці стояв він. Нерухомий. З руками в кишенях темного пальто. Просто дивився. Його обличчя ховалося в тіні, але вона знала — він усміхається.

Яра різко відвела погляд і рушила вперед. Серце калатало десь у горлі. «Випадковість», — шепнула собі, прискорюючи крок. Завернула за ріг, потім ще раз. Перейшла дорогу на червоне світло, навіть не помітивши. Майже бігла.

Яра намагалася не звертати на нього уваги. Але це було неможливо. Вона відчувала його присутність навіть коли не бачила. Як холод, що проникає в кістки. Як запах лісової землі після дощу, який переслідував її всюди.

Вона почала боятися виходити з дому. Але ще більше вона боялася залишатися вдома, знаючи, що він за стіною. Яка була його мета? Вона не могла зрозуміти. 

Яра йшла втомлена, опустивши голову, і раптом відчула той самий запах. Вона підняла очі: він сидів на лавці й дивився на ліхтарі. Вона обійшла його стороною.

Але коли вона зачиняла двері своєї квартири, у його квартирі, тієї ж миті клацнув замок. Синхронно. Ніби вони були з'єднані однією ниткою.

Тієї ночі вона лежала з відкритими очима, вдивляючись у темряву. І тоді почула. Крізь стіну. Не кроки. Не голоси. Щось між скреготом і подихом. Наче хтось водив пазурами по штукатурці. Повільно. З насолодою. А потім — тиша. І легкий стукіт у стіну. Раз. Два. Три. Ніби він знав, що вона не спить. І вітався.

Вона затисла долонею рота, щоб не закричати. Наступного ранку вона знайшла на підлозі під килимком її срібну сережку. Ту саму, яку вона загубила в ліфті три дні тому. Але як? Холодний піт виступив на чолі. 

Вона спробувала сказати пані Галині з першого поверху:

— Будьте обережні з ним. Він не той, ким здається.

Стара розсміялася й ляснула її по руці:

— Та ти що, доню? Він такий чемний хлопець! Учора ліки мені приніс, бо тиск скочив. І квіти поставив у під'їзді. Ти просто занадто багато працюєш, от тобі й ввижається.

Сусілка глянула на Яру з прихованою підозрою. Наче та божевільна і це саме вона небезпечна.

Але найгіршим було не це. Найгіршим було те, що Яра почала сумніватися в собі. Щоночі вона притулялася до стіни і слухала. І щоночі їй здавалося, що з іншого боку хтось притуляється так само. Вона чула його дихання. Рівне. Спокійне. Таке, яке буває тільки в того, хто абсолютно впевнений, що жертва нікуди не втече.

Ярі здалося, що  він не просто спостерігає. Він живиться її страхом. Інакше як пояснити, що з кожною безсонною ніччю він ставав усе спокійнішим, а вона все виснаженішою? Кожна безсонна година, кожен завмерлий подих, кожна крапля холодного поту на спині усе це його їжа. Він чекає, поки вона зламається. І він має час, у нього була ціла вічність. 

Натомість вдень, коли вона виглядала на подвір'я, вона бачила дивну картину. Він майже як звичайна людина спілкувався з сусідами, допомагав донести важкі сумки стареньким, розважав малечу на дитячому майданчику, загравав з красунями на подвір'ї. Неначе грав якийсь спектакль. Усі були від нього в захваті. Тільки Яра завжди бачила, як сутність усередині нього так і прагне жадібно поглинути когось із них. Наякусь  мить, коли він відвертався, його очі ставали порожніми , не людськими, а усмішка тріскалася біля країв, відкриваючи щось голодне, наче оскал. 

І тут мимо волі у неї майнула думка. «Цікаво, хто буде наступним?»