Сусід навпроти

Він оселився в її будинку. Квартира навпроти. Яра дізналася про це наступного ранку, коли виходила на роботу. Вона відчинила двері й завмерла. Він стояв на порозі сусідньої квартири — ключі в руках, светр грубої вʼязки, старі джинси. Майже звичайний. Майже. Він підняв голову й зустрівся з нею поглядом. І раптом ледь помітно всміхнувся кутиками губ. Не тією усмішкою, якою він зачаровував. Іншою. Холодною. Знаючою.

— Доброго ранку, сусідко, — промовив він, пильно дивлячись на неї.

Його голос обпік шкіру, наче морозне повітря. Яра завмерла. Вона хотіла щось відповісти, але слова застрягли в горлі, важкі, як каміння. Вона просто кивнула й швидко пішла сходами вниз, відчуваючи, як пальці тремтять на перилах та відчуваючи його погляд на своїй спині. Він дивився на неї, поки вона не зникла за дверима.

З того самого дня вона помічала його постать всюди, куди б не пішла. У дворі, коли вона виходила з дому, він стояв біля дерев, спершись на стовбур старої липи, й дивився у телефон, але коли вона проходила повз, він підіймав голову рівно на мить і вона розуміла, що він не читав. Він чекав.

У магазині на розі, коли вона купувала хліб. Вона зайшла всередину, перевела подих і раптом крізь вітрину побачила його силует. Він стояв надворі, тримаючи руки в кишенях, і дивився на вивіску. Не на неї. Просто дивився в нікуди. Але вона знала.

Вона відвела погляд на секунду, щоб розрахуватися з касиркою, та коли підняла очі, його вже не було за вітриною. Але на склі залишився вологий відбиток долоні з внутрішнього боку, хоча він туди не заходив. Яра ковтнула повітря, схопила пакет і вилетіла надвір. Нікого. Але димний, вологий, чужий запах уже встиг прилипнути до її пальта.

Він не наближався, не говорив, не нападав. Він просто спостерігав, повільно заганяючи свою жертву в глухий кут. Смакуючи її страх. 

Одного разу вона вийшла з бібліотеки пізніше, ніж зазвичай. Надворі вже сутеніло. Місто повільно тонуло в сизих сутінках, а перші ліхтарі розпалювали жовті кола світла на мокрому асфальті. Вона спустилася сходами, відчуваючи, як вологе повітря липне до обличчя, і раптом завмерла.

На іншому боці вулиці стояв він. Нерухомий. З руками в кишенях темного пальто. Просто дивився. Його обличчя ховалося в тіні, але вона знала — він усміхається.

Яра різко відвела погляд і рушила вперед. Її серце калатало десь у горлі. «Випадковість», — шепнула собі, прискорюючи крок. Завернула за ріг, потім ще раз. Перейшла дорогу на червоне світло, навіть не помітивши його . Вона майже бігла.

Яра намагалася не звертати на нього уваги, але це було неможливо. Вона відчувала його присутність навіть коли не бачила. Як холод, що проникає в кістки. Як запах лісової землі після дощу, який переслідував її всюди.

Вона почала боятися виходити з дому. Але ще більше вона боялася залишатися вдома, знаючи, що він за стіною. Яка була його мета? Вона не могла зрозуміти. 

Яра йшла втомлена, опустивши голову, і раптом відчула той самий запах. Вона підняла очі: він сидів на лавці й дивився на ліхтарі. Вона обійшла його стороною, та коли вона зачиняла двері своєї квартири, у його квартирі, тієї ж миті клацнув замок. Синхронно. Ніби вони були з'єднані однією ниткою.

Тієї ночі вона лежала з відкритими очима, вдивляючись у темряву. І раптом почула крізь стіну щось між скреготом і подихом. Наче хтось повільно, з насолодою водив пазурами по штукатурці. А потім — тиша. І легкий стукіт у стіну. Раз. Два. Три. Ніби він знав, що вона не спить. І вітався.

Вона затисла долонею рота, щоб не закричати. Наступного ранку вона знайшла на підлозі під килимком її срібну сережку. Ту саму, яку вона загубила в ліфті три дні тому. Але як? Холодний піт виступив на чолі. 

Цього ж дня вона спробувала розповісти пані Галині з першого поверху:

— Будьте обережні з ним. Він не той, ким здається.

Стара пані розсміялася й ляснула її по руці:

— Та ти що, доню? Він такий чемний хлопець! Учора ліки мені приніс, бо тиск скочив. І квіти поставив у під'їзді. Ти просто занадто багато працюєш, от тобі й ввижається.

Сусілка глянула на Яру з прихованою підозрою. Наче та божевільна і це саме вона небезпечна. Але найгіршим було не це. Найгіршим було те, що Яра почала сумніватися в собі. Щоночі вона притулялася до стіни і слухала. І щоночі їй здавалося, що з іншого боку хтось притуляється так само. Вона чула його рівне, спокійне дихання. Таке, яке буває тільки в того, хто абсолютно впевнений, що жертва нікуди не втече.

Ярі здалося, що  він не просто спостерігає. Він живиться її страхом. Інакше як пояснити, що з кожною безсонною ніччю він ставав усе спокійнішим, а вона все виснаженішою? Кожна безсонна година, кожен завмерлий подих, кожна крапля холодного поту на спині усе це його їжа. Він чекає, поки вона зламається. І він має час. У нього була ціла вічність. 

Натомість вдень, коли вона виглядала на подвір'я, вона бачила дивну картину. Він майже як звичайна людина спілкувався з сусідами, допомагав донести важкі сумки стареньким, розважав малечу на дитячому майданчику, загравав з красунями на подвір'ї. Неначе грав якийсь спектакль. Усі були від нього в захваті. Тільки Яра завжди бачила, як сутність усередині нього так і прагне жадібно поглинути когось із них. Наякусь  мить, коли він відвертався, його очі ставали порожніми , не людськими, а усмішка тріскалася біля країв, відкриваючи щось голодне, наче оскал. 

І тут мимо волі у неї майнула думка: «Цікаво, хто буде наступним?»