Бібліотека привидів

Тієї ночі Яра так і не заснула.  Вона кілька разів перевірила замки на дверях. Потім ще раз. І ще. Здоровий глузд підказував, що це безглуздо. Якщо голос справді існував лише в її голові, замки нічого не змінять. А якщо він належав комусь реальному тоді кілька металевих засувів навряд чи зупинили б його. Та все одно вона перевіряла. 

Квартира здавалася незвично тихою. Навіть дощ за вікном стих, залишивши після себе важку вологу тишу. Яра сиділа на ліжку, обійнявши коліна. «Я вже зовсім поруч».

Спогад про голос змусив її здригнутися.

Вона увімкнула світло в коридорі. Потім на кухні. Потім знову повернулася перевірити двері. Нікого. Але відчуття чужої присутності не зникало.

Близько четвертої ранку виснаження все ж перемогло страх. Яра задрімала.

І майже відразу опинилася посеред лісу.

Дерева стояли нерухомими темними велетнями. Туман стелився між стовбурами, ковзаючи по землі, мов жива істота.

Яра йшла вперед, хоча не пам’ятала, як тут опинилася. Десь попереду хтось був. Вона відчувала це.

Між деревами майнула висока чоловіча постать.

— Стій! — гукнула вона.

Фігура не озирнулася. Яра пришвидшила крок. Навколо запахло сирою землею, димом і чимось солодким.. фіалки? Раптом дерева розступилися. Попереду стояв чоловік.

Його обличчя залишалося прихованим тінню, але очі світилися дивним сріблястим світлом.

Він дивився прямо на неї. Наче знав її все життя. Наче чекав.

— Хто ти? — прошепотіла Яра.

Чоловік усміхнувся.

І в ту ж мить той самий голос пролунав просто в її свідомості:

«Я знайшов тебе».

Яра прокинулася з криком. Сірий світанок просочувався крізь штори. Серце шалено калатало. Її долоні були холодними від поту.

Якийсь час вона просто сиділа на ліжку, прислухаючись до тиші квартири.

Потім повільно підвелася й підійшла до дверей. Замки були замкнені. Усе було на своїх місцях. Але чомусь це зовсім не заспокоювало.  

Вона зайшла на кухню і налила собі води. В роті пересохло. Снідати зовсім не хотілося. Вона швидко вдяглася і  вийшла з квартири. Вона спускалася сходами, коли раптом відчула той запах. Вогка земля. Дим. Озон. Вона завмерла. Серце забилося швидше.

Вона озирнулася. Нікого. Сходи були порожніми. Але запах був тут. Свіжий, сильний, наче хтось пройшов повз неї кілька хвилин тому. Яра прискорила крок. Вона вийшла з підʼїзду й озирнулася на вікна свого будинку. Її погляд впав чомусь на вікна на балконі третього поверху, але там нікого не було. І їй здалося, що за однією зі штор щось блиснуло. Вона придивилася. Нікого.  Тоді вона просто пішла, але відчувала навіть спиною, як хтось дивиться їй у слід.

1

Останнім часом по місту ходили дивні чутки. Люди гинули один за одним при загадкових обставинах. Виглядало все так, ніби природно: серцеві напади, інсульти, нещасні випадки. Але було щось спільне, що Яра помітила відразу, коли почала читати новини.  Газети рясніли заголовками: «Раптова зупинка серця», «Природна смерть здорової людини», «Трагічна випадковість». Яра читала їх, тримаючи в руках чашку вже не першого за вечір чаю. Вона не вірила в «природність». Ті, хто міг вижити, — не виживали. Ті, кого можна було врятувати, — помирали. Наче хтось висмоктував із них останні краплини життя.

Яра відчула, як мурахи пробігли по шкірі. Вона знала цей запах. Вона чула його щоразу, коли хтось мав померти. Але тут було щось інше. Щось штучне.

Вона відклала газету й подивилася на годинник. Нічна зміна майже закінчувалася. За вікнами затихало місто, лише де-не-де горіли вогні.

Бібліотека була її прихистком. Тут, серед стелажів, що пахли старим папером та пилом, мертві голоси звучали тихіше. Старий бібліотекар, який помер у цьому приміщенні тридцять років тому, іноді проходив крізь стіни. Він не шкодив, він просто був. Яра звикла до нього, як звикають до скрипу підлоги. Але цього вечора щось було інакше. Якась невидима тривога охоплювала її час від часу. 

Вона розкладала книги на полиці, коли почула це. Спочатку здалося, що це просто шум вітру. Але потім мелодія оформилася. Вона була низькою, оксамитовою, наче вібрація контрабаса, що резонувала прямо в грудях. Вона линула з вулиці, з-за вікна.

Раптом тишу розірвав звук. Це не був вітер. Це був виск гальм, який змусив Яру стрипенутися. Вона завмерла. Її серце пропустило удар. Яра підбігла до вікна й визирнула вниз. На мокрому асфальті лежало тіло. Жінка. Молода. Вона ще дихала, але її аура вже згасала — сіра, прозора, як дим, що розчиняється в повітрі.

Поруч із нею схилився чоловічий силует. Високий, темний, у довгому пальті. Він нахилився над жінкою, ніби намагаючись допомогти. Інші перехожі бігли до них, хтось кричав, хтось дзвонив у швидку.

Але Яра побачила щось незрозуміле. Вона бачила, як від тіла жінки до його рук тягнеться тонка срібляста нитка. Як по мірі того, як довго тягнеться нитка  з неї потроху йдуть залишки її життя. Як її аура згасає швидше, ніж мала б.  Інші не бачили цього. Вони бачили лише чоловіка, який намагається врятувати постраждалу.

Яра відсахнулася від вікна. Її серце калатало так сильно, що вона боялася — він почує. Чоловік підвів голову й подивився в бік бібліотеки. Яра завмерла, притиснувшись до стіни. Вона не дихала. Він дивився довго в темні вікна бібліотеки . Потім повернувся й пішов у ніч, залишивши тіло жінки на асфальті в оточенні зівак. 

Яра видихнула. Вона тремтіла. Вона щось побачила, але обличчя так і не змогла розгледіти, воно було наче сіра пляма. Страх охопив її аж до кінчиків волосся. 

Яра пішла додому майже порожнім нічним містом і з кожним кроком їй здавалося хтось її переслідує. Майже дійшовши до своєї багатоповерхівки вона знову відчула цей запах вогкої землі, лісу, диму та озону водночас. По спині пробіг холод. 

Вона зупинилася біля багатоповерхівки. На балконі третього поверху стояв чоловік. Вона зразу зрозуміла він — той самий. Високий, статний, с попелясто сірим волоссям. Він тримав у обіймах гарну ефектну жінку. Вона усміхалася, притискалася до нього, ніби він був її коханим.