Я чую твій голос

Дощ лив наче з відра вже третю годину, перетворюючи нічне місто на розмиту, брудну акварель. Яра стояла біля вікна, стискаючи в долонях керамічне горнятко. Трав’яний настій, який вона сама збирала в літньому лісі, давно охолов і вкрився тонкою плівкою, але Ярі було байдуже , їй треба було відчути бодай залишки тепла, що жевріло в кераміці.

За склом люди бігли, ховалися під парасолями, перетворюючись на безликі сірі плями. Яра бачила значно більше, ніж просто силуети. Вона зчитувала їхню втому, їх приховані страхи, дрібні радощі, що світилися над головами ледь помітним мерехтінням. Аури переливалися відтінками сірого, жовтого, рідко зеленого , ще рідше пронизливого червоного. Яра зловила себе на думці, що за всі ці роки жодного разу не бачила людини з білою чи золотою аурою. Кажуть, такі існують, але Яра таких ще не зустрічала. 

Світ ніколи не був для неї спокійним місцем. Це був нескінченний, гучний гамір, який вона мусила фільтрувати. Іноді вона глушила його музикою, іноді надто міцним алкоголем, але той приносив лише короткочасне забуття. Найважче було після великих скупчень людей, а особливо після походів у храм. Там енергія була іншою, густою, з неприємним присмаком гнилі та солодкуватим запахом ладану, від якої Яру щоразу нудило . Найкращими ліками був ліс: там де тиша, річка, самотність. Там її дар не кричав і вона могла наповнитися силою та енергією, без зайвого гамору.

— Чому ви всі такі гучні? — прошепотіла вона в порожнечу кімнати.

Їй було двадцять три, проте в дзеркалі вона часто бачила жінку, що прожила століття. Вона не любила дивитися на своє відображення. Надто пильний погляд виявляв щось таке, від чого в неї самій холонуло серце, наче вона бачила когось іншого . Її шкіра бліда, майже напівпрозора  робила її схожою на привид. Чорно-попелясте волосся, стягнуте в тугий вузол, додавало зовнішності холодного спокою.

Її єдиним контрольованим світом був аромат. Фіалки, які вона вирощувала на підвіконні — три маленькі горщики, єдині живі створіння, які вона не боялася тримати вдома. Вони їй нагадували ліс, тишу і її саму, їй часто казали що вона пахне якось незвично: фіалками і деревом, а ще це був аромат чогось давно забутого, що вона повинна була згадати . Єдиною прикрасою яку вона носила був срібний кулон на шиї, подарунок батька у формі розлогого дерева та бласлет із чорного дерева. 

На мить їй здалося, що серед шуму дощу хтось вимовив її ім’я. Вона прислухалась, і тієї  ж миті у двері несподівано постукали. Яра здригнулася. Було вже пізно, і гостей вона не чекала. Стук повторився — швидкий, нервовий. Вона з тривогою відчинила двері й видихнула , це була просто  сусідка  з третього поверху пані Галина. Жінка стискала в руках мокру парасолю й виглядала розгубленою.

— Вибач, що турбую, — ніяково усміхнулася вона. — У мене світло вибило. Ліхтарик теж розрядився. Не позичиш свій?

-- У мене є свічки, підійдуть?

— Звичайно.

Яра повернулася на кухню, дістала зі шухляди кілька свічок і коробку сірників.

Коли вона простягнула їх сусідці, раптом відчула знайомий запах. Метал. Ледь помітний, майже невловимий. Погляд сам ковзнув до правої руки жінки. Навколо зап’ястя тягнулася тонка сірувата мла.

— Усе гаразд? — запитала Яра.

— Так, а що?

Яра вагалася. Перед очима на мить спалахнула картинка: слизькі сходи, розсипані пакети, різкий біль. Лише короткий уривок, наче швидкоплинний кадр. 

— Будьте обережні завтра на сходах, — тихо сказала вона. — Особливо вранці.

Пані Галина кліпнула.

— Дивна ти іноді, Яро.

Жінка усміхнулася, але в усмішці відчувалася напруга.

— Дякую за свічки.

Двері зачинилися. Яра важко видихнула. Колись вона сказала б більше. Спробувала б пояснити. Переконати. Тепер вже ні. Світ не любив попереджень.

Для більшості вона була «дивною» бібліотекаркою. Для себе — заручницею дару, який розвивався без її згоди. Прокляття мало смак і запах: страх віддавав металом, біль та хвороби — сирою землею і гноєм, сутності -- димом та сірою, пустота -- озоном та холодом, а рідкісна щира радість — густим запашним липовим медом.

Найгірше було бачити «плями». Чорні, смолисті випари над головами тих, чий час спливав. Вона відчувала цей запах за кілька днів — холод, гниль, цвіль, що просочувалася в кістки. Колись вона намагалася попередити, підказати, врятувати. Але завжди натикалася на стіну агресії.

Один випадок пам’ятала особливо чітко: чоловік у парку, над яким вона бачила надто багато чорного грубо відштовхнув її, назвавши божевільною. А за два дні його не стало. Його дружина, яка випадково почула їх розмову, переслідувала Яру тижнями, звинувачуючи в тому, що дівчина «наврочила» біду. Несправедливість цієї ноші розривала її зсередини.

Навіть ще тоді, коли вона була малою для неї і школа була пеклом. Вчителі вважали її дивакуватою, однокласники  відчуженою. Вона сиділа на останній парті, малювала тіні й слухала голоси, що розповідали про долі незнайомців.

Одного разу, на шкільній перерві, вона помітила фігуру в коридорі. Холодний протяг пронизав повітря, запахло сирою землею та димом. І раптом зʼявилася фігура літнього чоловіка у сорочці, з вимореним, але добрим обличчям.

«Хто ти?» — запитала вона подумки.

«Я колись був тут», — пролунала відповідь у її голові.

Навколо бігали діти, але для Яри час завмер. Коли однокласниця смикнула її за рукав, чоловік зник. Пізніше на дошці пошани вона впізнала його фото — колишній директор школи. Їй не було страшно. Вона вже звикла до таких знайомств.

Але зараз... зараз було щось інше.

Вона дивилася на дощ і думала про те, скільки ще зможе витримувати цей гамір. І саме в цю хвилину він прорізав тишу. Цей новий голос. Оксамитовий, низький, заворожуючий. У ньому було щось хижо-привабливе. 

Яра завмерла. Це не було схоже на голоси померлих чи уривки чужих думок, які вона іноді випадково вловлювала. Цей голос був живим. Він ніби стояв зовсім поруч.