Коли відкривається інший світ

1

День видався похмурим. Ярі всього шість. Сьогодні її світ зміниться, відкриваючи свої потаємні грані. Вона побачить те, чого більше не бачить ніхто. Це станеться на похороні тата. І це змінило все. Важкі свинцеві хмари перекочувались над землею, стискаючи простір. Дивно. Бо погоду на сьогодні обіцяли гарну.

Вона сидить на підлозі у своїй кімнаті й малює. Сонце, що намагається прорвати хмарну завісу, знаходить шпарину і влітає крізь фіранку, підсвічуючи танок пилинок, подібних до золотавих метеликів. Малює тата — високого, з великими руками, які завжди пахли машинним мастилом та хлібом. Він приносив їй булочки з пекарні біля роботи.

Тато помер учора. Але Яра ще не розуміє цього по-справжньому. Вона знає, що він не прийде вечеряти, не почує його кроків у коридорі, слово «смерть» для неї це порожній звук. Мама сказала: «Тато пішов у довгу подорож». Бабуся додала: «Він на небесах». Яра вирішила, що він повернеться, коли закінчиться дощ. Вона чекає на дощ.

— Яро, вдягайся, — кличе мама. Її голос звучить дивно — плаский, порожній, ніби вона говорить крізь щільну тканину. — Сьогодні ми йдемо попрощатися з татом.

Яра бере своє синє плаття з білим комірцем — те, що тато купив на день народження. Вдягається сама, застібає ґудзики криво, але мама не помічає. Вона сидить на кухні в чорному, її світле волосся, завжди акуратно заплетене в пучок зараз виглядало розтріпаним. Блакитні очі, ніби посіріли і стали скляними, дивлячись в одну точку на стіні. Пальці матері дрібно тремтять над чашкою чаю, яка давно охолола.

— Ти повинна бути сильною, — каже вона Ярі, або ж самій собі... — Ми обоє повинні.

Яра не знає, що означає «бути сильною». Вона гадає, що це — не плакати, коли боляче, тому міцно стискає губи й киває.

Перед виходом вона кладе до кишені маленький камінець. Якщо тато повернеться дорогою додому, вона покаже йому, який красивий знайшла вчора. На мить їй здається, що запах машинного мастила й теплого хліба знову наповнює квартиру. Майже біля виходу вона обертається. Нікого. 

2

Церква маленька й темна. Пахне воском, ладаном і чимось важким, що осідає в легенях. Ця нова для неї атмосфера була водночас цікавою і задушливою.

Яра тримає маму за руку, але мамина долоня чомусь холодна . Люди довкола всі в чорному, вони щось шепочуть, та Яра не чує слів — лише шум  Вона дивиться на труну. Знає, що там тато, але підходити не хоче. Завмирає за кілька кроків, вчепившись у мамину спідницю.

— Іди, попрощайся, — шепоче бабуся. — Він би хотів…-- її голос зірвався.

Яра робить крок. Потім другий. Зазирає всередину. Тато лежить там, та це уже не він, а воскова лялька в людський зріст, що носить його риси — жовта, нежива, із застиглим поглядом під напів примруженими повіками.  Це не тато. Бо тато пахнув хлібом, мастилом і потом. А цей — солодкими гнилими квітами, від яких нудить.

Яра відступає. Хоче вибігти, але ноги не слухаються. Вона вдивляється в обличчя батька і в цей момент щось бачить. Над труною висить якась тінь. Не темна, а прозора, майже невидима, як павутиння на сонці. Вона має форму, але не чітку, струмує і переливається, наче дим від свічки. Тінь тягнеться від тіла тата вгору, до стелі і там зависає. 

Яра завмирає. Серце калатає так сильно, що їй здалося його чують усі в церкві. Вона не розуміє, страшно їй чи ні, розгублено простягає руку до мами, не відводячи погляду від постаті на стелі.

— Що там? — запитує бабуся тихо, схиляючись до неї.

Яра показує пальцем догори.

— Там тато, — каже вона напівшепотом. — Він хоче попрощатися.

Бабуся піднімає голову, дивиться на стелю, потім на Яру. В її очах проступає страх.

— Що ти таке кажеш? — перепитує вона. — Там нікого немає.

Але Яра бачить. Тінь зупиняється під склепінням, на мить завмирає  і Ярі здається, що вона дивиться на неї. Вона чує голос батька — десь глибоко в середині себе. 

«Я люблю тебе, доню».

Тінь зникає. Яра вибухає плачем.

— Не йди! Тату, будь ласка, не йди! -- Навколо здіймається шепіт. Хтось бере її за плечі. Мама міцно обіймає, але Яра не може зупинитися. Вона бачила щось незрозуміле, але відчувала його всім своїм єством. Їй страшно. 

3

Дорогою додому мама мовчала. У квартирі вже не відчувалося запаху хліба й мастила. Повітря в кімнатах стало якимось прохолодним і порожнім.

Швидко роздягнувши Яру, мати вклала її в ліжко й, як завжди, поцілувала в чоло.

— Тобі треба відпочити, — сказала вона. — Ти перевтомилася. Завтра все буде добре.

Яра не могла заснути. Вона лежала в темряві й дивилася в стелю. Чекала, що тато знову з'явиться. Мріяла побачити хоча б його тінь. Однак замість батька вона почала відчувати щось інше. 

Спочатку — дивний запах, що просочувався з-під дверей. Мамин. Він пахнув сльозами, втомою й чимось кислим та димним. Яра не знала, що це запах горя, але інстинктивно відчувала: мамі боляче.

Потім — голоси. Тихі, майже нечутні. Вони лунали десь із кухні, хоча Яра знала, що там нікого немає. Жіночий сміх, чоловічий кашель, шепіт, у якому неможливо було розібрати слів.

Яра затулила вуха руками, але голоси не зникали. Вони були всередині неї, у стінах, стелі, підлозі, навіть в повітрі. Дівчинка вибігла з кімнати й кинулася до матері.

Мама сиділа на ліжку, втупившись у стіну. На мить Ярі здалося, що в неї немає обличчя — воно було порожнім, мов чистий аркуш паперу.

— Мамо, — схлипнула Яра. — Я чую голоси. Вони лякають мене.

Мама повільно обернулася. Довго дивилася на доньку, ніби бачила її вперше.

— Які голоси? — втомлено запитала вона.

— Ті, яких немає, чужі — прошепотіла Яра. — Вони говорять про тата. Кажуть, що він пішов назавжди. Але я бачила його, мамо! Він був над труною. Він ішов угору. Ти хіба не бачила?-- Мама завмерла.

В її очах з'явилося те, чого Яра ніколи раніше не бачила,— страх. Не перед чимось зовнішнім, а перед нею.