Коли відкривається інший світ

1

День видався похмурим. Здавалося, хмари тиснули дуже близько до землі, намагаючись стиснути простір. Дивно. Бо погоду на сьогодні обіцяли хорошу.

Ярі шість років. Саме цього дня вона вперше помітить те, чого не бачить більше ніхто. Це станеться в день похорону батька.

Вона сидить на підлозі у своїй кімнаті й малює. Сонце пробивається крізь фіранки, і пилинки танцюють у повітрі, як золоті метелики. Яра малює тата — високого, з великими руками, які завжди пахли машинним мастилом та хлібом. Він приносив їй булочки з пекарні біля роботи.

Тато помер учора. Але Яра ще не розуміє цього по-справжньому. Вона знає, що він не прийде вечеряти, не почує його кроків у коридорі, але слово «смерть» для неї порожній звук. Мама сказала: «Тато пішов у довгу подорож». Бабуся додала: «Він на небесах». Яра вирішила, що він повернеться, коли закінчиться дощ. Вона чекає на дощ.

— Яро, вдягайся, — кличе мама. Її голос звучить дивно — плаский, порожній, ніби вона говорить крізь щільну тканину. — Сьогодні ми йдемо попрощатися з татом.

Яра бере своє синє плаття з білим комірцем — те, що тато купив на день народження. Вдягається сама, застібає ґудзики криво, але мама не помічає. Вона сидить на кухні в чорному, дивлячись в одну точку на стіні. Пальці матері дрібно тремтять над чашкою, яка давно охолола. Яра сідає поруч. Мама бере її за руку.

— Ти повинна бути сильною, — каже вона. — Ми обоє повинні.

Яра не знає, що означає «бути сильною». Вона думає, що це — не плакати, коли боляче. Вона міцно стискає губи й киває.

Перед виходом вона кладе до кишені маленький камінець. Якщо тато повернеться дорогою додому, вона покаже йому, який красивий знайшла вчора.

На мить їй здається, що запах машинного мастила й теплого хліба знову наповнює квартиру. Майже біля виходу вона обертається. Нікого. Напевно просто здалося. 

2

Церква маленька й темна. Пахне воском, ладаном і чимось важким, що осідає в легенях. Ця нова для неї атмосфера була водночас цікавою і задушливою.

Яра тримає маму за руку, але мамина долоня холодна й нежива. Люди навколо в чорному, вони щось шепочуть, але Яра не чує слів — лише шум  Вона дивиться на труну. Знає, що там тато, але підходити не хоче. Завмирає за кілька кроків, вчепившись у мамину спідницю.

— Іди, попрощайся, — шепоче бабуся. — Він би хотів…

Яра робить крок. Потім другий. Зазирає всередину. Тато лежить там. Але це не він. Це лялька. Велика воскова лялька з його обличчям — жовта, холодна, з примруженими очима. Це не тато. Бо тато пахнув хлібом, мастилом і потом. А цей — солодкими гнилими квітами, від яких нудить.

Яра відступає. Хоче вибігти, але ноги не слухаються. Вона вдивляється в обличчя батька і в цей момент щось бачить. Над труною висить якась тінь. Не темна, а прозора, майже невидима, як павутиння на сонці. Вона має форму, але не чітку, струмує і переливається, наче дим від свічки. Тінь тягнеться від тіла тата вгору, до стелі.

Яра завмирає. Серце калатає так сильно, що їй здалося його чують усі в церкві. Вона не розуміє, страшно їй чи ні. Вона розгубилася і потягнулася до мами але водночас її погляд не відривався від постаті на стелі.

— Що там? — запитує бабуся, схиляючись до неї.

Яра показує пальцем догори.

— Там тато, — каже вона тихо. — Він іде. Він хоче попрощатися.

Бабуся піднімає голову, дивиться на стелю, потім на Яру. В її очах проступає страх.

— Що ти таке кажеш? — перепитує вона. — Там нікого немає.

Але Яра бачить. Тінь зупиняється під склепінням, на мить завмирає  і Ярі здається, що вона дивиться на неї. Вона чує голос: не вухами, а десь у глибині грудей:

«Я люблю тебе, доню».

Тінь зникає. Яра вибухає плачем.

— Не йди! Тату, будь ласка, не йди! Навколо здіймається шепіт. Хтось бере її за плечі. Мама міцно обіймає, але Яра не може зупинитися. Вона бачила щось незрозуміле, але відчувала його всім своїм єством. Вона бачить те, чого не бачать інші.І ЇЇй ніхто не вірить.

3

Повертаючись додому, мати мовчала всю дорогу. У квартирі вже не відчувалося запаху хліба й мастила. Повітря в кімнатах стало якимось прохолодним і порожнім.

Швидко роздягнувши Яру, мати вклала її в ліжко й, як завжди, поцілувала в чоло.

— Тобі треба відпочити, — сказала вона. — Ти перевтомилася. Завтра все буде добре.

Але Яра не спала. Вона лежала в темряві й дивилася в стелю. Чекала, що тато знову з'явиться. Хотіла побачити ту тінь. Однак замість батька вона почала відчувати.

Спочатку — дивний запах, що просочувався з-під дверей. Мамин. Він пахнув сльозами, втомою й чимось кислим та димним. Яра не знала, що це запах горя, але інстинктивно відчувала: мамі боляче.

Потім — голоси. Тихі, майже нечутні. Вони лунали десь із кухні, хоча Яра знала, що там нікого немає. Жіночий сміх, чоловічий кашель, шепіт, у якому неможливо було розібрати слів.

Яра затулила вуха руками, але голоси не зникали. Вони були всередині неї. Вони були в стінах. Вони були в повітрі. Дівчинка вибігла з кімнати й кинулася до матері.

Мама сиділа на ліжку, втупившись у стіну. На мить Ярі здалося, що в неї немає обличчя — воно було порожнім, мов чистий аркуш паперу.

— Мамо, — схлипнула Яра. — Я чую голоси. Вони лякають мене.

Мама повільно обернулася. Довго дивилася на доньку, ніби бачила її вперше.

— Які голоси? — втомлено запитала вона.

— Ті, яких немає, — прошепотіла Яра. — Вони говорять про тата. Кажуть, що він пішов назавжди. Але я бачила його, мамо! Він був над труною. Він ішов угору. Ти хіба не бачила?-- Мама завмерла.

В її очах з'явилося те, чого Яра ніколи раніше не бачила, — страх. Не перед чимось зовнішнім, а перед нею.

— Не говори так, — твердо сказала мама. — Твого тата більше немає. Ти не бачила його. Ти вигадала це. Ти просто дуже втомилася.

— Але я…

— Досить! — різко вигукнула мама. Вперше за весь день у її голосі з'явилася сила. — Йди спати! І більше ніколи не кажи таких речей!