"Я повсюди "

Шістнадцять днів потому 
Минуло вже достатньо часу, щоб він міг знайти стежину та повернутися додому. До мене… Але Джордж так і не зявився ні вчора, ні сьогодні – ніколи.  
Я не досить добре пам'ятаю той ранок, але чітко чула, як він повільно встав з ліжка, наче йому було боляче це зробити. Чоловік то спускався, то підіймався з першого на другий поверх. Я лише міцніше закрутилася у теплу ковдру, ховаючи своє обличчя від холоду. 
— Мелані, кохана, - донеслися до мене крізь сон його слова. То був єдиний ранок, коли він вперше сказав мені це. – Прокидайся. Ну ж бо, відкрий для мене свої прекрасні оченята. 
І я не відкрила. 
— Я терміново маю з'їздити в одне місце. 
— Що? – сонно запитую я, не розуміючи про що йде мова. 
— Виникли деякі невідкладні справи, - мовив Джордж. – Але, до того як я маю поїхати, чи можна мені біля тебе тріжки полежати? 
Я чітко памятаю, як кивнула йому й він заліз на ліжко, лягаючи поруч біля мене. Його прохолодні пальці торкнулися моєї теплої шкіри, але я не загострила на цьому своєї уваги. Гаряче дихання лоскотало мою шию, у той час, коли подушечки пальців вимальовували ніжні візерунки на моїй руці та спині. 
Я й гадки не маю скільки він так зі мною пролежав. Мій сон почав потроху розвіюватися, коли Джордж заворушився, легенько штовхнувши мене. 
— Пробач, - пробубнів він і міцно обійняв мене, пригортаючи ближче до себе, неначе мав на меті злитися зі мною та стати одним цілим.  
Чоловік зарився носом у моє волосся, вдихаючи запах, перш ніж тяжко зітхнути та встати. Він обійшов ліжко, направляючися до мене, а потім нахилився і його губи торкнулися мого чола, потім щік, кінчика носа, а згодом ніжним поцілунком з'єдналися з моїми вустами. Такий тремтливий, неспішний, обережний, просочений болем…  
Джордж відсторонився й мої очі трішечки привідкрилися. Його погляд був повний смутку, нерішучості та любові. Здавалося, він намагався вдивитися у кожну частинку мене, мов маючи на меті запам'ятати та назавжди заховати у найпотаємніший вугол свого серця й пам'яті. 
— Я прийду й ми обовязково пограємо, - пробурмотів чоловік Лакі. - А поки охороняй Мелані. 
Він тяжко зітхнув, перш ніж знову підійти та поцілувати у губи, нахилившись до мене. 
— Я кохаю тебе, іскринко, - прошепотів Джордж.  
А потім тихо закрив двері. 
Минуло щонайменше три дні, звідколи Джордж зник. Він не зявлявся ні в нашому будиночку, ні в домі моїх батьків, ні на роботі, ні на гірках.  
Я звернулася до поліції та надала інформацію про чоловіка, але вони навіть не встали з місця, щоб почати розслідування. 
 Якщо сам собі не допоможеш, то ніхто цього не зробить. 
Як тільки-но я повернулася з відділка, я відкрила ноутбук та почала розшукувати Джорджа по всім соціальним мережам: Facebook, Twitter та Instagram. Але все марно. 
— Ти до сих пір намагаєшся знайти його? – запитує Розаліна, перш ніж увійти до кімнати.

— Я намагаюся знайти хоч якусь інформацію, - не відриваю свої очі від монітора. – Хоч найменшу. 
— Ти вже ходячий мрець! – викрикнула дівчина. – Я впевнена, що він кинув тебе. Спершу закохав у себе, а потім злякався своїх же почуттів! 
Та як у тебе тільки язик повертається таке говорити?! 
— Він би так не вчинив зі мною! – вигукую я. 
— Всі чоловіки з одного тіста, - бурмоче Ліна, схрещуючи руки на грудях. 
— Тільки не він! – я хапаю в руки склянку та жбурляю її об стіну. Вона з брязкотом розколюється на маленькі частинки. 
Розаліна швидко вибігає з кімнати, але не встигає закрити вхідні двері, як на порозі з'являється Вівіан. 
— Привіт, - починає говорити вона. – Як ти? 
— У нормі, - видавлюю з себе. 
— Ти так нічого й не знайшла відносно місцезнаходження Джорджа? 
— Ні, - я видихнула, намагаючись не заплакати. 
— Мелані, тільки не хвилюйся, - Вівіан помітно занервувала. – Нам зателефонували з лікарні і…. 
— Що? – тільки й змогла запитати я, затамувавши своє дихання. 
— Джордж мертвий, Мел, - сказала Вівіан, не звівши з мене очей. 
— Щ-що? – перепитую я. 
— Його збила насмерть вантажівка, - мовила дівчина. – Відмова тормозів.  
— Що? 
Я зовсім падаю на холодну підлогу, не в змозі всидіти на місці.  
— Джордж загинув, - повторила Вівіан. Її голос безжалісно тремтів. – Його більше немає. 
Я хапаюся за голову. Сльози потоком стікають по щокам, обпалюючи шкіру. 
Ні, ні, ні… Цього не може бути!  
Я закриваю очі рукою, але сльози продовжують текти. 
— Напередодні він залишив для тебе дещо, - Вівіан дістає зі своого пакета невеличку коробку та підходить ближче. Я відкриваю очі, тильною поверхнею долоні витираю сльозі та забираю коробку. – Джордж хотів, щоб ти отримала її. 
— Д-дякую, - відповідаю тремтячим голосом, роздивляючись її зовнішній вигляд. 
— Думаю, що краще буде, якщо я піду, - бубнить Ві, але я вже не чую її. 
Я киваю головою на знак згоди і чекаю, поки вона зникне за дверима, а потім ще сиджу хвилин двадцять п'ять у суцільній тиші, перш ніж зібратися з духом та відкрити коробку. 
Мені потрібно було бути поруч з ним прямо зараз. Я жадаю його обіймів і поцілунків, що, безсумнівно, найрідніші у світі. Мені це потрібно, інакше я зійду з розуму. 
Тремтячими руками я відкрила кришку коробки. 
На самому верху лежав складений клаптик паперу. Пальцями я обережно захопила його за край та відкрила. Сльози скотилися по щоках. 
Моя люба Мелані, 
Якщо цей лист прямо зараз у твоїх руках і ти читаєш його, значить мене вже немає. Адекватні люди залишають нормальні подарунки, а я тобі свою смерть. 
Ха-ха! Напевно це звучить досить смішно, скажи? Все виглядає ніби дурнуватий жарт. Але не тримай зла на мене через ці речення, адже я завжди жартую, щоб не впасти у безодню свого болю. 
Для початку я хочу нагадати тобі, що кохаю та сумую за тобою. Завжди.  
Я знаю, як тобі тяжко без улюблених дрібниць, які підіймають твій настрій. Знаю, як тяжко прокидатися рано вранці на роботу та йти морозним ранком. Я памятаю, що ти втомлюєшся й тобі потрібен сон або перегляд фільму. Але ще я знаю, що ти в мене молодець і я тобою неймовірно сильно пишаюсь! 
Обов'язково заглянь всередину коробки. Я попросив про допомогу Вівіан і вона залюбки погодилася. 
У коробці знайди коніерт та відкрий його.