Маленьке диво

На дворі стояв прекрасний зимовий день. Прокинувшись рано-рано вранці, я потягнулася і встала з ліжка. Настрій був цілком гарним, тому зі щасливою посмішкою на обличчі я вирушила до ванної кімнати. Прийнявши ранковий теплий душ, я пішла снідати. Трапеза моя пройшла в тиші та спокої, тому я спокійно вирішила прогулятися лісом, що знаходився за нашим будинком. 
Я вийшла на холод, схопивши сумку через плече, застебнула пальто й направилася у сторону дитячого будинку. Легкий мороз злегка пощипував шкіру. А від невеликого вітерця пробирало до тремтіння. На моєму обличчі в одну мить утворився легкий рум'янець, але переривати свою прогулянку я не наважувалася, бо щось тягнуло мене до цього лісу. Видно, це було передчуття чогось приголомшливого і неймовірного. Уся земля була вкрита білосніжним килимом, а дерева вбралися в такого ж кольору шубки. Невеликі кучугури височіли над рівнем землі, а на них виднілися невеликі сліди тварин і птахів. Наприклад, в одному місці пробіг зайчик, в іншому - прошмигнули горобчики, схопивши чергове зерно. 
Я зловила себе на думці, що сьогодні вранці прокинулася одна. Обійшовши весь гостьовий будиночок, я не знайшла ні єдиною живої душі. Не було ні Лакі, ні його. 
     - Щасливих різдвяних свят! - привіталася я з медсестрою, яка працювала тут. 
     - І тобі того ж, Мелані, - її очі засвітилися. - Здивована бачити тебе тут. 
     - Я тут, щоб допомогти дітям і тобі. 
     - Не пам’ятаю, щоб мені потрібна була допомога, - сказала вона, простягаючи мені зошит для запису та ельфійський капелюх зеленого кольору.  - Але добре. 
Я беру ручку та записую своє ім'я у список, а потім надягаю на голову капелюх і йду далі по коридору, який був занадто гучним та метушливим. Посеред залу стояла ялинка, на якій були різної форми та кольору різдвяні цяцьки: від магазинських, аж до іграшок, що зробили дітки.  Біля неї гралися дітлахи, а вихователі сиділи на м'яких диванах вестибюля. Я не встигаю зайти до потрібної кімнати, як хтось голосно кричить на весь коридор: "Хо-хо-хо! Щасливого Різдва та Нового Року!" 
На секунду мені здається, що щойно я чула знайомий голос. Моє тіло, мов зачароване, розвертається, щоб добре розгледіти цю людину. 
Чоловік, одягнений в костюм Санта Клауса, оминає мене та заходить до кімнати, ігноруючи те, що тут стояла я.  
Ноги починають йти за ним, зачиняючи за собою вхідні двері. Кімната була не сильно прикрашена, якщо не брати до уваги мішуру, яка висіла всюди, і вирізаних з кольорового паперу сніжинок. Збоку стояв стіл з солодкими пакунками та ще якимись подарунками. На ліжках сиділи маленькі дітки, біля яких стояли вихователі, слідкуючи за порядком. Малеча широко посміхалася та сміялася, виглядаючи так, ніби це був найкращий час у їхньому житті. І частково це було правдою. 
У центрі кімнати вже стояв Санта Клаус, який був одягнений у червоні штани та кофту, на ногах красувалися до блиску натерті чорні туфлі, шкіряний пояс, що тримав живіт.  
     - Щасливих різдвяних свят, - пробурмотів чоловік. Він дістає з мішка пакунки та розносить усім дітям. 
Санта розвертається в мою сторону і ми зустрічаємося поглядами. Я одразу розумію, що це не хто інший, як людина, яку знаю. Під червоним капелюхом та білосніжною бородою, глибоко заховані карі очі Джорджа.  
Серйозно? Я розвертаюся, щоб спробувати непомітно вийти з кімнати.

      - Вибачте, дітки, - звертається він до малечі та мило усміхається.  - Санта має терміново поговорити з його головним ельфом, добре? 
     - Санта, а як довго тебе не буде? - запитує дитина, але я не можу знайти її очима.  - Чому не можеш поговорити потім? 
     - Бо це дуже важлива розмова відносно дива, як має завітати до вас, - пояснює Джордж і я не можу стримати своє бажання посміхнутися. - Якщо не поговорю, то ви можете залишитися без нього, а я цього взагалі не хочу, розумієте? 
Діти кивають і я бачу, що вони повірили у слова Джорджа. 
Я відкриваю двері та виходжу назовні, покидаючи маленьку кімнатку, Джордж слідує за мною. 
     - Привіт, - на його обличчі з'явилася легка посмішка. 
     - Серйозно? - запитала я. Це безсумнівно прозвучало різкіше, ніж повинно було бути. - Дуже весело! 
Чоловік прокашлявся, перш ніж зробити глибокий вдих та сказати: "Мел, я просто хотів подарувати радість іншим, як ти подарувала мені. 
     - Ти мав відпочивати, а не їздити незрозуміло де! - вигукнула я, намагаючись поводити себе якомога тихіше. - Чому ти мене ніколи... 
Він приклав вказівний палець до моїх губ, перериваючи мене. Мої очі знайшли його.  
     - Ти маєш повне право злитися на мене, - сказав Джордж, прибираючи свою руку від мого обличчя. - Але ти просто маєш знати, що це все я роблю лише заради тебе.  
Він провів рукою по своєму темному волоссю, яке хаотично спадало йому на чоло. 
— Ти настільки засіла у моїй голові, що з кожним новим днем я почав помічати маленькі деталі тебе. Спочатку це були просто очевидні речі, такі як твоя наймиліша посмішка чи неземні очі. Пізніше, коли я дізнався тебе трохи краще, помітив більше деталей. До прикладу, те, як на твоїх щоках з’являються маленькі ямочки, коли ти посміхаєшся. Як твої очі мружаться, коли ти смієшся. Чи тоді, коли твої щоки червоніють від будь-яких компліментів. Як твій лоб морщиться, коли ти намагаєшся зосередитися на важливій роботі чи просто хочеш прочитати улюблену книгу. 
Куточки моїх губ підіймаються вверх, формуючи посмішку. Моментально я відчула, як мої щоки запалали вогнем і не потрібно було бути ворожкою, щоб передбачити колір мого обличчя у цей момент.  
     - Завдяки тобі я зрозумів, що відчуття радості можна отримати навіть від маленьких дрібниць, таких, як випікання печива на кухні, гра в сніжки, душевні розмови. Щастя – це вже тоді, коли ти даруєш його іншим і бачиш їх опромінений погляд, - сказав Джордж та взяв мої руки у свої, трохи стискаючи. - Я зрозумів, що це нормально – підпускати когось так близько до себе, як робиш це ти, не боятися відкрити душу та довірити своє серце. Навіть, якщо є ризик отримати розбите серце, - його кадик нервово смикнувся. - І я готовий вмирати ще сотні разів, як би ти тільки була поруч. 
Я дивлюся на нього та усміхаюся.  
     - Це означає, що ти прощаєш мені? - запитує Джордж і я мовчу. - Якщо ти думаєш, що я зроблю тобі боляче, то ти глибоко помиляєшся. 
     - Різдвяні свята скоро закінчаться і ти будеш змушений поїхати з гостьового будиночка, - відповідаю я максимально серйозно, оминаючи його слова.  - Все закінчиться. Тобі потрібно було десь провести ці свята і ти їх провів, а тепер все. Кінець. 
Мій голос починає тремтіти і я прикушую внутрішню частину щоки до болю штрикучого характеру. 
     - Як кінець? - перепитує чоловік. - Мені ніколи не потрібен був той дерев'яний дім. Мені не потрібен був сніг чи той клятий сніговик. Я не потребував ялинки, гарячого шоколаду після гірок чи пластівців на сніданок.  
Джордж сковтує та міцніше стискає мої руки, перебираючи між собою пальці. 
     - Це все нічого не значить без тебе. Я просто хочу, щоб ти була поруч зі мною, - він робить паузу.  - А всі інші дрібниці були лише бонусом до мого найголовнішого дива – тебе. 
Це все, чого мені так хотілося почути.  
     - Ти серйозно?  
     - Максимально, - відповідає Джордж.