"Ти прийшов..."

Приглушене золотисте сяйво серпанком повисло в залі, і там, усередині цього блискучого, напевно, нереального марева, повільно кружляли в танці пари. 
Неозброєним оком можна було помітити незручність їхніх рухів, те, з якою недоречною обережністю вони слідували танцю, боячись щось зіпсувати. Здавалося, більшість переглянуло перше відео у пошуку, перш ніж прийти сюди. Особливо виділялися новачки, які перший раз прийшли на бал, і більш досвідчені, які, безсумнівно, відвідували не один раз уроки танцю чи подібних зустрічей.  
Я озирнулася навколо себе, щоб подивитися на присутніх та на декорації. Цьогорічний бал був просто дивовижний. Підлога була з білого мармуру, хоча у штучному тумані важко щось розгледіти, але мені вдалося. На стелі висіли декоровані сніжинки, у точності, як і на стінах. Столи були розставлені по всьому залу та накриті то білими, то блакитними скатертинами. Посередині кожного столу лежала свічка, у вигляді великої сніжинки, яка й слугувала центральним елементом. 
— Це виглядає просто дивовижно, - захоплено мовила я до Вівіан, яка швидко зникла у натовпі. 
Заграла музика і на паркет до інших пар приєдналися Вівіан та Кай. 
До цього моменту мені ще ні разу не доводилося бачити її хлоця закруженим у музиці й, сказати правду, навіть сумнівалася в його здібностях до танців. Але вже з першими нотами, що заповнили простір навколо нас, усвідомила свою помилку. 
На секунду я втратила їх у натовпі – майже одного фасону та кольору сукні дівчат і однакові чорні смокінгами з метеликами у хлопців. Але, не зважаючи на це, я відразу знайшла своїх друзів. Вівіан присіла у реверансі. Кай вклонився своїй супутниці.  Коли ж вони ковзали паркетом, їх рухи виглядали чарівно та космічно. Танець був витонченим, стрімким, надзвичайно прекрасним. Деякі пари почали зупинятися та відходити убік, даючи їм потрібний простір, заворожено милуючись ними. 
Зітхнувши, я перевела погляд на годинник. Минуло вже дві години, а Джордж все ще знаходився невідомо де.  
Я посміхнулася сама до себе та направилася на вулицю. 
Затамувавши подих, стою на терасі цього казкового палацу, спостерігаючи за казковими перевтіленням алеї, яку поступово накриває пухнасте покривало снігу. Я знаю, що ця неймовірна краса та вечірня романтика завжди підкорює серця кожного, хто бачить це. Навіть моє власне. 
Укриті снігом клумби, зелені ялівці та іній на гілках дерев. З дитячим інтересом спостерігаю за грою фарбами морозного зимового часу. Вогні ліхтарів, яскраве світло з широких вікон палацу, розвішані гірлянди, наче додають маленького смаку життю. Напередодні Різдва та Нового Року завжди починає здаватися, що ось-ось з-за пишнобоких ялинок вилетять казкові ельфи та маленькі феї, які готові будуть подарувати те, що ти захочеш. Цього вечора я знала, чого хочу. 
Я зітхаю та до того як встигаю хоч щось зрозуміти, моя нога зісковзує зі сходів від чого я втрачаю рівновагу. Я подумки молюся, щоб не відчути болю при падінні на землю, але так її й не відчуваю. 
     - Тобі варто попрацювати над своєю координацією, Мел, - чую знайомий чоловічий голос позаду себе. - Я не зможу постійно бути поруч, щоб завжди встигнути тебе врятувати, розумієш? 
Я була вражена, коли побачила карі очі людини, яку найбільше хотіла бачити тут. 

Джордж.