— Що, красунчик? - запитав чоловік пса, який щасливо підбіг до хазяїна та почав завивати. - Що ти хочеш?
Пес лиш хекав, поглядаючи на Джорджа. З його рота повільно скапувала слина, забруднюючи штани. Він різко поклав дві лапи на ногу Джо, радісно виляючи хвостом.
— Добре, добре, ходімо, друже, - вигукнув чоловік. - Перепрошую.
Він обережно вийшов із-за столу та направився до виходу, накинувши куртку. Вхідні двері зі скрипом зачинились.
— Я зараз прийду, - промовила я.
Вівіан була занадто зайнята, щоб помітити хоч щось навколо себе, тому я просто мовчки вийшла.
Відкривши двері, холодне вечірнє повітря вдарило мені в обличчя. Навколо не було ні душі. Тиша. Я оглянулась навколо себе, щоб знайти Джорджа.
— Чому ти вийшла? - неочікувано біля мене з'явився чоловік. - Тут достатньо таки холодно.
Я це вже відчула.
— Все добре, мені потрібно було подихати свіжим повітрям, - відповіла я.
Чоловік видихнув повітря та сів в альтанку, яка стояла поруч з нами. Я повернулась до нього та сіла поруч, заховавши руки в кишені. Ми сідали мовчки. Я помітила, що погляд чоловіка зосереджений на небі, де сяють тисячі, а може й більше неймовірних зірок.
— Зірки – це найкраще, що є в житті. На тій стороні, куди ми йдемо, коли вмираємо, зірок не буває, - несподівано розірвав тишу Джордж. - Я обожнюю дивитися на зорі. А ти? Що відносно тебе?
— Насправді, мені любо дивитися на них. Вони завжди нагадують мені, що там, на небі, нагорі, неймовірно багато всього прекрасного. Такого, чого ми не можемо побачити або ніколи в житті не побачимо.
— Мені подобаються зорі, - коротко відповіла я. - Ніщо мене так не заспокоює і не умиротворяє, як зоряне небо.
На цих словах чоловік відірвався від гарної картинки та без слів поглянув на мене.
— Існує одна легенда чи може казка, - почав говорити Джордж, знову поглянувши на зорі. - Дуже давно на цьому світі існувало одне королівство маленьких чоловічків, які сіяли добро та передавали його іншим, ростили дітей, мали родини, життя вирувало. Проте в один із подібних спокійних днів до них увірвалось зло. Все чисте було закраплене суцільною темрявою. Пітьма поїдала світлі душі маленьких чоловічків. Вона не гребувала й маленькими діточками, навіть тими, хто щойно народився і тими, хто був тільки-но зароджений. Все містечко стерлось з полотна життя.
Чоловік зробив паузу, роздивляючись кожну зірку, що сяє.
— А далі що? - запитала його я. - Що було далі?
Він заплющив очі на долю секунди та посміхнувся.
— Далі? - запитав він. - Всі загинули, однак, помираючи, кожна душа містечка все ж пообіцяла продовжувати творити добро, всупереч тому, що морок загарбав їх домівку та власне безцінне життя. Вони дали обіцянку, що їх добро - це чиєсь обов'язково виконане бажання, попри будь-які негаразди на шляху.
Тому вірять у те, що, якщо кожного разу, коли падає хоч одна зірка - це чиєсь виконане бажання летить до свого господаря. Його розповідь вразила мене, що мені довелось декілька секунд все обдумати.
— Твоє бажання вже виконалось? - різко змінила я напрямок розмови. Чомусь саме зараз це мене цікавило найбільше.
— Ні, - прохолодно відповів він, потираючи свої руки, щоб зігріти їх. - Але, як не дивно, я вірю в цю дитячу легенду, що саме зірки - це бажання і вони обов'язково мають виконатися в один прекрасний день.
Джордж розсміявся. Його сміх, здавалось, був наповнений сумом, гіркою образою та надією. Так, саме надією. Він нагадував мені мене саму, коли все, що тобі залишається - просто вірити й чекати.
Тиша нависла над нами, обертаючи у свої обійми. Він мовчав, як і я.
Пес, що бігав неподалік нас, підбіг до мене, штовхаючи мою руку, що була у кишені.
— Ну що ти хочеш? - запитала я його, показуючи чисту руку.
Лакі поглянув на неї та облизнув. Він продовжував сидіти біля мене, намагаючись щось випросити.
— Я не розумію мови собак, - сказала я, піднявшись з лавки та направилась до кучугури зі снігом.
Сніг дуже просто набирався в руки, тому з нього легко було зліпити снігову кульку. Під долонею він приємно хрускотів. Мої руки почали швидко замерзати, від чого мені довелось на них дихати теплим повітрям.
Джордж продовжував сидіти, сумно поглядаючи у нічне небо. Я мала його якось зарадити енергією. Посміхнувшись, я підняла угору руку з кулькою, націлилась на Джо та кинула у нього з усіх сил. Сніг прилетів йому прямо в обличчя, від чого він невдоволено скривив губи та насупив брови. Я лише гучно засміялась.
— Ти хочеш війни? - запитав він. - Буде тобі війна.
Чоловік різко підірвався з місця та нахилився до кучугури, щоб набрати снігу. Він почав підходити з ним до мене все ближче й ближче. Крапелька паніки почала заволодівати мною, примушуючи розвертатися та бігти в іншу сторону від снігового кривдника.
— Ну куди ж ти, люба? - голосно крикнув Джордж. - Думаю, що це найбезглуздіша ідея.
— Я вважаю, що набагато краща, ніж залишатися з тобою, - запинаючись сказала я.
— Ти сама ж все почала, - відповів він, швидко наздогнавши мене та кинув гору снігу прямо в обличчя. Чоловік знову голосно засміявся.
Мій зір затьмарився, від мокрого сніжку, що налип на очі. Від цього орієнтуватися та встояти було тяжко. Мої ноги незрозуміло почали ходити.
Заплутавшись у своєму ж взутті, я почала падати в сніг. Намагаючись за щось втриматись, я вхопилась за рукав Джорджа, потягнувши його за собою на землю.
Я потерла очі від залишків снігу та відкрила їх. Наді мною нависав чоловік, дивлячись своїм поглядом, здавалось, прямо в душу.
— Не впевнений, що зараз час, щоб саме так говорити, але, здається мені, що я вже знайшов свою зірку - своє виконане бажання, - промовив ледь чутно Джордж.
Він на мить замовчав та нахилився до мене. Його гаряче дихання відчувалось на моєму обличчі. Відстань між нами була занадто близькою. Наші губи зімкнулись у легкому, ніжному, наземному поцілунку. Всередині не те щоб почали літати метелики, а все просто вибухало, розносячи навколо маленькі гарячі іскорки. Його великий палець лагідно, ледве відчутно торкався моєї щоки.
Над нами почулись гучні вибухи. Джордж зупинився та подивився на мене.
— Це всього лише салют, - відповів він та перевернувся на іншу сторону і ліг на спину біля мене.
Я поглинула на небо, де почали виднітись яскраві букви, потім напис: "дива трапляються".
— Неймовірно, - промовила я.
— Я б хотів ще раз запросити тебе кудись, - раптово проговорив Джордж. - Ти підеш зі мною?
Його голос був серйозним, але вираз обличчя говорив про те, що він хвилюється. Чи потрібно було почекати декілька тижнів перед тим, щоб говорити «так»? Можливо. Проте чому я маю це робити?
— Звісно, - відповіла я, посміхаючись куточками губ. Моя усмішка виглядала дитячою, але мене це не турбувало.
#1092 в Молодіжна проза
#426 в Підліткова проза
#6300 в Любовні романи
#2529 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 27.11.2023