Теплота наших рук

Сонячне проміння блукало по моєму обличчі, вимальовуючи свої дивні шляхи. Я примружила очі, перш ніж повністю їх відкрити. Моя рука автоматично лягла на сусідню сторону ліжка, але нічого та нікого не знайшла.  Голова починає повертатися у різні сторони довкола, шукаючи хоч когось чи щось. Невеликий, але тендітний букет квітів пастельного кольору привертає мою увагу, і я підводжусь з ліжка, щоб краще його розгледіти. Пальці мимоволі ледь торкаються пелюсток. Очі падають вниз за букет, де лежить клаптик паперу. Мої брови зводяться на переніссі від подиву. Я тягнуся до нього та беру клаптик у руки. 
"Прекрасна панянко, чекаю Вас сьогодні о п'ятій. З любов'ю та найкращими побажаннями, Джордж"  
Кутики моїх губ підіймаються вверх, формуючи посмішку. 
     - О, ти вже прокинулася, - двері кімнати різко відчиняються, і на порозі з'являється висока чоловіча постать. Від неочікуваності папірець випадає з моїх рук, і я здригаюся. - Доброго ранку. 
     - Доброго, - говорю я та ліниво потягуюся. 
Він заходить всередину приміщення з тацею в руках. На холодному металі стоїть білосніжна тарілка з круасаном та чашечкою запашної кави. Запах свіжої випічки ударяє в ніс, і я на секунду заплющую очі, вдихаючи просто смачне повітря. 
     - Що це? - нарешті запитую я, коли Джордж ставить тацю на тумбочку. 
     - Я просто намагаюся запросити тебе на побачення.  
Я підіймаю голову, щоб подивитися на чоловіка, і він прсміхається до мене. 
Не знаю чому, але я опускаю очі вниз та стискаю постіль між своїх пальців. 
     - Що ж, Мелані, чи підеш ти зі мною на побачення цього прекрасного вечора? 
Я знову піднімаю свій погляд на нього, і я сама не впевнена, що зараз читається у моїх очах. 
     - Я дам тобі подумати до вечора, - здається так, ніби він щойно прочитав мої думки. - Якщо ти не захочеш, то я все зрозумію. 
Він дивиться на мене розгублено, принаймні мені так здається.  
     - Я хочу прогулятися. 
Чоловік супить брови, тільки-но я закінчила говорити.  
     - Як скажеш, - він знімає свою куртку із вішалки, що стояла за дверима та прямує до виходу.  - Нагадую, що сьогодні ввечері, о восьмій годині, і обов'язково одягнися гарно та зручно. 
На останок, перед тим, як вийти, Джордж надсилає мені свою фірмову посмішку та зникає за дверима. 
Я до кінця не знала, що йому відповісти, і це мене непокоїло, але ще більше мене бентежило те, що він, здається, чекав від мене відповіді. 
Я швидко підвелася з ліжка та направилася до стільця, на якому висів мій вуличний одяг. 
Одягнувшись, я вийшла з будинку та направилася геть по вулиці. 
Маленьке містечко хоч і було невеликим по своїм масштабам, але містило у собі величезну кількість важливих спогадів. 
Піцерія, що стояла недалеко від нашого дому мала у собі не лише запах випеченого тіста, але й сімейних зустрічей та сумісного часу. Ми з моїми батьками часто відвідували цю перекусну, і вона була нашим улюбленим місцем. Ми завжди сперечалися про  найдивовижніші речі чи розповідали найдивніші історії. Наприклад, на другий день місячної місії «Аполлон-16» пілот командного модуля Кен Маттінглі виявив у себе, що втратив свою обручку. Екіпаж намагався йому допомогти та шукав його по всьому кораблю. Обручку шукали близько тижня, і на дев'ятий день її нарешті помітили. Вона випливала із люка, коли Маттінглі був у відкритому космосі. Інший астронавт, Чарльз Дьюк-молодший, помітив кільце і спробував схопити його, але, все безрезультатно. На щастя, кільце Кена відскочило від шолома Маттінглі, і Дьюк упіймав його. Цікаво, що люди стільки речей втрачають у космосі. Ми любили з ним говорити про космос. 
Тато завжди був веселим чоловіком та чудовим батьком. Він ніколи не кричав, навіть не підвищував голос, батько просто дивився очима. 
Проковтнувши комок суму та ностальгії, я направилася вниз по дорозі, де на околицях стояв великий супермаркет.  
Коли я була маленькою, то разів чотири точно губилася у його стінах. З тих пір завжди трималася маленькими пальчиками за ніжну руку своєї мами. 
Мій телефон завібрував у глибокому кармані зимного пальта. Рука відразу нирнула у тканину та дістала мобільник. Це був Джордж.  
Посмішка з'явилася на моєму обличчі.  
     - Вітаю, - чоловічий голос почувся на тій лінії. 
     - Привіт, - сказала я, шмигаючи носом. 
     - Мила дівчино, я шукаю прекрасну Мелані Колінз. Мені повідомили, що бачили її останній раз близько двох годин тому, коли вона безслідно зникла на прогулянці.  
Я хихикаю, прикриваючи рот долонею. Чиясь рука торкається мого плеча, і я здригую від неочікуваності, перш ніж розвернутися усім тілом, щоб побачити його. 
Прямо переді мною стоїть усміхнений та задоволений Джордж.  Чоловік бере мою руку, притягуючи ближче до свого тіла. 
— Ну що це за милощі? 
Джордж усміхається та міцно обіймає мене, і я аж ніяк не можу не посміхнутися у відповідь.  
     **** 
     - Тепер ти можеш зняти пов'язку, - у ніс ударяє запах лісу, перш ніж я встигаю осмислити все, пальці Джорджа хапають атласну стрічку та знімають її з моїх очей. 
Кліпаю кілька разів, намагаючись звикнути до світла.  
Я оглядаю все довкола, щоб зрозуміти, де ми перебуваємо.  
— Що це за місце? - запитую я та повертаюся усим тілом. 
Моє тіло ціпеніє, коли я бачу Джорджа, в руках якого вожжі - довгі поводи, що були засобом керування конем. 
— Оскільки ти обіцяла піти на побачення зі мною, я придумав зробити його особливим, - проворкотів Джордж. - Не знаю чи зміг я тебе здивувати.  
     - Очманіти! - вигукнула я, і Джордж засміявся, прикриваючи рот рукою.  
Поруч з ним стоїть чорний, мов ніч кінь. 
Якщо так виглядає кохання, то я закохалася. 
     - Я радий, що тобі сподобалося.  
     - Але як ти дізнався?  
     - Нехай це залишиться маленьким секретом, домовилися? - на обличчі з'явилася єхидна усмішка. 
Я відчуваю, як всередині мене вибухають невеличкі салюти радості, адреналін зашкалює, а серце завмирає від позитивних емоцій. Коні та все, що з ними пов'язане – це окремий вид мистецтва.  
     - Ти готова їхати? - Джордж простягує мені свою руку. 
Я не підбігаю, а наближаюся повільно, щоб ні в якому разі не налякати коня. Підходжу спереду, по діагоналі до його плеча. 
     - Його звати – Арондель – чистокровний верховий кінь. 
     - Арондель, - звертаюся до тварини та простягаю руку. 
Важливо робити все повільно та спокійно, без зайвих рухів та поплескувань, адже це може налякати його або змусити віддалитися. Краще просто погладити, потім, як тільки звикне, можна надягти повідець, щоб контролювати коня під час зупинок. 
Ми завжди повинні звертати свою увагу на шию, вуха, голову та загалом на положення тіла – це саме те, що дозволить спостерігати за реакцією коня. Якщо він притискає вуха назад до шиї, вигинає або напружує шию, а потім похитує головою – це можлива ознака того, що кінь налаштований агресивно по відношенню до свого вершника. Тому дуже важливо слідкувати за рухами тварини. 
     - Кінь лише один, - бурмоче Джордж.  - Але я обіцяю прогулянка має бути романтичною. 
Чоловік сів у сідло та схопив мене руку, підсаджуючи до себе. Я притиснулася ближче до його тіла, схрещуючи руки у замок. 
Арондель – кінь Джорджа – повільно йшов стежиною, яка віддаляла нас від шосе, що проходило через ліс, хоча там зовсім не було жодної живої душі. 
     - Тут досить гарно та воістину красиво, – несподівано говорить Джордж через кілька хвилин, повертаючись до нашої розмови, коли я була відвернута звуком мірного цокання копит коня. — У будь-якому разі, я все ще дуже радий, що тобі подобається це місце. Сподіваюся, ти не сильно втомилася?  
      - Ні, аж ніяк ні, - тихо пробурмотіла я та сильніше притиснулася до нього. 
Сьогодні я відчувала себе найщасливішою, попри всі хвилювання від думки про побачення з ним, а також від думки про саму прогулянку. Хоча це чудова можливість розбавити хоч чимось нудьгу та атмосферу цієї буденності.  
"Тут досить гарно та воістину красиво". 
Що він мав на увазі?  
Що ще може бути воістину красивим? Я? Чи Джордж говорив про коней? Чи, можливо, про прогулянку загалом? 
Гублячись у здогадах, я ледве вловила той момент, що незабаром майже ідеальну тишу, яку переривали, знову ж таки, пташки, цвіркуни, пирхання коня та цокання його масивних копит, порушив також ледь чутний сміх Джорджа, який змусив мене повернутися до реальності.  
     - Я не можу намилуватися маленькими котиками. Вони надзвичайно милі, - неочікувано говорить Джордж.  - І, якщо хочеш знати, я говорив у той момент про тебе. Тут гарно тільки через твою присутність. 
Якщо я б все-таки примудрилася звалитися з коня, не втримавшись за Джорджа і, напевно, болісно впавши просто на сиру землю, чоловік був би, безперечно, головним винуватцем усього цього. Я справді відчувала себе за крок до того, щоб не втриматися та впасти. Адже ніхто раніше не говорив мені подібного. Принаймні, ніхто, крім батьків, які казали ті чи інші компліменти, але що стосується сторонніх людей -  саме так не було. 
Мені досі було ніяково, але я не заперечувала той факт, що його слова назавжди засіли у моєму серці. Схоже, що чоловіку подібні ситуації приносили задоволення, майже постійно бентежити мене, раз по раз, викликаючи на моїх щоках м'який рожевий рум'янець. 
     - Дякую, - бурмочу я. 
-  Цілковита дрібниця, не варта навіть подяк, - знизує плечима Джордж, та повертає голову у мій бік, щоб зустрітися очима на єдину мить, перш ніж укотре спрямувати погляд уперед, слідкуючи за дорогою. - До того ж за правду не дякують. 
Чоловік зупиняє коня біля дерева та прив'язує його до масивного гілля. 
     - За ту розмову, - починає він.  - Я хотів сказати, що ти можеш забути її. Якщо вона тобі не потрібна, то не варто тримати у своїй голові. Я все зрозумію.  
     - Але я хочу тримати її, - відповідаю я та беру його руки у свої. - Хочу знати тебе та твою власну історію. 
     - Дякую, - все, що вдається вимовити Джорджу. Хоча навіть це єдине сказане слово вже наповнене почуттями. 
Я лагідно посміхаюся.  
Стискаючи мою долоню, Джордж та я дозволяємо собі ненадовго цей трепетний та навіть досить інтимний для нас двох дотик, перш ніж він прошепотів: 
     - Час вже повертатися назад, Мелані. Зовсім скоро сонце почне сідати за обрій, а шлях стане менш помітним. 
Я киваю головою на знак своєї згоди, не проронивши ні слова.