"Я шкодую "

Я спостерігала за Джорджем, який метушився біля столика, розставляючи таці з гарячим чаєм та солодощами. Чай виявився дуже гарним – приємна суміш з різнокольоровим листям була набагато краща, ніж японське вариво, що обожнювала моя сестра. Це завжди було болючим випробуванням для мене. 
До чаю Джордж поставив печиво, полуничне варення з нашої комори та маленький гарбузовий пиріг, який він встиг придбати.  
     - Про що ти найбільше шкодувала у своєму житті? - запитав Джордж, віддаючи мені чашку з гарячим чаєм. - Ти схожа на людину, яка може турбуватися про подібне. 
Він сів біля мене на диван та зробив ковток з горнятка. 
     - Про що найбільше шкодую? - перепитала його я, крутячи в руках чашку, поки розмірковувала. - Напевно про ті скоєні життєві негаразди, які я вже б ніколи не змогла змінити. 
     - Детальніше можна? 
     -  Я б хотіла бути дещо схожою на свою подругу Вівіан, яка була просто ідеальною, починаючи від подруги, рідної дитини й до хорошої учениці. 
     - Тобто ти шкодуєш про те, що не живеш життям своєї подруги? 
     - Так, - пробурмотіла я. - Вірніше я хочу повернутися назад і не робити всі ті помилки, які встигла скоїти, більше не потрапляти в неприємності та негаразди.  
     - Це не зовсім правильно, - Джордж похитав головою.  
Ми продовжували сидіти поруч один біля одного. Він глянув на мене, і наші погляди миттєво зійшлися. 
     - Ти завжди маєш залишатися собою. Навіщо тобі бути кимось, коли ти одна така неперевершена та унікальна? Ти повинна бути собою навіть у той час, коли робиш дурниці. Це вже робить тебе тобою.  
Зітхнувши, я притиснула коліна до грудей і перевела погляд на маленьку статуетку балерини, що стояла на каміні. 
     - Мені часом здається, що всі навколо мене дорослішають, а я все ще застрягла у своєму дитинстві, - пробурмотіла я та потерла рукою шию. 
Мені захотілося відкритися йому, як Джордж поволі відкривався мені. Я хотіла, щоб нам обом було спокійно та комфортно один з одним.  
     - А мені здається, що я занадто швидко дорослішаю, - чесно зізнався Джордж. - Іноді мені хочеться сповільнити час, а той повернутися назад у своє дитинство, назавжди залишаючись дитиною. 
Він швидко замовкає, перш ніж продовжити: 
     - Я назавжди хочу повернутися до батьків. Там моє дитинство.  
      - Все йде по-дурному, - бурмочу я. - Ти не можеш відпустити своє дитинство, а я, своєю чергою, намагаюся якнайшвидше подорослішати.  
     - Я думаю, що твої батьки любили тебе. 
     - Так, - підтверджує Джордж.  - Особливо у ті дні, коли пропускали мої змагання з плавання.  
     - Джордж..., - почала я, готуючись прочитати йому цілу лекцію про те, що він міг помилятися, і його батьки безсумнівно любили його. - Але вони тяжко працювали цілими днями, щоб поставити мене на ноги та відпустити у хиткий світ, де кожен намагається тебе з'їсти. Я неймовірно сильно їм вдячний за це. 
     - Але, якщо вони любили мене, то чому моя мама запрошувала на кожні свята своїх подруг, і ті постійно хвалилися своїми дітьми, а моя мама просто мовчала? Тоді чому мій тато ніколи не проводив час зі мною? Яка була причина того, що ми не проводили кожні вихідні разом за якоюсь грою, риболовлею чи мисливством, як це робили тата моїх друзів? Скажи мені, Мел, хіба це можна назвати любов’ю? 
Кожне його слово зачіпало мене за живе. Я згадала своїх прекрасних батьків, які завжди проводили зі мною весь свій вільний час. Джордж хотів лише того, щоб його батьки були ближчим до нього, як, до прикладу, мої, даруючи любов, турботу та гордість своєю дитиною. 
Я хотіла підтримати його і моя рука мимоволі потягнулася до ноги чоловіка та лягла на неї. Він не здригнувся від моїх дій, але встиг простежити за моєю рукою. 
     - Вони тебе любили, Джордж, - заговорила я. - Я запевняю тебе, що твої батьки душі в тобі не чаяли.  
     - Звідки ти можеш це знати? - його голос тремтить.  
     - Ти підмітив, що вони працювали цілими днями. Твої батьки хотіли, щоб у тебе було все найкраще у житті, щоб ти ні в чому собі не відмовляв та жив щасливо. 
             - Можливо й так, - Джордж посміхнувся одним кутиком губ. - Хоча іноді мені здається, що вони мною не пишалися. І, що найсмішніше, мабуть, я не був ідеальним сином, тож взагалі не маю ніякого права звинувачувати інших у своїх проблемах. 
     - Ти про що? 
     - Я ніколи не був першим. Ні в чому.  
     - Знаєш, я сама хочу бути хоч в чомусь першою. Але як би я не працювала над цим, завжди знайдеться хтось кращий за тебе. І це для мене завжди стрес, мені доводиться постійно працювати та вдосконалювати себе, щоб привернути увагу інших, а потім встати з ним на стартову лінію. Таке життя. 
Я хочу вірити у себе. Насправді кожен хоче вірити у свої здібності, але чи багато людей дійсно щиро вірять, чи вони блефують? 
Я вірю у свої сили до тих пір, поки не починаю порівнювати себе з іншими, здавалося б, більш ідеальними людьми.  
Більшість говорить про те, як важливо бути собою, а потім усі порівнюють кожну людину один з одним. Вони пліткують, плюють у спину та тикають пальцями, адже ти зовсім інша та чомусь не справджуєш їх очікування. Можливо, ви можете бути найгіршими у всьому, що робите, але, якщо ви дійсно вірите у себе, можливо це все, що вам дійсно потрібно. І, звичайно, цей шлях буде достатньо тяжким, але, якщо ключ до успіху полягає у тому, щоб продовжувати йти цією дорогою, доки ви врешті-решт не повірите в те, що все можете. 
     - Мелані, - нарешті заговорив Джордж та взяв мою руку у свою. - Не знаю чому, але я хочу зробити все, щоб ти не була тією дівчиною, яка ненавидить себе та думає, що нічого не варта, придушуючи свої таланти. Я хочу допомогти тобі побачити, що ти можеш бути зовсім іншою. 
І саме зараз я зрозуміла те, що суть нашого життя – робити те, що робить вас по-справжньому щасливим, бути унікальним, бути собою, і показувати людям реального себе, а не підробку. І найголовніше — любити себе, адже, якщо ти любиш себе, то й навколишній світ безмежно кохатиме тебе усім своїм серцем.  
— Я хочу показати тобі, що ти важлива і кохана. Довести, що ти ідеальна по-своєму, і що це нормально – бути собою, тому що завжди будуть люди, які тебе приймуть таким, який ти є, і будуть інші, які зневажатимуть, - його голос перейшов на шепіт. - Не закохуйся у того, хто знає лише поверхневий шар тебе, не бажаючи зрозуміти глибину твоєї прекрасної та безкрайньої душі.  
Його карі очі застигнули на моїх, і зовсім на коротку мить припали до губ. Я відчула знайомий панічний стукіт свого серця, яке б от-от могло вистрибнути з моїх грудей.  Мої очі насторожено стежили за його рухами. Його рука лягла на обличчя, а потім, перш ніж я зрозуміла все, що відбувається, він нахилився вперед та поцілував мене щоку за кілька сантиметрів кутика рота. Цього вистачило, щоб запалити моє серце та змусити мене раптово відчути потребу у чомусь більшому, ніж легенький, ледь відчутний поцілунок. Я заплющила очі, щоб встигнути насолодитися моментом, і він відразу ж закінчився майже так само швидко, як і почався.  
Джордж відсторонився, затамувавши подих, його губи відкрилися, але з них не вилетіло ні слова. Очі загорілися, а щоки набули легкого рожевого відтінку. 
     - Вибач, - знервовано відхилився Джордж.  - Я тебе налякав? 
     - Ні, все в порядку, - відповіла я, відчуваючи, як моє обличчя з кожною секундою набуває все глибшого багряного відтінку. 
     - Тоді думаю, що вже час спати. 
— Так, твоя правда, - відповіла я та позіхнула. - Щось так хочеться спати. 
Але це не так…