"Пообіцяй мені "

Струм теплої води стікав по моєму тілу, змиваючи за собою частину тої їжі, яка прилипла до шкіри. 
Я вийшла з душу та одягла чистий домашній одяг та прийнялася витирати волосся. Моєму взору показалася велика коробка, що стояла високо на шафі. На мить я відчула себе гірше, ніж зазвичай. Я кинула рушник на ліжко та підійшла до нього. Діставши запилену коробку, я відкрила її. 
Скоріше за все, мама не встигла заховати її. 
Блакитний щоденник, який не оновлювався вже дуже давно, все ще лежав зверху, як і тоді. Я взяла його в руки, стираючи шар пилу з його верху та відкрила першу сторінку чотирнадцятирічної давнини. Спочатку я пробіглася по ній побіжно, мої пальці потерли папір, а потім дитячі спогади нахлинули на мене. 
     - Цей день був чудесним, - писала маленька я. - Сьогодні ми з батьками вийшли на вулицю, щоб відвідати новенькі гойдалки. Мама розмовляла з якоюсь жінкою, яку я бачила вперше у житті. Тато вчив Вівіан їздити на велосипеді прекрасним осіннім днем. Я розгойдувалася на гойдалці червоного кольору, безтурботно вивчаючи похмуре небо. 
     Я пам'ятаю цей день. 
     - Я зовсім не люблю похмурі дні, - маленький хлопчик сів на вільну гойдалку з іншої сторони від мене.  
     - Чому? - я примружую очі, але не відриваю погляд від неба.  
     - Моя бабуся розповіла мені цікаву легенду, коли я не міг заснути під час грози, що була на днях. 
Були часи, коли існувало декілька богів. У той час повсюди були родючі землі та найпрекрасніший у світі сад. Він розростався з кожним днем дедалі більше. Люди оберігали цей сад, бо знали, що без нього не буде життя. Сад було відкрито всім. Навіть найменші доріжки вели до нього, щоб кожен мав можливість його відвідати. Боги також любили цей дивовижний сад. Богиня сонця – Тондіта – осяювала навіть найпотаємніший куточок саду та дарувала життя. Бог вітрів – Удуар час від часу допомагав по-своєму.   
Сад був казково великим. Там було все, чого душа забажає. Ділянки з різноманітними деревами: від хвойних і до фруктових.  Велика кількість солодких ягідок та овочів. Навіть квіти радували тутешніх жителів.  
А ще у саду були невеликі прозорі ставки та річки з густим лататтям, де плавали риби різного кольору веселки. Птахи гарно виспівували свої пісеньки, а маленькі тварини спокійно бігали по цій землі. Люди завжди приходили до саду не тільки, щоб попрацювати та зібрати врожай, але й відпочити тілом та душею. 
Одного дня Богиня Сонця та Бог Вітру закохалися один в одного та почали частіше зустрічатися. Їх кохання сильнішало з кожним днем, і з кожним днем сад починав потроху засихати. Спочатку люди черпали воду з річок та озер, а потім, коли вода почала зникати, а риба у ній помирала.  Кохання було настільки сильним, що засліплювало та спалювало усе довкола. Люди обурилися настільки, що вони, зібравшись усім разом, пішли до місцевої жриці. Ходили легенди, що вона могла говорити з богами, і люди, не витримавши жахливих днів, попросили її звернутися до богів по допомогу. Жриця провела священний обряд та наслала на землі богів Хмар – Хірос та Релнір.  
Одного дня темрява накрила прекрасні сади, а богиню Сонця викрили. Темні хмари закрили її у своєму замку за високими ґратами, сівши на величний трон. Удуар, дізнавшись про це, прийшов з війною до богів хмар. У тяжкій суперечці його майже смертельно ранили, і тоді Тондіта, не стримуючи своїх емоцій, заплакала. Та так, сильно, що з неба пішов, який затопив усі сади. 
Відтоді, коли на вулиці хмарний день – це значить тільки те, що Тондіту заточили у своїх ґратах. 
Хлопчик відірвав свій погляд від похмурого неба та подивився на мене. 
     - Тому я не люблю таку погоду через сумну легенду. 
     - Але ж це всього лише легенда, яку вигадали дорослі, - відповідаю я, розгойдуючись. 
Його звали Крістоф. Хлопчик сказав тоді, що взагалі не хоче бути, як дорослі та відповідно дорослішати. Запитавши його чому саме так, він відповів, що дорослі не грають у веселі ігри, а ще вони ускладнюють своє життя. Дорослі більше не люблять його. Воно сіре та не наповнене барвами. 
     - Безглуздя, - бурмочу я. - Вони уміють знаходити щастя навіть у дрібницях.  
     - Я шалено щасливий, коли пускаю мильні бульбашки, і земля їх не вбиває, мов чужинців. Мені подобається будувати свій дім зі стільців та старої ковдри. А кожні вихідні їсти улюблене полуничне морозиво з шоколадно юкрихтою. Мої ж батьки більше не отримують цієї радості, натомість вони посміхаючись, говорять, що я дитина, - він зітхнув. - Ось і все, Мелані. 
     - Але ж ніколи не пізно повернутися у дитинство? 
     - Світ влаштований так, що ті, хто його втратив, завжди знищує дитинство у тих людей, хто ще вірить, - Крістоф припинив розгойдуватися. - Пообіцяй, що у тобі ніколи не згасне дитинство, і ти не зламаєш себе через інших. 
     - Обіцяю, - завзято відповіла я. 
Я так довго дивилася на свій щоденник, що врешті-решт змушена була відірватися від читання, закривши маленький щоденник з гучним ляскотом.   
Тисяча різних емоцій нахлинула на мене, немов сніжний ком, деякі з них змусили знову запалити той вогник дива всередині мене, коли я згадувала про старі часи, але у той час інші були суворими ляпасами реальності, як нагадування про те, що дитинство давно скінчилося, і час вже дорослішати.  
Я зітхнула та відклала трохи далі записник. У коробці лежала декоративна водяна куля – "Будиночок у ялинках", який подарувала моя мама та одинадцятий день народження. І я чітко пам'ятаю, як вона сказала, що поки я вірю, що у цьому будиночку живе диво, допоки воно буде у моєму серці.  
Я відштовхнулася від підлоги, взяла в руки коробку та поставила її назад на шафу. Перевівши погляд на годинник, я зрозуміла, що я провела велику кількість часу нагорі, і потрібно повертатися до Джорджа. Не те щоб я уникала його чи боялася знаходитися у його компанії, просто все розвивалося так несподівано, і я гадки не мала, що робити.  
Поволі спускаючись з другого поверху, я уповільнила свій крок, коли побачила Джорджа, малюючи за кавовим столиком. Він сидів на колінах та серйозно вдивлявся у свій записник. 
     - Чим займаєшся? 
Чоловік здригнувся, не очікуючи мене побачити прямо зараз.  Він виглядав незручно, але після кількох довгих, невблаганних секунд перебування під моїм наполегливим поглядом, Джордж все ж таки здався. Він підвівся з підлоги, спираючись на руку, а свій блокнот міцно стиснув в іншій, наче боявся, що я спробую простягнути руку та відібрати те, що хлопець так сильно хотів приховати. Я не зробила жодного кроку, щоб забрати блокнот, бажаючи, щоб Джордж сам поділився цією таємницею. 
     - Я не впевнений, що я маю це робити, - він виглядав розгубленим, а я продовжувала мовчати та стояти на одному місці, мов статуя у саду. - Ти маєш пообіцяти, що нікому про це не скажеш. Нікому – це жодній живій душі. 
Його обличчя було максимально серйозним, як ніколи до цього. 
     - Ти так говориш, неначе я зараз вийду та всім це розповім по громовідводу, - насмішкувато сказала я. Губи Джорджа незадоволено сіпнулися. - Обіцяю тобі, що я не проговорюся, мир? 
Я простягнула йому свій мізинець.  Чоловік витріщився, звичайно, не розуміючи моїх дій. Він завагався, але потім простягнув руку і з'єднав наші мізинці, струшуючи їх. 
Нарешті він глибоко вдихнув, і таємниця вирвалася назовні, перш ніж, як мені здалося, побачити, що він пошкодував про це. 
     - Я люблю малювати, - зізнався Джордж, дивлячись куди завгодно, тільки не на мене. 
Сказані слова спантеличили мене, я б ніколи не подумала про те, що він таким займається.  
Мел, ти так говориш, немов би він нюхає кожної середи, а сьогодні зробив собі вихідний. 
Джордж, художник? Він би міг бути ким завгодно: лікарем, гарячим пожежником, фітнес-тренером, адвокатом чи суддею, дитячим логопедом, а можливо навіть кінологом. Але чому художник? 
     - Я напевно дарма це сказав, - погляд чоловіка був сповнений розчаруванням. 
     - Ні, ти що, - я відчувала, як моє обличчя знову почервоніло. - Це просто доволі неочікувано, і я не думала, що ти малюєш. 
     - Ха, - видавив із себе Джордж.  - Це було передбачувано. Малювання - для мене, як рятувальний круг, серед бурхливого океану власних думок. Воно тримає мене на плаву та не дає потонути, піти на пекельне дно, розумієш? 
     Це було його терапією. 
     - Але ніхто не має про це знати, гаразд? - він пильно подивився на мене, і я нерішуче кивнула головою на знак згоди, зненацька загнана у кут його серйозним проханням. 
Чи насправді він був настільки невпевнений у своєму таланті до малювання? Чи просто йому не потрібно було пишатися таким очевидним даром від народження, яким він володів? 
Ці думки кружляли у моїй голові, мов бджолиний рій у вулику. 
     - Як довго ти малюєш?  
     - З дитинства, - автоматично відповів Джордж, наче чекав подібного запитання. - З тих самих пір, коли я востаннє бачив батьків.  
Його слова змусили моє серце завмерти та забути як дихати. 
     - Про це ніхто не знає, окрім тебе, і я б не хотів, щоб хтось ще дізнався. 
     - Добре. Але я десь читала, що всі художники алкоголіки та наркомани або можуть страждати певними психологічними розладами. 
Він видихнув повітря з грудей. 
     - Мелані, ну не всі художники такі, так само, як не всі працівники бідні та живуть занедбано. Будь-хто може вживати заборонені речовини чи мати розлади. Навіть звичайні бухгалтери та лікарі, які страждають на безсоння чи знижену працездатність, вживають, щоб підвищити її, - пояснив Джордж.  - Те, що ти маєш інтерес до тієї чи іншої справи, не означає, що ти повинен відповідати певним очікуваним критеріям, яке вказало тобі це гниле суспільство, щоб отримати чиєсь схвалення від зробленого. Звісно, я не заперечую того, що є багато художників, які мають залежності, але вони все ще залишаються хорошими та талановитими людьми. Я гадаю, що не варто усіх людей підганяти під одні стандарти, якщо вони займаються схожою справою. Все тому, що абсолютно різні люди можуть мати однакові інтереси, розумієш? 
     - Розумію, - кожне слова, сказане Джорджем, було наповнене глибокою суттю та пояснювало багато чого. 
     - Вибач, що завантажив тебе таким собі семінаром, - підсумував чоловік. 
     - Розумні речі ти кажеш, Джордж, - сказала я, спостерігаючи за ним. - Якщо це все ж таки був семінар, то він потенційно найкращий з усіх, який мені довелося хоч коли-небудь чути, тож не хвилюйся про це.  
Легенька усмішка, з якою він стояв, була цілком переконливою, щоб зрозуміти, що все добре. 
     - Але, якщо серйозно, то нікому не розповідай про це, гаразд?  
     - Даю слово, - прохрипіла я. - Чи можу я подивитися хоч щось з твоєї творчості?  
Джордж простягає мені вже відкритий блокнот, і я дивлюсь на малюнок перед собою. 
     - Я не розумію, чому ти ховаєш такий дивовижний дар? - голосно і категорично заявила я. 
     - Тому, що, на відміну від тебе, я не бачу у цьому щось неймовірне, - відверто відповів чоловік. 
Я з недовірою подивилися на нього пронизливим поглядом, пропалюючи його наскрізь.