Вечірня перешкода

Ранок почався не дуже погано, якщо не брати до уваги те, що тітка Дженарра загинула, а мій різдвяний настрій поволі почав зникати. Я звернулася калачиком на дивані, накинувши зверху себе ковдру, а нагорі було чути шум ранкового душа. Ми з Джорджем домовилися мислити позитивно та залишатися у хорошому настрої, не дивлячись ні на що. Навіть не було бажання сперечатися з ним чи скаржитися.  
Не було жодної згадки про те, що сталося минулого вечора ні сьогодні, ні вчора, і це, напевно, було досить хорошим знаком. Я прокинулася з твердим висновком, що потрібно припинити думати про наш з ним поцілунок. Якщо вчора ввечері промайнула думка про те, що мені починає подобатися Джордж, то сьогодні вранці я прокинулася зі свіжим поглядом на ситуацію і миттєво вирішила, що мене просто могли ввести в оману. Ми безсумнівно були різними, і навряд чи підходили один одному. Хоча приказка про те, що "протилежності притягуються" говорить про інше.  
Я потерла сонне обличчя та встала зі свого місця. Мої ноги понесли мене до ванної кімнати, щоб нарешті умитися прохолодною водою та прокинутися. Цього разу я була безмежно рада, що у будинку були дві ванні кімнати. 
Я спустилася вниз та влаштувалася на дивані. 
Звук кроків нагорі наповнив мої вуха, що означало, що Джордж вже закінчив та вийшов з ванної. 
Відчуття повної нудьги поїдало мене з кожною хвилиною. На вулиці вирувало різдвяне диво. Це найкращий час, щоб частіше ходити засніженими вуличками та відчувати радість від прийдешніх свят. Я тяжко зітхнула та підняла голову, щоб побачити хоч трішки того, що відбувалося за вікном. Хоч було доволі рано, але багато сімей вже гуляли на околицях маленьких вуличок. Дітлахи перебігали через дорогу, пропускаючи вже яку машину. 
Я вислизнула з ліжка та направилася ближче до вікна, щоб розгледіти усю зимову картину краще. Тато з двома маленькими дівчатками йшли до свого будинку, який стояв через один дім від нашого. Я добре знала їх родину: Крейг Дорсі – тато двох маленьких близнюків. Він тяжко працював банкіром, щоб прогодувати та поставити на ноги своїх дітей, звідтоді, як їх мама трагічно загинула, народжуючи немовлят. 
Найменша дівчинка несла невеличкий пакет з продуктами, тримаючи його на рівні своїх плечей.  Її очі горі, коли вона зачаровано дивилася на кожен прикрашений будинок. Я більше, ніж просто впевнена, що малеча бачила ці прикраси не один раз, але дивилася, як вперше. Було щось неймовірне у тому, якою дівчинка здавалася захопленою, і це вкотре нагадало мене саму. 
З моїх думок мене вирвав звук човгання ніг по паркетній підлозі, а потім Джордж визирнув, спускаючись вниз по сходах.  Його каштанове волосся було все ще мокрим. Деякі пасма прилипали до чола, а з деяких повільно скапувала вода. Чоловік встиг одягнутися у спортивні штани оливкового кольору та білий светр. 
     - Добрий ранок, - посміхнувся та привітався Джордж. - Ти в порядку? 
     - Так. 
     - Ти щось сумне побачила у вікні? 
     - Те, як моє життя швидко стікає у прірву.  
     - Ти про що? - чоловік потер рушником своє волосся. 
     - Думаю, що нам варто кудись піти. Не хочу сидіти вдома. 
Джордж припинив терти волосся та замовчав.

-Я цілком згоден з твоїм рішенням.  Безглуздо сидіти вдома, - він підходить ближче до мене. - Тим більше це твій дім. Я не хочу диктувати тобі правила, яким варто слідувати. Якщо хочеш прогулятися - ми підемо, а, якщо тобі подобається безглуздо сидіти вдома, мене це також влаштовує. 
     - Чудово, - я посміхаюся.  
     - Що ж, то чим ми сьогодні займемося? 
     - Думаю, що для початку, можна поснідати. 
     - Я відразу попереджаю, що готувати не вмію та не люблю.  
Джордж підморгнув. 
     - Це звісно прекрасно та неймовірно, але я також не вмію готувати. Я ставила всі свої ставки на те, що ти займеш позицію шеф-повара у нашому домі, - я ткнула пальцем у його плече.  
      - Що ж, тоді ми загинемо в один день, як Ромео та Джульєтта, - заспів останні два слова. Це змусило мене засміятися. - Як на мене, дуже романтично. 
     -  Дуже, - повторила я та підняла руки догори. 
Я закотила очі, і мої блакитні райдужки вкотре зустрілися з його карими. Не знаю чому, але я відчула, як моє серцебиття значно прискорилося. Весь цей час я думала, що Джордж був лише моїм сусідом на різдвяні свята, але з кожним проведеним днем з ним, я відчуваю, що це зовсім не так. 
     - Так що відносно сніданку? - чоловік повернув мене до реальності.  
     - О! - вигукнула я. - Звісно. 
Зайшовши на кухню, я відразу відкрила шафу, що висіла у кутку та дістала велику пачку пластівців. Потім насипала у тарілку щедру порцію. Джордж простягнув руку, показуючи мені, що теж їх хоче, і я передала упаковку, а потім повернулася, щоб дістати пляшку молока з холодильника. Коли я налила трохи його у свою миску, Джордж заговорив. 
     - Моя мама готувала такі самі сніданки, коли я йшов до школи. 
Я підняла голову та помітила, що його очі прикипіли до миски. Рука неквапливо водила по дну тарілки, перемішуючи її вміст.  
Я й гадки не мала, що потрібно говорити у подібні моменти, тому мовчала. Замість відповіді, я набрала повну ложку … та запхала до рота. 
     - Це неперевершені пластівці, - сказала я ледь розбірливо. 
     - Не сумніваюся. 
Ми сиділи у тиші, лиш цокотіння ложок нагадувало про те, що це не сон. 
     - Я знаю чим ми б могли зайнятися, - пробурмотів Джордж та з'їв чергову порцію пластівців. - Ми випікаємо вже не одну порцію печива, але так і не зробили його собі. 
     - Продовжуй. 
     - Спечімо різдвяне печиво сьогодні.  
Це, мабуть, була однією з найкращих ідей за останній час. Я кивнула головою на знак згоди.  
     - У тебе є всі потрібні інгредієнти? 
Я знизала плечима та встала з місця, щоб обнишпорити шафи та полиці. 
      - Мабуть, з інгредієнтів я маю тільки воду та смалець, - на моєму обличчі з'явилася невинна посмішка.  
     - Може взяти дещо у домі твоєї родини? 
Я замотала головою, згадуючи, що всі інгредієнти використали на минулій випічці. 
     - Ні, ми все використали. 
     - Що ж, - Джордж на секунду замовчав. - Тоді нам потрібно сходити за покупками. 
Мої очі недовірливо дивилися на чоловіка. Я розуміла та пам’ятала, що живу у невеличкому містечку.  Вийти на вулицю навіть за необхідними продуктами, означало тільки те, що потрібно бачитися з людьми. А в такому маленькому містечку, як наше, бачити людей означало зустрічатися із тими, кого ми знаємо. Раніше я б без зайвих думок вийшла туди, куди мені потрібно, але зараз, коли зі мною Джордж, я не знаю що мені робити. Я не була впевнена у тому, що між нами.  
     Бути з ним наодинці чудесно. Ми на живо добре ладнаємо. Але бути на вулиці у присутності усіх знайомих... Це зовсім інша гра, в яку я не мала великого натхнення грати.