Мерехтіння ночі

     - Чому ми маємо йти на цей фестиваль? - запитує Джордж. 
     - Ти що, це ж щорічний зимовий фестиваль! - викрикую я. - Він з року в рік був однією з найочікуваніших подій нашого міста. Жителі розпалювали багаття, пили гарячий шоколад та глінтвейн, на кожному кроці стояли кіоски з їжею чи сувенірами. Вулички осяювалися найяскравішими ліхтарями. 
     - Це всі причини через які я мушу туди піти? 
     - Можливо. 
Ми виходимо та направляємося до фестивалю разом з Вівіан, яка бігає від кіоску до кіоску. 
     - Мел, я хочу цю чашку з Олафом! - верещить дівчина і я закриваю долонями вуха, щоб ненароком не оглухнути. 
     - Здається, ти вже купувала три такі склянки ще минулого року, хіба ні? - запитую я та кидаю швидкий погляд на її хлопця, який тримав п'ять пакетів, перш ніж продовжити. - Думаю, що варто зупинитися. 
Вівіан незадоволено зітхнула. 
     - Ми віднесемо пакети до машини, - дівчина хапає мене за руку. 
Я киваю на знак згоди та підходжу до кіоску з книгами. Джордж тягне мене за руку, йдучи швидким кроком, немов ми щось накоїли. 
     - Джордж, що ти витворяєш? 
     - Тсс, - вказівний палець торкнувся його губ.   
Ми заходимо між двома контейнерами, де майже нічого не видно. Єдиний ліхтар, що висів неподалік, ледь осяював це місце. 
     - Ми повинні повернутися до інших, вони нас шукатимуть. 
     - Нехай і так, - мовив він, а потім мовчазно подивився мені у вічі. - Якщо ти звісно встигла занудьгувати без постійних покупок твоєї подруги. 
     - Вона просто занадто сильно любить ходити по магазинах, - спокійно відповіла я. -  Це її заспокоює. 
     - Тоді дамо їй дозу заспокійливих, поки нам з тобою не довелося пити реальні, - Джордж відпускає мою руку. - А тепер ну ж бо подивимося інші локації фестивалю? 
         - Ходімо. 
         - Так ти вже придбав подарунок для Бена? - запитала я, коли ми вийшли на доріжку. - Він все ж таки твій друг. 
     - Цього року Бен отримає горилу у коробці. 
     - Ти серйозно? - я подивилася на нього.  
     - Звичайно, що ні, - Джордж посміхнувся.  - Я купив йому останню гру з його улюбленої відеоколекції. Він хотів купити її ще пів року тому, щойно вона вийшла, але тоді не зміг, відклавши мрію до невизначеного дня. 
     - Вау!  
     - Йому має сподобатися. 
     - Так виходить, що ви, хлопчики, доволі близькі? 
     - Якщо так можна сказати, - відповідає Джордж. 
     - Нам потрібно туди! - викрикую я настільки голосно, що чоловік відходить на крок назад та зупиняється.  
      - Будка для фото? - чоловік прослідкував за моїм поглядом. - Оригінально.

Не роздумуючи, я хапаю його за руку та тягну всередину. Пальці знаходять потрібну кнопку і натискають. 
Яскравий спалах ледь не засліплює. Через деякий час з маленького віконечка випадає знімок. Джордж швидким ривком забирає його, щоб подивитися результат.  На фото я обіймаю його та посміхаюся на весь рот, мов Чеширський Кіт. Мої очі сповнені радості.  
Його волосся смирно лежить прямими локонами, на відмінно від мого. Темне пальто ідеально сидить на тілі, як би банально та безглуздо це не звучало. Я переводжу погляд на нижню частину фотоплівки та вдивляюся в обличчя Джорджа.  Його очі сумні, а погляд, як мені здалося, дещо порожній. Надто контрастно шатен виглядає біля мене і це помітно неозброєним оком.  
     - Вау! Вийшло досить добре, - пробурмотіла я. - Тільки ти трішки сумний, хоча я знаю, як це виправити. 
     - Що ти маєш на увазі? 
     - Нам потрібно зробити ще одне фото. 
     - Хіба цього замало? - чоловік піднімає руку вгору та показує фотографії.  
     - Ну ж бо, не будь занудою.       
Джордж мовчки стає поближче і я знову натискаю кнопку.  
     5...4...3...2...1... 
     За секунду до знімку я хапаю чоловіка за комір темного пальта, тягну прямо на себе і накриваю своїми губами його. Крізь ледь відкриті очі помічаю здивований вираз обличчя хлопця, але продовжую пестити його губи, допоки яскравий спалах не осяює нас і пальці відразу ж відпускають його пальто, очікуючи фото. Схопивши фотографію швидше, ніж минулого разу, виходжу з фотобудки. 
     - Це фото я залишу собі, - кажу я, як тільки-но ми виходимо з будки. - А це тобі. 
Чоловік дивиться на мене декілька довгих і нудних секунд, перш ніж взяти фотографію у руки. Він, скоріше за все, до сих пір перебуває у шокована стані, але я не маю наміру щось пояснювати. 
     - Це так по-дитячому.  
     Я дивлюся на нього. Ну звісно, ти ж у нас такий дорослий. 
     - Нам потрібно..., - не встигаю договорити і моя нога миттєво підвертається. Джордж обхоплює руками за талію та тягне на себе, рятуючи мене. 
     - Часом мені здається, що ти все це робиш спеціально, - посміхаючись, сказав Джордж.  
     - Дякую, - сказала я, благаючи усіх святих, щоб не залитися фарбою прямо тут. 
— Нам вже час додому, - чую за спиною голос Вівіан. 
Ми дивимося один на одного, вивчаючи кожен сантиметр шкіри, до того, як дівчина хапає мене за руку та веде за собою. 
— Ти тільки поглянь на цю красу! – верещить дівчина, розкриваючи пакети з непотрібними речами, купленими, бо «була акція».