Маленька перемога

- Ти сама вигадала цей план? - запитує Джордж, перш ніж сісти за стіл поруч зі мною.  
— Ти про що? - я піднімаю руки вверх, мов злочинець.  
— Вівіан розповіла, що ти хочеш переконати мене полюбити, - він зробив паузу та швидко виплюнув це слово. - Різдво та всі подальші свята. 
— Чому б і ні? - запитую я.  
Чоловік відсуває стілець та сідає навпроти мене. Краєм ока я помітила, що Вівіан сіла ближче до нас, намагаючись не показувати нам, що вона підслуховує. 
— Що ж, тоді, - Джордж замовк, немов би обдумуючи, що сказати далі. - Я бажаю тобі удачі, адже багато хто намагався це провернути так і залишившися ні з чим. 
— Я тебе прошу, - протягнула Вівіан та сіла біля нас. - Ти напряму розмовляєш з міс Різдво. Вона може змусити кого завгодно повірити у диво. 
Джордж засміявся.  
— Припини сміятися і краще йди мий брудний посуд, Губка Боб Квадратні Штани.  
Слова Вівіан змусили мене голосно розсміятися.  
— Не хочу, - ліниво потягнувся чоловік. 
— Ти сказав, що зробиш все, що завгодно! - вигукнула я та розчаровано розвели руками у різні сторони.  
— Ні, - самодоволено сказав чоловік.  
— Джордж! - викрикнула я, насупившись. 
Він усміхнувся та встав з місця. 
— Гаразд, - пробурмотів чоловік.  - Я все виконаю. 
— Чудово, - я підскочила від щастя. - Працюй, а мені час бігти. 
Надіславши повітряний поцілунок Вівіан, я схопила з вішалки пальто та покинула приміщення.  
**** 
Я направлялася на вершину пагорба, де зазвичай усі вихідні відпочивав кожен другий житель нашого невеличкого містечка.  За спиною по слизькій засніженій дорозі їхали сани. Я піднялася на вершину, оглядаючи вигляд вечірнього міста.  
Сьогодні людей було набагато менше, ніж у суботу чи неділю, що дуже дивно, оскільки о п'ятій годині вечора пагорб заповнюється галасами маленьких дітей, а також дорослих. 
Мій погляд прослизнув від неба до низу гірки. Очі знайшли високу темну постать, чоловічої подоби, що піднімалася на пагорб. Я посміхнулася, відчуваючи гордість, впершу чергу, за себе, що змусила його прийти сюди та за чоловіка, що змін погодиться на це.  
— Привіт, Мелані, - привітався Джордж та посміхнувся настільки широко, наскільки міг. 
    - Ти якось легко одягнути. 
— Ні, - сказав він. - Все в порядку. 
— Тоді застебни пальто до кінця, - пальцями я схопилася за його ворітник. 
— Дякую, мамо, - закотив очі Джордж. 
— Отже, якщо ти вже одягнувся, тепер я маю пояснити тобі декілька правил, - продовжила я та сіла на свої пластикові санчата.  
— Правила?

— Ти ж хочеш ще хоч трішки пожити? 
— Що? - перелякано запитав Джордж.  
— Жарти, - сказала я. - Це звичайні жарти. 
Він посміхнувся. 
— Так от, - почала я. - Санчатами ти можеш керувати як за допомогою рульового шнура, так і за допомогою своїх ніг.  
— Поясни. 
— Права нога – їдеш праворуч, ліва – ліворуч. Все просто. 
- Досить легко, - Джордж посміхнувся.  - Тоді давай вже їхати.  
— Спершу я, а потім відразу ти, домовилися?  
— Домовилися. 
Я приземляюся на холодні сані, відштовхуюся ногою від землі та миттєво взлітаю. 
   - Це так круто! - закричала я. 
Я відчуваю, як адреналін зашкалює у моїй крові. Від сильного пориву вітру по моїм щокам скочуються сльози. Волосся безладно розвівається та спулутується. 
Мої черевики по черзі стають на дорогу, керуючи санчатами, допоки я зовсім не зупиняюся. Встаю та розвертаюся, щоб подивитися на хлопця, а потім швидко підіймаюся на пагорб.  
Я відриваю погляд від своїх ніг до обличчя Джорджа і ми зустрічаємося очима. Він дивиться на мене з найчарівнішою посмішкою. Здавалося, що ми дивилися один на одного декілька хвилин, хоча це було лише секунд десять. 
— Ти готовий з’їжджати? - я відриваю погляд. 
— Так, - спокійно відповідає Джордж. 
Він закидує одну ногу через санчата та сідає на них. 
— Не забудь міцно триматися, - не встигаю йому сказати, як Джордж швидко зникає, спускаючись пагорбом. 
— Юху! - закричав чоловік і я відчула в голосі радість. 
Задоволено посміхнувшись, я зрозуміла, що мені подобалося бачити його таким щасливим під час звичайних зимових розваг. 
— Я живий! - кричить Джордж, розвертається, піднімаючи руки вверх і я не встигаю нічого зрозуміти, як бачу, що він падає. 
— О Господи! - закричала я з тривогою та злетіла з пагорба. 
Чоловік лежав в кучугурі, руки глибоко занурені в сніг. Я зняла рукавиці і пальцями, що тремтіли, намацала його плечі та з усіх сил смикнула на себе. 
— З тобою все гаразд? - запитала я. 
Мої пальці все ще міцно тримали його за пальто. Було нерозумно задавати подібні питання, оскільки він, очевидно, не був у порядку.  
Джордж обперся на одну зі своїх рук та зміг піднятися. 
— Все д-д-добре, - його голос третів, а зуби цокотіли.  
Він неочікувано притягнув мене ближче до себе і поклав голову на вигин моєї шиї.  
— Якби це був єд-д-диний с-с-спосіб змусити тебе бути настільки близько до мене, то я б р-р-робив це ч-ч-частіше, - чоловік посміхається.  
— Ох і дурень, - я легенько стукаю його у груди. - Думаю, що ми маємо повернутися якнайшвидше додому. 
— З-з-згоден. 
Ми йдемо у повній тиші ні швидко, ні повільно. Спокійно. 
Джордж штовхає двері будинку, як тільки-но ми до нього доходимо. 
— Тепер швидко гарячого шоколаду,- я кидаю на підлогу пальто та біжу на кухню. 
— Куди ти так поспішаєш? - запитує чоловік.  - У нас ще ціла ніч попереду. 
— Нічого не хочу чути, - я простягнула йому чашку з гарячим напоєм. 
— Дякую, - Джордж сів за стіл. 
— І тримай, - я беру з вікна складену ковдру. 
Хлопець береться за поділ своєї ще вологої від снігу светра і тягне її вгору. Мої очі розширяються, і я одразу ж закриваю їх долонею, несамовито почервонівши.

— Боже, Джордж! Чому тут ?! 
Від моїх слів він голосно розсміявся. 
— Це просто жарти, Мел, - бурмоче Джордж.  - Можеш розплющувати очі. 
Я дивлюся крізь свої пальці і лише тоді відриваю руки від обличчя.  
— Знаєш, а мені було дійсно весело, - чоловік повертається до столу та сідає. - Окрім тієї частини, де я утопився у кучугурі снігу. 
— Вважаю, що сьогоднішній вечір був просто чудесним. 
Це був лише початок моєї маленької війни проти тебе, Джордж.