Не все, що ховається у пітьмі потрібно боятися

Я неочікувано підхопилася у тривозі, коли почула гучний та досить незрозумілий гуркіт. Моя голова повернулася у різні сторони, щоб оцінити тутешню обстановку у домі. Я подивилася на телевізор, який поки виявився основним джерелом шуму. На екрані у котре крутили фільм "Сам у дома". 
Я полегшено зітхнула, частіше кліпаючи, адже мої очі все ще намагалися звикнути до темної кімнати, освітленої лише сяйвом нашого великого телевізора.  
Я ліниво потягнулася та повернула голову у сторону панорамного вікна, що виходило на заднє подвір'я, намагаючись знайти ознаки чогось незвичайного чи паранормального. Не помітивши нічого дивного, мої напружені плечі розслаблюються, і я підіймаюся, щоб піти на кухню та випити склянку холодної води. Я підходжу до крана та вмикаю воду на позначці "холодна", і підставляю під струм порожню склянку, допоки вона не наповнюється до самих країв. Я підношу стакан до губ та осушую за раз всю ємність, а затим ставлю її на стіл і йду геть. 
Мій погляд привертає вікно та сніг, що лежить за ним. 
Хотілося б трохи більше. 
Я зітхнула та мимоволі подумки проклала маленьку стежину до великої ялини, що стояла біля паркану наших сусідів. Якась дивна тінь пробігла, і на мить мені здалося, що мені все мариться.  Я нахилилася ближче до вікна, притиснувши лоб до скла. Мій ніс відразу ж розпластався, а подих конденсувався на вікні, створюючи туманний бар'єр, що безсумнівно ускладнював поле мого зору.  
Я натягнула кофту на руку та протерла скло, і знову нахилилася, цього разу затамувавши свій подих, щоб вікно не запітніло від мого дихання. Темна тінь знову визирнула із-за дерева та не зрушила зі свого місця.  
Серцевий ритм пришвидшився настільки, що я відчувала стукіт власного серця прямо у горлі. Я автоматично почала стукати долонею по кишеням, шукаючи мобільник, але його ніде не було.  
Все, як завжди. 
Тінь целенаправленно та занадто швидко прямувала до входу у будинок.  
Тяжкий стукіт дверей віддавав мені ехом у голову. 
— Хто там? - нервово запитала я, крок-за кроком підходячи до входу.  
    - Це я, Джордж, відкрий, будь ласка.  
Мої плечі миттєво обвисли, і я без вагань відкрила двері. 
— Усе гаразд? 
Мене щойно налякала звичайнісінька тінь. Хоча насправді дуже дурно думати, що це так. А якби це був не Джордж? 
— Я вийшов прогулятися, щоб не заважати тобі та випадково забув ключі. 
Джордж замовчав. 
— Пробач ще раз. 
Декілька секунд я мовчки дивилася в його обличчя, перш ніж щось сказати. 
— Все в порядку.  
Хоча кого я обманюю, якщо я до чортиків злякалася. 
— Проходь, - додаю я та закриваю вхідні двері на два замки. 
Заради своєї безпеки. 
Ми сіли на довгий темний диван, що стояв перед величезним каміном. Приміщення було б заповнене суцільною тишею, якби не тихий шум телевізора. 
Чоловік знову почав роздивлятися дім, наче вперше, що вже був прикрашений у різноманітні різдвяні прикраси. На каміні висіло п'ять маленьких панчіх.  Я по цей час й гадки не маю чому саме п’ять, напевно через те, що моя мама обожнювала це число.  
— Ти дивишся кіно? - чоловік на якусь частку секунди здався мені здивованим, але потім швидко розслабився. 
— Так, цей фільм єдиний, який мені подобається переглядати сотні разів.  
Ми обидва зосередили свою увагу на телевізор, що стояв неподалік від нас, поки я не вирішила все ж таки порушити мовчанку між нами. 
— Отже, почала я. - Коли ти схвильований чи занепокоєний чимось, то ти тікаєш на вулицю? 
— Ну не зовсім тікаю, - пробурмотів Джордж, відволікаючись від телевізора і натомість уважно спостерігаючи за мною в цілому. - Я даю простір іншим, і відповідно собі. 
— Це якась маячня. 
— Чому? - спокійно перепитує чоловік. Його руки змикаються у замок. - Як на мене, все цілком адекватно. 
Джордж машинально підсувається ближче до мене. Пряний аромат його одеколону заполоняє увесь простір моїх ніздрів, і, на мій подив, я хочу нюхати цей запах. Це був один із тих ароматів, що дозволяв моментально заспокоїтися, хоча я чую його вперше у своєму житті.  Запах, який говорив про те, що тобі не варто боятися та тікати.  
Я злякано переводжу погляд на нього та глибоко в душі хочу, щоб він також відчув хоча б таку ж паніку раптової близькості, як і я, але він навіть не поворухнувся. 
— Мелані, ми ж можемо знайти спільну мову, - Джордж розірвав нитку напруженості між нами.  
— Можливо, поселити нас в одному будинку та спальні було величезною помилкою, - визнала я. 
Звісно на долю секунди я навіть уявила те, що ми можемо зблизитися, знайти спільну мову та побудувати хороше спільне майбутнє. Але чомусь мій мозок говорив про те, що таких чудес не буває. 
— Ми не схожі з тобою на людей, які б змогли поладнати між собою, - я тяжко зітхаю та йорзаю на одному місці. - Знаєш, я можу прямо зараз піти до своєї сім'ї та сказати, що я їду звідси. 
— Ні, - швидко заперечив він. 
Я здивовано вигинаю праву брову та зовсім не знаю, що мені говорити. 
— Що ти щойно сказав?  
— Я хотів сказати, що ми б могли спробувати пожити разом. Тим паче це всього лише на декілька днів. Ти згодна? 
— Що ж, - я замислююся над його словами, швидко зважуючи всі плюси та мінуси. - Давай спробуємо. 
— Чудово, - Джордж киває у знак своєї згоди.  
Я переводжу свій погляд на телевізор, де йде реклама якоїсь нової зубної пасти. 
— Мені, до речі, дуже сподобалася твоя мама. 
Я посміхаюся від його слів, знаючи, що це цілковита правда.  
— Вона має неперевершений смак та виглядає занадто милою. 
— Звісно, - відповідаю я, і на нас знову навалюється тяжкий вантаж тиші.  
Його губи вигнулися у тоненьку ниточку.  
— Чому час так швидко летить? - я намагаюся змінити тему та розфарбувати обстановку. 
— Час летить завжди. 
Джордж спокійно відкинувся на спинку дивана, зручно влаштовуючись.  Я заплющила очі, насолоджуючися проведеним часом вдома.