Неочікувана звістка

— Мел, познайомся - це Джордж, він друг мого хлопця, - сказала Вівіан. - Джордж, це моя подруга - Мелані. 
— Мені надзвичайно приємно, - відповів чоловік, протягнувши мені свою долоню та посміхнувся. 
Джордж взяв мою руку у свою та поцілував її, потерши великим пальцем кісточки. Від його рухів мої напівмертві метелики ожили в животі та почали лоскотати його. Посмішка розплилась на моєму обличчі, а щоки почервоніли, від чого я трохи відвернулась, щоб заспокоїтись. Мел, серйозно ? 
— Мені теж приємно, Джордж, - нарешті відповіла я йому. 
Високий чоловік продовжував посміхатися мені. Ямочки на його щоках були настільки казковими, що, здавалось, він міг тільки й ними зачаровувати кожного другого.  
— А ось і новина, - неочікувано мама забігла до кімнати, тримаючи в руках пакунок з різдвяними солодощами. – Ти маєш розділити гостьовий будиночок з Джорджем. Це всього-на-всього на декілька днів. 
Я була максимально розгублена, а вона говорила занадто швидко, щоб я могла зрозуміти хоч щось з щойно сказаного. 
Що за маячня? 
— Чому так?  
— У нас немає місця! - викрикнула Розалія, спершись на дверний прохід. – Тим паче я ніяк не можу постелити тобі на холодній підлозі, розумієш? 
— Вибач, але ні, я не розумію. Чорт забирай, а чому він не може жити ці дні з тою людиною, яку знає? 
Всі мовчали та просто продовжували дивитися на мене, неначе я тільки що розповіла про те, як бачила казкового єдинорога. 
— Ви знущаєтеся чи що? – я обвела поглядом усіх присутніх. 
— Якщо я не вчасно, то, - чоловік замовчав. Його кадик смикнувся. – Я можу піти. 
— Так, впевнена, що з твоїх ідей ця найкраща, - обурено процідила я крізь зуби. 
— Що за манери, Мелані! - мама невдоволено буркнула на мене. – Йому немає де переночувати. 
— Я зовсім й не проти того, щоб він тут залишився, але не в одній кімнаті зі мною. Це ж абсурд! 
— Це всього лише на декілька днів, - мама підійшла до мене та взяла за руку. 
Мел, дійсно, це всього лише на декілька бісових днів. Заспокойся. 
Я повернула голову в її бік та посміхнулася. 
— Ходімо вже, - вигукнула Вівіан. - Чому стали, як вкопані? 
— Уже йдемо, - відповіла їй я, навіть не обернувшись в її сторону. Я перевела погляд на чоловіка і наші очі зустрілися. Виглядало це трохи незрозуміло.  З однієї сторони - ніжно, так по-дитячому, а з іншої - дивно. 
Я розвернулась і направилась до дивану, щоб розірвати цю тягучу нитку із наших поглядів. Я точно відчувала, що Джордж йшов за мною слідом. Кожна клітина мого тіла могла це відчути.  
Перш ніж ми встигли зручно вмоститися на свої місця, по всьому будинку пролунав дверний дзвінок.  
— І кого це, в біса, принесло ?! - роздратовано крикнула я та направилася до дверей.

Я смикаю ручку та відкриваю їх. Клара Адамс – "ідеальна сусідка". 
— Доброго деньочка, - заговорила жіночка. Сьогодні вона була одягнена у темні джинси та об'ємний жовтий светр, а волосся зібрала у пучок. - Я тут чула якісь крики, тому вирішила прийти й на власні очі перевірити чи все добре.  
Вона нахилися ближче ближче до мене та почала зазирати всередину. 
— Все в порядку, місіс Адамс, - намагаюся відповісти якомога спокійніше.      - Ми тут принесли пирога з персиками, - вона різкими рухами починає повертатися у різні сторони і я не можу на це дивитися.  - Еміліо, давай сюди тацю! 
Маленький хлопчик років дев'яти підносить пиріг та віддає у мої руки. 
    - Дякуємо, - мовив Джордж, виглядаючи з-за мого плеча. - Ми обов'язково покуштуємо.  
 - А у вас є шоколадна плитка? - запитує маленький хлопчик. 
    - Секундочку, - відповів Джордж, його рука відразу потягнулася до внутрішнього кармана піджака і дістала шоколадку.  - Тримай.  Мені подарували її, але я не люблю подібного. 
    - Ні! - вигукнув маленький блондин. - Шоколадна плитка Віллі Вонки, у якому буде захований золотий квиток. 
Ми одночасно переглядаємося з ним. 
     - Хто тут голодний ?! - голосно кричить Вівіан з нашої кухні.  
Ніхто не проронив ні слова. Хлопчик уважно дивився на Джорджа, неначе вивчаючи його. 
     - Агов? - сказала дівчина, коли її ніхто не почув. - Зараз я тримаю у руках найсмачнішу вечерю у світі. 
    - Я повторюю тобі, - сказав Джордж, намагаючись не кричати. - Я впевнений, що у нас немає цієї плити. 
    - Плитки! - вигукнув Еміліо, виправляючи чоловіка. На його чоло впало волосся, але він швидко прибрав його. 
    - Слухай, малий, припини знущатися з мене, - Джордж нахилився до дитини та взяв його за комір куртки. - Настають різдвяні свята, а це мене виводить із себе. Я зараз ледь тримаюся, щоб не повбивати всіх присутніх.  
Хлопчик ковтнув та зробив крок назад, на обличчі з’явився видимий страх. 
   - Мамо! - його губи розтягнулися у тоненькій ниточці, а підборіддя затремтіло. - Цей дядечко кричить на мене. Він погана людина! 
   - Хто на тебе кричав? - голос чоловіка стає м'якішим. - Я говорю спокійно. 
— Мамо, він мене ображає! - закричав хлопчик та смикнув її за рукав. 
Жіночка подивилася на сина, а потім перевела незадоволений погляд на нас з Джорджем.   
— Який же ти бовдур! - вигукнула мама хлопця і вихопила пиріг з рук чоловіка. Одним швидким рухом вона вдарила його по обличчю так сильно, що рука Джорджа миттєво схопилася за щоку.   
    - Тобі має бути соромно за себе! 
Хмикнувши, жіночка взяла сина за руку та пішла геть.  
Джордж зайшов всередину, намагаючись стримати свій гнів. Я попленталася за ним, закрила двері на верхній замок та направилася на кухню, де Вівіан приготувала вечерю: паста з морепродуктами, що стояла на столі та локшина з якогось китайського кафе на розі. 
Що він любить? 
Не розуміючи, що обрати, я взяла пасту та пішла на пошуки Джорджа. Чоловік стояв біля нашої шафи з книгами. Його пальці зачіплялися за корінець, витягуючи їх, а потім ставили... В алфавітному порядку. 
— Гей, - почала я говорити. - Я принесла тобі вечерю.  Правда кажучи, я не знала, що ти любиш, тому обрала для тебе пасту з морепродуктами.  
Він продовжував переставляти книги, ігноруючи мене.  
    - Якщо ти не хочеш, то я можу залишити тарілку на цій полиці, - мовила я та поставила пасту на вільне місце.  
Чоловік подивився на мене, а потім на тарілку, але все ще мовчав.