Перебільшення – зло

Таксі підвезло мене прям під вхід. Чоловік вийшов швидко з машини, відкрив мої пасажирські двері та протягнув свою руку. 
— Я вам допоможу, - звернувся до мене він. 
— Дякую, - без жодних питань коротко відповіла я і подала свою долоню. 
Чоловік трішки схилив мене на себе та повільно відвів до порогу. 
— У вас є хтось вдома? - запитав таксист. 
— Так, звісно, - проговорила я і зателефонувала у дверний дзвінок, як тільки-но ми підійшли до будинку. 
Минуло хвилин десять точно, але ніхто так і не відкрив двері. Мороз на дворі продовжував щипати ніжну шкіру, а вітер й надалі обдимав обличчя.  
— Я далі вже зможу сама, дякую вам за допомогу, - звернулась я до нього, трішки нервуючи. - Не хочу вас затримувати. 
— Все добре, я почекаю, - чоловік зробив паузу. - А то ще викрадуть, а я собі такого не можу дозволити. 
Його вуста розплилися у широкій посмішці і я посміхнулась у відповідь. Чоловік засміявся достатньо голосно, щоб сміх почав відлунювати у моїй голові. Зненацька двері будинку відкрились, перериваючи хохіт таксиста. На порозі стояла Вівіан, яка вся була у муці та інших продуктах. Дівчина підняла на мене погляд та припинила витирати свої руки. 
— Мел, що трапилось? - стривожено запитала вона, дивлячись то на мене, то на чоловіка. Її очі забігали. 
— Все нормально, - коротко відповіла я. - Дрібниці.  
— Та які це дрібниці, ти ж ледь на ногах стоїш, - почала кричати та.  
— Не починай, - огризнулась я. 
— Красуні, перепрошую, що перериваю вашу розмову, але я вже поїду, - ніжно сказав чоловік. - Тримайте ваші продукти. 
Я взяла пакет з його рук та лагідно посміхнулась.  
— Дякую Вам ще раз! - викрикнула йому я навздогін і зайшла у дім. 
— Ти нічого не хочеш розповісти мені? - гучно, ледь не криком запитала подруга. - Що, в біса, з тобою сталося? 
Я намагалась хоч якось дійти до ліжка. 
Хоч біль був не сильним, але все ж таки відчувався.  
— Просто якийсь хлопець збив мене з ніг, - відповіла їй я. - Точніше його пес. 
Дівчина якось дивно поглинула на мене.  
— Пес? - німе питання пролунало від неї. На її обличчі з'явився подив. 
— Так, - коротко відповіла я. - Що тут дивного? 
— Нічого, просто я шокована, - обурено вигукнула Вівіан, коли почала діставати випічку. - Він навіть не допоміг тобі. 
— Допоміг, - спокійно відповіла я. - Просто я відмовилась. 
— Що ти зробила? - запитала вона, припинивши різати свій щойно випечений пиріг. - Ти ледве доїхала до будинку.  
— Чому ти постійно все перебільшуєш? - напористо поставила я їй питання. Ця ситуація мене починала дратувати та швидко виводити із себе. - Закрили тему.  Все добре. Я не бачу в цьому проблему.

Дівчина, здалось мені, хотіла щось сказати у відповідь, але відразу ж замовчала.  
Смертельна тиша знову огорнула наше з нею біополе. Нотки гніву витали у кімнаті прямо над нашими головами. 
— Добре, нехай буде по-твоєму, - відповіла Вівіан, розірвавши хвилини нудного мовчання. - Ти вже готова? Гості от-от будуть на порозі. 
Я захитала головою, немов відмахуючи думки. Цей хлопець і його пес вибили мене з колії. 
— Дай мені хвилин двадцять, я буду готова, - проговорила я, голосно засміявшись, неначе декілька секунд тому нічого й не було.  
Подруга майже непомітно посміхнулась та кивнула головою мені у відповідь, не відриваючись від своїх справ.  
— Дівчатка, - мама зайшла у вітальню, - Вас чути по всьому будинку. 
Вона обійшла диван та сіла поруч біля мене. 
— Все в порядку, мамусь, - пробубніла Розаліна та кинула докірливий погляд на мене. 
— Добре. Тоді я маю для тебе новину. 
Мама поклала свою руку на моє стегно та ніжно погладила його. 
— Новина? – здивовано перепитала її я. 
— Так, але про це я розповім згодом. 
Вона посміхнулася та взяла печиво із кришталевої цукерниці, що стояла неподалік. 
— Ми з Мел надзвичайно раді, що ти все ж таки вирішила приїхати на різдвяні канікули до нас в гостьові будиночки. 
— Так, - посміхнувшись, сказала я. – Дуже раді.