Думай двічі

За декілька років. 
Я сиділа біля вікна, розглядаючи, що відбувалося за межами нього. Лапатий сніг неторопливо падав, кружляючи довкола пухнастими пластівцями. Він приховував сліди інших людей чи маленьких тварин, що проходили стежинами у місцевому дворику. На тинові висіли лампочки з гірлянд та меркотіли у темряві різноколірними вогниками. Вони завжди приваблювали та по-своєму зачаровували мене. 
— Розалія, - мій голос був серйозним як ніколи. – А, якщо я вже записала одне бажання, мені не можна переписати його заново? 
Розалія сиділа у кріслі позаду моєї спини. Біля неї стояла пишнобока ялинка, яка була прикрашена у найкращі різдвяні іграшки. Я знала, що, якщо моя сестра сиділа у кріслі, то вона безсумнівно читала лише одну єдину книгу – «Маленький принц». 
Почувши питання, дівчина припинила бурмотіти до себе та перевела свій погляд на мене, зосередивши його на моїх очах. Її тоненьке русяве волосся було заколоте лише з правої сторони маленьким бантиком, а пурпурове платтячко трішки зім’ялося, поки вона сиділа у кріслі. 
— Гадки не маю, - відповіла Розалія, трохи задумавшись над моїм питанням. – Думаю, що ти мала б добре подумати перед тим, як писати своє бажання. 
Її слова змусили на одну, але єдину мить не думати, сильно шокувавши мене. Я відчула, як моя нижня губа розтягнулася, немов тоненька ниточка. Я знову перевела свій погляд на вікно, за тим, що відбувається на вулиці. Часом я любила спостерігати за сусідами з інших квартир, що виходили на розмови до однієї єдиної лавочки, яка стояла біля під'їзду. Дехто сміявся до болю в животі, а дехто сидів на тому місці та плакав. Часом я задивлялася на те, як пізно ввечері величезна машина помаранчевого кольору повільно під’їжджала до наших сміттєвих баків та забирала весь їх вміст до останнього папірця. 
Я довго могла спостерігати за усім, що відбувається назовні, допоки знаходжусь у теплому та освітленому приміщенні. Дорослі не розуміли та й навряд чи коли-небудь зрозуміють мої подібні дії.  
Я закрила на долю секунди очі та відразу ж їх відкрила. Моя голова була заповнена лише думками про кляте бажання та про вчорашній святковий вечір. 
Напередодні свята місцеві жителі на все горло кричали про новорічне святкування. І навіть, якщо у місті з’являлися нові обличчя, то безсумнівно й вони знали про свято.  
Наша родина була не єдиним виключенням. У центрі міста стояла величезна ялина, яка була прикрашена у різні іграшки, вогники та атласні бантики. Неподалік неї дітлахи з’їжджали з гірок у снігові завали. Дзвінкий дитячий сміх лунав звідусіль. Розалія, як й інші діти, гучно сміялася, граючись з сусідськими дітьми. Бувало вона боляче падала, але відразу ж підіймалася, струшуючи сніг зі своїх маленьких ніжок.   
Моя мама часто мені говорила: «Падіння – це завжди нещасливий випадок чи банальний збіг обставин, але залишитися на самому дні та взагалі не спробувати піднятися – це вже вибір». 
І це цілковита правда, адже кожен у своєму житті має вибір: спробувати щось змінити, знову піти по тяжкій стежині до того, що хоче душа чи назавжди залишитися на тому самому місці. Але часто люди шукають ворога та винного у своєму виборі. Цікаво, що найбільший ворог нас самих – це ми – прості смертні. Ми самі ускладнюємо свій вибір та своє життя, адже це набагато легше, аніж просто спробувати навіть через силу й найсильніший біль піднятися та знову пройти шлях до улюбленої гірки, що дарує нам неземні емоції.

Відразу ж, тільки-но, з’явився Санта Клаус, дітлахи підбігли до його невеличкого столика. Я підійшла до батьків, що стояли неподалеку та спостерігала за тим, що відбувається. Тато обіймав маму, міцніше притискаючи її до себе.  
— Мел, ти можеш зі мною підійти до Санти? – мовила дівчина та ухопилася за рукав моєї куртки. 
— Звісно, чому ти питаєш, - я не встигла договорити як Розаліна потягнула мене вперед. 
Дівчина роздивлялася чоловіка з білою борідкою, який мав виразні блакитні очі та ніс у вигляді картоплини. Я усміхнулася. 
— Мамуся, а моє бажання точно здійсниться? – запитала її я, повертаючись до реальності. Я неквапливо встаю з дивану та направляюсь в її сторону. 
— Тільки, якщо ти будеш у нього вірити, - сказала мама, розставляючи гарненькі білосніжні тарілки. – Пам’ятаєш розповідь про дивовижну країну Астаяд? 
— Пам’ятаю, - зітхнула я.  
— Ось, тому ти не маєш зраджувати своїм бажанням, - її пальці ухопили край папірця та просунули його в мою сторону. 
Я взяла ручку та замислилися над своїм бажанням.