Країна Астаяд та чотири царства

 17 років тому  
— Мел, доню, прокидайся, - лагідний голос моєї мами доходив до мене крізь сон. 
Ніжна рука лягла на мою голову, погладжуючи її. Пальці занурювались у моє волосся, немов корабель у морські хвилі. 
Сонечко, що пробивалося крізь тоненьку тюль змусило мене розплющити очі. Моя матуся сиділа на краєчку ліжечка, її вуста були усміхнені найсолодшою посмішкою у світі.  
— Ти знаєш, що сьогодні за день? – запитала мама, продовжуючи погладжувати мою голівоньку. 
— День? – я сонно потягнулася у ліжку. – А який? 
— Ой, - вона зробила паузу та посміхнулася. 
— Який? – запитала я, різко піднявшись з ліжка. – Скажи який? 
Мама нахилилася ближче до мене, немов хотіла розповісти мені секрет, який не мав знати ніхто, не те щоб у цій кімнаті, а взагалі у всьому світі. 
— У цю темну ніч, коли сонце швидко ховається від місяця, а зорі вистеляють шлях для того, щоб сонця не знайшли, сніжна буря приносить дещо невеличке, але сильне для кожного по-своєму. 
— Невеличке?  
— Так, моя зіронька, - пальці торкнулися мого обличчя, обвівши його. – Але ти сама вирішуєш наскільки велике його значення саме для тебе. 
Я перевела свій погляд на вікно, на якому виднілися різні візерунки. Білий лапатий сніг падав додолу, застеляючи все навколо себе. 
— Але, щоб ти сьогодні побачила дещо невеличке, ти маєш зробити декілька хороших справ. 
— Хороших? – перепитала я, знову перевівши погляд на маму. 
— Так, до прикладу, допомогти своїй улюбленій матусі. 
Її руки лягли на мої ребра, а пальці забігали по тілу, лоскочи його. Дзвінкий сміх розлився по кімнаті та заповнив кожен куточок приміщення. 
*** 
У самому центрі кімнати стояв великий круглий стіл, за яким зазвичай збиралися всі. Він був вкритий білосніжною скатертиною, а на ній вже стояли свічки, що яскраво осяювали кімнату, та величезна кількість різноманітних страв. Ялинка, що красувалася біля широкого вікна, приваблювала своєю казковістю. Вогники від гірлянди виблискували з усіх сторін. А запах зелених голочок приємно ударяв у ніс.  
— Мел, давай за стіл, - мама метушилася та кружляла біля мене. 
— Ходи сюди, - голос тата привернув мою увагу.  
Я обернулася в його сторону. Татові руки були простягнуті та чекали, коли я нарешті підійду до нього. Мої губи мимоволі вигнулися у широкій посмішці, а ноги несвідомо повели до батька. Він міцно схопив мене за ребра та посадив на свої коліна. Мама поставила останню тарілку з якимось салатом та сіла на стілець, підвигаючи його якомога ближче до столу. Її рука була зігнута в кулак, мов там лежало щось дійсно важливе, щось, що я аж ніяк не могла побачити. Я підняла край скатертини та заглянула під стіл, щоб щось помітити, але рука мами так само швидко зникла, як і з’явилася.  
— Ти підглядаєш, мала лисиця? – тато легенько стиснув мій тулуб та змусив підняти голову з-під столу.

— Ні, - я засміялася. 
— Бенсон, припини дуркувати! – посміхнулась, мама помахала вказівним пальцем перед носом тата й поклала на стіл кольорові папірці та ручки. – Саме зараз прийшов час розповісти тобі одну невеличку історію. 
— Історію? – знову перепитала її я та нахилися ближче у її сторону. 
— Так, моя зіронька, - мовила мама. 
Вона заправила довгу прядку волосся, що вибилось із зачіски та лагідно усміхнулася. 
Далеко-далеко десь серед густих лісів та Холмів, де ніколи не ступала стопа звичайної людини, серед зимових гір у їх найглибшій точці було збудоване величезна гарна країна – Астаяд, від центра якої розливалася річка – Тід. Вода розділяла між собою чотири невеличкі царства, які потім своєю чергою розділялися на ще три маленькі містечка. Іллбаґґелід – царство холоду та крижаного сяйва, Солріс – царство сонячного тепла, Хостґлед – царство осінньої насолоди та Воренсом – царство весняної ніжності. Увійти всередину можна лише через великі ворота, які обрамлені неземної краси рослинами. Головним королем усього великого царства був Енґелус – старий-старий чоловік, що сидів все своє життя на високому троні, спостерігаючи за усіма жителями. Довга борода простелювалася у далечінь річки, мов розділяла її між собою. Енґалус мав чотирьох дітей: трьох тендітних дочок та прекрасного сина. 
Усе в країні йшло, як годинник – своєчасно. Одні ворота закривалися, у той час, як інші відкривали до себе тернистий шлях. І як тільки-но найстарший син Оорстум закриває за собою брами дванадцятих дверей – дванадцятого місяця життя, тоді трапляється чудо. Сніг, що устеляв безкраї землі у ту саму мить підіймається довкола, неначе запрошуючи кожного жителя країни до свого танцю. Він починає кружляти навколо брам, допоки вони не зникають зі свого місця. Всі замокають в очікуванні. Крізь хаос доноситься стукіт посоха Енґалуса. Всього три стукоту змушують диво знову прокинутися. Після останнього грохоту всі двері магічно з’являються на тому самому місці як новенькі.  
— Вони можуть не з’явитися? – запитую я маму, приголомшлено дивлячись на неї. 
— Двері? – вона зробила паузу. – Так, вони зникають назавжди, якщо велика кількість дива не буде надходити у достатньому обсязі у країну. Серце Астаяда продовжуватиме битися тільки у тому випадку, якщо у світі буде достатньо дива, у яке, в першу чергу, буде вірити кожна людина. Навіть, якщо доведеться чекати. 
— Я не хочу чекати! 
Мама засміялася та перевела свій погляд на тата. 
— Доведеться, крихітко - відповів тато та сильніше притиснув мене до себе. – Всі ми чекаємо на диво, і тоді радіємо, коли воно збулося, і засмучуємося тоді, коли не отримали бажане. 
— Ну ж бо, Мелані, тримай папірець та ручку, - мама протягнула в мою сторону білий клаптик. – Загадай найзаповітніше бажання своєї душі, а тато тобі допоможе записати. 
Я вперлася своїми колінами в нього, щоб вище піднятися та подивитися як саме тато буде записувати моє бажання. 
— Матуся, а воно точно здійсниться? – мої знайшли її. 
— Тільки, якщо ти дійсно будеш вірити у це усієї своєю душею та серцем. Саме тоді диво станеться з тобою, як і з жителями країни Астаяд.  
Мама встала із-за столу та квапливо підійшла до нас з татом. Її долоня знову лягла на мою голову. Рука хоч і була холодною, але від неї відчувалося ніжне та таке рідне тепло. Вона лагідно погладила по моєму волоссю та поцілувала в макушку.  
— Я вірю в тебе, моя маленька іскринко, - прошепотіла матуся. – Ніколи не згасай. Навіть, якщо навколо тебе суцільна темрява. Навіть тоді, коли пітьма намагається схопити у свої гострі пазурі. Пам’ятай, що всередині тебе є той самий вогник, та сама іскринка, яка завжди осяє тобі шлях.