Віра у чудеса зароджується з дитинства

Пам'ятаю, що ще змалечку я обожнювала Новий Рік і всі подальші різдвяні свята. Але, чесно кажучи, чекала я найперше свято - Новий Рік. Це свято дійсно по-своєму чарівне. Моя мама завжди говорила, що рік закінчується, а, отже, закриваються дванадцять місяців - дванадцять життєвих дверей та утворюються нові, немов птах Фенікс, що згорає та воскрешає з полум'я.  Вони виглядали великими, гарно оформленими, величними, світлими та яскравими, неначе новенький казковий записник. Аркуші у ньому чисті та білі, так і чекають, щоб його власник чорнилами пройшовся по паперові та записав нове, увійшов з чистими помислами та намірами в оновлене життя, як білосніжний сніг, що падає на чорну землю. Чому б не ризикнути та не увійти в ці самі двері та відкрити записник із триста шістдесяти п'яти гладеньких сторінок?  
Безсумнівно я вірила у її слова, адже вони завжди вселяли у мене той самий дух зимових свят. Кожного року за місяць до дати Х я прикріплювала гарненький календарик на стіну прямо над моїм ліжком та з нетерпінням чекала поки пройдуть двадцять чотири години, щоб бути ближчою до свята. Поруч з моєю подушкою завжди лежав яскравий червоний маркер, для того, щоб кожного ранку я відразу могла зафарбувати клітинку. Мій настрій у такі моменти підвищувався по всій шкалі та, здавалось, що у верхній точці вибухав, а метелики в животі розлітались по всьому тілу, розповсюджуючи приємне лоскотання. 
З року в рік, за нашою сім'єю тягнулася невеличка сімейна традиція, яка була дуже важливою та особливою для мене. Напередодні Нового Року моя мама готувала маленькі кольорові папірці та ручки з блискучою пастою всередині себе, для того, щоб більше запалити дух зимових свят. Я, моя мама та тато сідали за великим круглим столом та писали найпотаємніші бажання, що зберігалися у маленькій шафі нашої душі. Вважалось, що загадані мрії у цю ніч мають найбільшу силу і можуть виконатися навіть, якщо просто про них подумати.  
« Добре поміркуй і напиши на цьому папірці те, що просить та бажає твоя душа і лапата заметіль обов'язково принесе тобі виконане бажання на своїх крилах. Ти маєш один шанс на весь наступний новий рік» - кожного разу говорила мені мама, тільки-но ми вмощувалися за столом та починали переносити свої думки на клаптик звичайнісінького листка. Чесно кажучи, всі мої найзаповітніші побажання дійсно збувалися: від нових санчат чи ящика улюблених солодощів і до великого м'якого ведмедя, який і до цих самих пір стоїть у моїй кімнаті.  
Я перевела свій погляд на іграшку, що стояла під ялинкою та посміхнулася. У пам'яті відразу сплинули картинки дитинства, а в душі відродилися ті приємні відчуття, які я пережила саме у той казковий час. Перевівши свій погляд назад на папірець, я знову поринула у свої думки. 
Я справді вірю у її слова і навіть у свої двадцять п'ять, хоча останні роки нічого не виходить, бажання не збуваються.  Моя сестра Розалія постійно торочить мені про те, що насправді я не вірю, а лише удаю, мій дух зимових свят зник, а пустота всередині поглинає залишки чуда. Не дивно, що так все виходить, якби у неї нічогісінько не відбувалось у момент, коли відкриті двері магії, то впевнена, що Розалія теж сиділа б без краплини чудового настрою. Адже, якщо чудо не трапляється, то все, що тобі залишається – загасити ледь пломінкий вогник всередині себе.  
— Що це за похмуре обличчя, - з думок мене витягнула моя подруга - Вівіан. 
Я відірвала зосереджений погляд від столу та перевела його на дівчину. 
Невже у мене дійсно така жахлива гримаса? Це вже в ніякі ворота не лізе, якщо я і така людях…  
Я навіть не хотіла думати про гірший розвиток ситуації.  Зіпсування сьогоднішнього свята аж ніяк не входило в мої плани.  
— Та ні, все добре, - хутко відповіла я їй, продовжуючи надалі дивитися на маленькі листочки, які й дозволили мені поринути у приємні дитячі спогади.  
— Ти вже написала свої бажання? - запитала Вівіан, помітивши клаптики паперу біля мене. - Весь вечір вже сидиш. 
— Ні, - коротко мовила я. - Хіба є сенс? 
— Що за дурниці ти верзеш?  
— А як по-іншому, Ві? 
— Ну напевно не так, як ти себе поводиш, - пробубніла дівчина, повернувши голову у мій бік. 
— Потрібно дійсно диво, щоб я вже повірила, - сухо відповіла я. Моя рука несвідомо накрила клаптик паперу та підсунула ближче до себе. 
Мої ж власні слова примусили мене несподівано засміятися. Я давно могла здатися та зупинити себе, безглуздо продовжуючи писати ці записочки старому дідусеві, припинивши вірити у цю маячню, але щось всередині мене продовжувало говорити, що потрібно лише зачекати. Просто почекати. 
— Чому ти так думаєш? - німе питання Вівіан зависло у повітрі. - Цей раз все може здійснитися. Тобі просто не вистачає терпіння. 
— Не говори за терпіння, адже я прочекала достатньо багато років, щоб потрохи почати розчаровуватись, - буркнула я їй у відповідь.  
Дівчина образливо хмикнула та розвернулась до мене спиною. Вона продовжувала прикрашати велику ялинку, яка стояла посеред вітальні та привітливо грала різними фарбами іграшок. Залишалося кілька деталей і зелена красуня була б вже при повному параді. Цей момент примусив куточки моїх губ мимоволі розійтися вгору та проявити посмішку.  
Ми рідко буваємо такі щасливі, як прикрашаючи будинок під Новий рік. Можливо, в коробці з гірляндами й живе те саме диво? 
У голові кружляли думки лише про цей клятий папірець бажань, про новорічне диво, яке я чекаю вже достатньо багато років та про своє дитинство. 
Моя голова зрадницьки почала боліти, у скронях запульсувало, повіки стали тяжчими, від чого довелось її заплющити. Можливо, вона має рацію і потрібно все ж таки спробувати.  
— Готово! - радісно викрикнула Вівіан, злізаючи з металевої драбини.  - Написала? 
Дівчина говорила так, немовби хвилину тому взагалі нічого не трапилось. 
— Я думаю куди саме повісити, - збрехала я, хоча давно вже придивилась до однієї пишної гілочки. 
Дівчина тяжко та доволі гучно видихнула повітря з легень та направилась до дивану поруч зі столом, проігнорувавши мої слова. Я взяла ручку і написала великими літерами: « Бажаю, щоб цей Новий Рік подарував мені великий доленосний шматок щастя, який збив би мене з ніг та дозволив змінитися повсякденній рутині »  
— Написала, - відповіла я, посміхаючись до подруги.   
Це останній рік і останній шанс для мого бажання. Або зараз, або вже ніколи. 
— Чудово, ти молодчинка, - як завжди радісно прощебетала Вівіан, обіймаючи мене з усіх сил так, як вона це уміла. 
Я підійшла до драбини та поставила праву ногу, щоб піднятися вище, за нею і ліва. Стукіт серця став шаленим, віддаючи прямо мені у горло, дихання стихло, здавалось, що й ноги не стояли на цій підставці. Більш-менш добре повісивши папірець на ялинку, я почала повільно сходити. Така реакція завжди супроводжувала цю традицію й мене з нею, тому зараз це вже не здавалось таким дивним. 
— Мел, вже скоро гості прибудуть, - гучно викрикнула дівчина, поглянувши на великий годинник, що висів на стіні між вітальнею та кухнею. - Іди сюди і допоможи мені нарізати цей салат. 
Вівіан дістала велику прозору миску та поставила переді мною разом з уже готовими вареними овочами.