Глава 30

Лука насилу зміг дійти до будинку. Рубець обпікав пекельним вогнем, голова гуділа так, наче беззупинну били у дзвін, а у тілі відчувалася слабкість. Ще ніколи з ним такого не було, принаймні за останні триста років таке відбувалося уперше. Зайшов до будинку й притулився до стіни, ноги обм’якли й майже не слухалися, у них немов поселилися тисячі мурашок й влаштовували між собою перегони.

Домінік, що чатував біля підвалу, одразу підбіг та підхопив Верховного за плечі:

- Що з тобою?

- Все добре, випадково ледь не перечепився.

Визнавати свою слабкість не хотілося. Спробував зробити крок, але ноги підкосилися й чоловік ледь не впав. Міцні руки Домініка підтримували й видавалися надійною опорою. Зрозумівши, що в його обман не повірили, не бачив сенсу заперечувати власну безпорадність.

- Допоможи дістатися до спальні.

Стриг закинув його руку собі на плече, іншою підтримуючи за талію, несміливими кроками вирушили вперед, залишаючи на килимі брудні сліди від чобіт Луки. Насилу здолавши сходи, опинилися на другому поверсі. З кімнати вийшла Ликерія і плеснула  в долоні:

- Що сталося? Лука, ти поранений?

- Ні, трохи відпочину і мені полегшає.

Домінік відчинив двері у спальню й Серафима, що сиділа біля палаючого каміну та читала книгу, підскочила на ноги. На її обличчі зобразилося занепокоєння й вона відразу кинулася до Луки.

- Що з тобою?

- Рана дуже болить.

Голос чоловіка звучав хрипло, тихо, а сам він ледве пересувався. Дійшовши до ліжка, Домінік допоміг йому лягти. Розстібнув плащ та надірвав сорочку. Шрам набув сірого кольору й від нього, наче павутиння, розплелися дрібні смужки, що покривали все тіло. Серафима зойкнула та заховала обличчя у долоні. Ликерія холоднокровно шикнула на неї:

- Цить! Треба подумати. Я таке вже бачила, це схоже на отруту. Звідки у тебе цей шрам?

Лука поривався щось сказати, але раптовий кашель порушив його плани. Замість нього відповіла Серафима:

- Це поранення від кинджала. Оцього, - вона не роздумуючи простягнула зброю Ликерії. Проте стрига не поспішала брати його до рук. Вона гидливо скривилася та інтуїтивно відсахнулася. Зрештою, ніби помітивши щось цікаве злегка нахилилася, уважно розглядаючи символи на руків’ї.

- Я не впевнена, але здається це прокляте срібло. Воно діє як отрута, вбиває повільно й у важких муках.

У Серафими перед очима забігали чорні цятки. Тривога за коханого посилилася у серці й розривала на шматки. Не вірилося, що він може померти. Тільки не зараз, коли щастя здавалося поруч. Вони нарешті примирилися та з’ясували стосунки. Доля не може так насміхатися з неї. Ні, вдруге, вона його не втратить.

- Невже нічого не можна вдіяти?

- Я не знаю, - Ликерія, ніби боячись проклятого срібла, відійшла від ліжка. – Мені шкода, Луко, не хочеться, щоб усе так безглуздо закінчилося, проте я не знаю як цьому зарадити.

Лука мовчав і турботливо дивився на Серафиму. Поглядом, наповненого теплом та любов’ю, він ніби прощався з дівчиною. Вона заховала кинджала й не могла стримати сльози. Вже не уявляла свого життя без нього. Лука став для неї найдорожчим за все на світі, заради нього готова на будь-що. Змахнула сльози з обличчя та сіла на ліжко.

- Залиште мене з ним.

- Не думаю, що це гарна ідея. Нам варто потурбуватися про Гніздо, - Ликерія говорила спокійно, виважено, наче озвучує буденні речі. Її обличчя не виражало жодної емоції, а в очах не з’явилося й крихти співчуття. Холодним тоном звернулася до Луки: - Скільки пташенят у тебе залишилося? Їх всіх потрібно прикликати, поки ти ще маєш хоч трохи сили на це. Нам потрібно готуватися до найгіршого.

Здавалося цю жінку нічого крім власної безпеки не турбує. Така поведінка розлютила Серафиму. Дівчина розвернулася та вивільняючи весь гнів, гаркнула на стригу:

- Ні до чого ми не будемо готуватися. Лука не помре. Геть з кімнати.

Ніхто навіть не поворухнувся. Байдужий погляд Домініка вселяв сумніви, що її хтось послухає. Наче на підтвердження цих здогадів, чоловік цокнув язиком.

- Те, що ти заперечуєш очевидне, нічого не змінить.

- Тоді дайте хоч попрощатися з ним.

Стриги не поспішаючи вийшли з кімнати. Серафиму дратувало, що вони навіть не шукають жодної зачіпки за його життя. Дівчина схопила крижані долоні та почала заціловувати кохане обличчя:

- Не слухай їх, все буде добре. Ти сильний, не можеш отак мене покинути.

- Тобі треба повертатися до Сперанських, сподіваюся вони зможуть надати  захист. Поки я живий, стриги тебе не чіпають, але як тільки мене не стане, - Лука важко зітхнув і замовк. Ледве змусив себе озвучити ці слова. Усвідомлення того, що сам відправляє кохану до небезпечних ворогів отруювало душу не гірше ніж рана від проклятого кинджалу. Наче набравшись хоробрості, поглянув у її заплакані очі. – Я не впевнений, що вони не спробують змусити тебе зняти амулет, щоб добратися до твоєї крові.

На Серафиму наче зійшло прозріння. Ну звісно, кров! Одного разу вона вже врятувала їх обох, можливо, пощастить і цього разу. В її очах засяяла надія й дівчина поцілувала сухі вуста: