- Я не хочу нікуди їхати, - від перспективи опинитись в одному домі з вбивцею стригів, дівчині стало не по собі. Які ще несподівані виверти чекати від Сперанського?
- Ти знаєш хто вбив твою матір, і знаєш, що вони доберуться до тебе, - Ілля ударив по болючому. Але ж йому не відома правда. І дівчина лише похитала головою.
- Те що було, - помітивши душевний стан дочки відповів замість неї граф, – все давно в минулому. Ви так і не принесли мені серце монстра, що вбив Катерину, хоча ваш батечко, пам’ятається клявся мені в цьому. І я вже право діло сумніваюсь, чи ті слова що він мені тоді сказав не вигадка душевнохворого.
- Серафима їх бачила, - Ілля відсунув спорожнілу тарілку.
Служниця миттю прибрала брудний посуд, і понеслась виносити рябчиків в соусі. Але люди за столом мало зажали на її дії. Два чоловічих погляди були прикуті до Серафими.
- Того монстра, - обережно підбираючи слова озвалась Серафима, – що вбив маму, я пам’ятаю його...
- Доню, ти була надто мала, і тобі могло привидітися всяке...
- Він був, - дівчина ствердно кивнула. – І я хотіла сказати, що його вбив Лука Тишкевич, - рішуче сказала і подивилась на батька. Можливо звістка, що за його кохану дружину помстилися підбадьорить графа.
Потім перевела погляд на Іллю, подивилась з докором. Але його не пройняв цей погляд.
- В місті орудує ціле гніздо, - як ні в чому не бувало сказав Сперанський. – Смерть одного з них нічого не змінює. Я особисто позавчора бачив цілих двох упирів. І якщо вони зацікавились Серафимою, боюсь долі своєї матері їй не уникнути.
- То був нещасний випадок, - невпевнено сказав Ясиновський.
- Мій батько вам більше пояснить в чім взаємозв’язок, - Ілля розвів руками. – Він вивчав старі документи, і краще тямиться на історії, а я - простий вояка. Лиш знаю, що він є і Серафиму треба берегти особливо.
- Зрозуміло, - граф Ясиновьский нарешті звернув увагу на свою тарілку, віддаючи належне рябчикам в густому соусі і різносолам поданим до них.
Закінчивши з вечерею і дочекавшись поки прислуга змете крихти зі скатертини та виставить на стіл морозиво в кременках, Ясиновський знов заговорив.
- Я все обдумав, і справді в домі де вивчили напасть з усіх боків моїй доньці буде безпечніше. Але пристойності мають бути дотримані.
- В домі моя мати, - озвався Ілля відразу. – І Серафима може узяти з собою компаньйонку.
- Я не поїду, - не витримала Серафима. Але під важким поглядом батька осіклась.
- Люба, це не надовго, - можливо якби Олексій Петрович наказував, кричав і сердився, у Серафими б вистачило сил йому опиратися, і відстоювати свою думку. Та батько говорив лагідно. І протест гинув ненародженим.
- Пожалій мене, - сказав батько. – Я втратив дружину, і не хочу втратити й тебе.
- Добре, - дівчина кивнула. Посунула морозиво, яке лише кілька раз торкнулась ложкою. – Накажу Ніні пакувати саквояж.
Ілля дивився задумливо їй услід. І думав про те, що стригів було два. Сьогодні він вистрелив в одного, але не мав великої впевненості, що той помер. Треба було зранку направити когось пошукати серце. Хоча в ріці це було проблемою.
А ще думав, що обов’язково довідається в батька, що такого в Серафимі, що старший Сперанський наказав не зводити з неї очей.
Із зборами не квапили. Але, як здалось Серафимі й часу зовсім не дали.
- Не бери багато, завтра пришлю лакея зі сундуком, - попередив батько.
Ніна дістала невелику валізу, яку зазвичай Серафима брала з собою, якщо їхала в гості й мала там заночувати.
- А може воно і правильно, а може воно і краще, - сама собі піддакувала покоївка. – Поїдете до нареченого, будете у нього під наглядом. Геть швидко всі ті дурниці про упирів з голови вивітряться, з таким то парубком як Ілля Матвійович.
- І чим він кращий Луки? – із чистого духу суперечливості запитала Серафима. Настрій у неї і без того поганий, ще більше погіршився. Вона вже всерйоз думала, побігти до річки. Вислизнути з будинку, щоб ніхто не бачив і шукати на березі Луку. Якби з ним було все гаразд, він би вже дав знак. Перевела погляд крадькома на вікно – жодних метеликів на шибці.
- А тим, що живий, - відповіла Ніна. І знову занурилась у скриню, перехилившись туди по пояс. Але Серафима все одно розчула. – Там то у Сперанських буде захист, не те що мій часник.
- Який часник? – перепитала Серафима.
- А той, що я на вікна начіпляла, - зухвало відповіла покоївка. Вона витягнула зі скрині сорочку з тонкого батисту і очевидно роздумувала, класти її у валізу чи ні. – Про вас, сердешну, переймаюсь.
Серафима хотіла сказати, щоб Ніна не клала фривольне спіднє, але почувши останню фразу забула про все. Смикнула важку портьєру, щоб побачити на рамі головки часнику, прив’язані до дрібних гвіздків, криво набитих в дерево.
Серафима зі злістю схопили в руки часник і шпурнула на підлогу, іще і ще. Зривала на ні в чому не повинному коренеплоді свою злість і роздратування. Аж поки плечей не торкнулись теплі руки покоївки.