- Ти вбивця! - відсахнувшись від нареченого, викрикнула дівчина. - Ти … ти… ти ж його вбив! Як так ...
- Тепер ви, - Ілля схопив Серафиму за зап’ясток, і боляче шарпнув, не зважаючи на її звинувачення. З розгону дівчина ударилась об груди чоловіка, мідний ґудзик шинелі боляче дряпнув щоку. – Скажіть, що він навіяв вам, - Ілля підхопив її підборіддя, змушуючи задерти голову до гори. У густих сутінках його очі здавались чорними проваллями.
Серафимі хотілось збрехати. Робити боляче товаришу, якого знала з дитинства їй не хотілось. Але в голові була така каша, а серце розривалось від туги, відмовляючись прийняти очевидне – її Лука загинув. Він же безсмертний. Він не міг загинути. Але холодна вода річки свідчила інакше.
І від того накидати на свою душу ще й і докори сумління через брехню вона не могла.
- Яка тепер різниця? – їй хотілось кричати й бити Сперанського, але вона не могла поворухнути навіть пальцем.
- Ні, це важливо, - не відступав Ілля. – Якщо він хотів завдати тобі шкоди, якщо зачарував тебе...
- Ні, - Серафима таки знайшла в собі сили вирвати руку. – Як ти не розумієш, він навіть пальцем би мене не посмів торкнутися.
- Все навіть гірше, ніж я міг уявити, - Ілля відступив, його плечі опустились на мить. – Ходімо, Серафимо.
Як би не хотілось дівчині спуститись до самої течії, щоб пошукати там тіло стрига, та вона мусила підкоритись. Якщо Лука живий, то боєздатний Ілля Сперанський має опинитись якнайдалі від річки. А якщо загинув... Ні, цього не може бути. Їх зв’язок такий сильний, що Серафима б відчула. Напевно ж відчула б...
- Пробач, - невідомо за що перепросила у Іллі. Щоки вкрились рум’янцем сорому, коли нарешті зрозуміла в якій непристойній позі він її щойно застукав. Жах.
Вона покірно закрокувала поруч з нареченим. Поки ще нареченим.
- Вам немає за що вибачатись, - озвався Ілля. – Стриги підступні, вони знаходять доводи, знають всі потаємні слабкості й вміло на них грають. Знали б ви, Серафимо, скільки дівчат мріють опинитись на вашому місці, - у голосі Іллі звучала гіркота й зневага.
- Як же так? – здивувалась Серафима. Вона вважала, що стриги вбивці, то чому ж знаходяться якісь навіжені, що мріють про поцілунки стрига.
- Якщо стриг схоче, процес віддачі крові перетворюється на дуже приємну річ, - пояснив Ілля. – Він пив вас?
- Ні, - Серафима пригадала пекучий біль, що здавалось ось-ось її вб’є, і здригнулась. Як таке можна знаходити приємним? Так, стриги можуть навіяти, примусити, використати той тваринний магнетизм, про який писав ще Месмер, щоб зломити волю жертви. Але щоб змусити людину відчувати попри біль - насолоду? Хіба таке можливо. І дівчина вирішила, що не варто покладатися на думку нареченого, він теж міг обманювати. Адже так і не сказав звідки така обізнаність. Дівчина аж з кроку збилась.
- Звідки тобі все це відомо? – повернулась до Сперанського.
- Вже сім поколінь моя сім’я винищує нечисть, - пояснив Ілля.
- І ти переконував мене, що Єфима, конюха, загриз вовк? – від обурення у Серафими пришвидшився пульс. – А твій батько сказав, що вчора на нас напали каторжники. Ви всі ще гірші ніж стриги. Брехуни.
Вона закрокувала швидше, не розуміючи кому взагалі тепер можна вірити. Переконували в одному, коли насправді знали правду. Лицеміри.
- Постривай, - Ілля нарешті відтанув, і знову заговорив тим тоном, що спілкувався з нею раніше. – Я все поясню.
Якийсь сюрреалістичний вечір пояснень, подумалось Серафимі.
- Не можна допустити, щоб правда вийшла в люди, - швидко заговорив Ілля. – Ти тільки уяви, що буде, якщо кожну підозрілу смерть, населення списуватиме на нечисту силу? Скількох невинних повитух чи шептух прив'яжуть до коней і роздеруть навпіл? Скільки млинів чи хат бондарів й кушнірів спалять?
- До чого ту кушніри й бондарі?
- Та всім їм народне марновірство приписує змову з нечистими, і це я їх лише до прикладу привів. Але це не найгірше, адже розправившись із близькими люди не досягнуть мети. Стрига не знищиш простими вилами. І що тоді? Підуть розкопувати могили, щоб палити кістки так званих чорнокнижників? Так і до бунтів не довго, кому охота, щоб могилу його діда осквернили? А там де бунт супроти одного поміщика, не далеко до повстання.
- Я зрозуміла, - запал у Серафими минувся. Натомість накотила втома.
Вони з Іллею повернулись в сад, а звідти в будинок. На вулиці вже повністю стемніло. В домі було тепло, від чого шкіра заколола, ніби в неї загнали дрібні голки.
- Ілля, радий що ти відшукав Серафиму, - зі свого кабінету визирнув граф Ясиновський, в халаті поверх домашнього одягу. – А граф Тишкевич? Ніна сказала, що він був з Серафимою.
- У нього виявились термінові справи, - холодно усміхнувся Ілля.
- Що ж, його право, - граф похитав головою, ніби засуджуючи відсутність манер в сучасної молоді. – Повечеряєте з нами?
- З превеликим задоволенням, - відразу погодився Сперанський. – Пам’ятаю, вашій кухарці особливо вдаються рябчики.
- Як добре, що саме їх сьогодні подають, - Ясиновський знову заусміхався. – Вип’єте, зі мною, поки Серафима переодягається?