Глава 10

- Ти дарма покладаєшся на його брехню, - Аврелій підійшов до свого майстра, і зазирнув разом з нею у дзеркало. – Жодне скло не здатне відобразити твою справжню красу, - він говорив із палкістю закоханого.

- Краса – прокляття, хлопчику.

Брешуть марновірні люди, коли кажуть, що стриги не відбиваються у дзеркалах. Жінка закуталась в хутро, і відійшла від великого дзеркала в бронзовій рамі.

Вона не відчувала холод, інший, окрім могильного. Але любила дорогі соболині та горностаєві шуби, в них її краса сяяла, як діамант в правильній оправі.

Краса.. краса... Якби не вона, давно б вже упокоїлась.

Смерть зробила її красу довершеною. Але Ликерія багато б віддала, щоб залишитися живою. Нехай би на її шкірі сяяли недовершені веснянки, нехай би з’являлись прищики, і навіть зморшки. Вона б прожила своє життя, сповнене радості і страждань.

Та доля розпорядилась інакше.

Ликерія народилась в сім’ї князів. Її брат Власвіт рано сів на престол. Батько загинув в бою, мати померла в пологах. Брату дісталось майже розорене князівство на самому кордоні з лютими печенігами. І дівчина рано стала дорослою, бо брат вбивав їй думку, що вона несе відповідальність за свій народ разом з ним.

Власвіт шукав союзників і знайшов. На Ликерію поклав око князь Борис, а Власвіт з радістю віддав йому сестру.

Весілля було пишним. А після весілля Ликерія пізнала пекло – витончені знущання в перемішку з грубими побоями. Її спальня була її катівнею. Проте спроби знайти захист у брата розбивались як хвилі об пісок. Власвіт радів союзу двох князівств. З воєнною підтримкою Бориса вони відбивали напади печенігів, що помалу втрачали свої позиції.

Йшли роки, які тоді наївній Ликерії здавались справжньою вічністю. Вона народила двох дітей, дві дівчинки, що гнівали Бориса, адже тому потрібний був нащадок.

Помалу жорстокий чоловік вибивав все людське в Ликерії.

Проте, його діяльність не обмежувалась тільки приниженням дружини. І скоро Власвіт теж пошкодував про цей союз. Борис ввів свою дружину в їхній град, під приводом родинної підтримки. Але по суті Власвіт опинився заручником у своєму теремі.

У пошуках нового союзника князь Уласов забрався далеко на південь, аж до моря. А коли повернувся в князівстві спалахнула чума.

На очах у Ликерії гинули всі, кого вона знала. Няньки, чернавки, ратичі, дружинники. Не обійшла хвороба і Бориса, а потім злягли і доньки. Їх погребальних вогнищ Ликерія не бачила, бо на той момент вже сама лежала при смерті.

Тоді й прийшов до неї Власвіт Уласов, запропонувавши сестрі ліки від всіх хвороб. В гарячці вона погодилась не вагаючись.

Все жахіття свого становища жінка зрозуміла опісля. Нестерпна жага крові, неможливість побачити сонячне світло, не можливість відчути кохання чи народити. Вона кидалась на брата з кулаками, проклинаючи його за те, що не вберіг її дітей.

- Гниле Борисове сім’я, - тільки й сказав Власвіт, не заслуговувало на життя.

Власвіт мав над Ликерією владу майстра. За одним його наказом вона могла б вийти на сонце, і не мала можливості опиратись його волі. Зрозумівши, що не житиме і не вмре без його  дозволу,  жінка зачаїлась. Зробила вигляд, що прийняла правила його гри. Жила під гнітом брата. Віки стерли її біль, загоїли рани, зробили байдужою до всього.

Уласов швидко втратив цікавість до свого князівства. Куди більше його цікавило власне Гніздо. Князь тяжів до прекрасного, і не міг пройти повз красивої людини, щоб не зазіхнути на неї. При чому через кілька століть вже не розбирав статі пташенят.

А потім Уласов довідався про кров Тіамат.

Легенда розповідала про гусляра Садко, який так грав на гуслях, що сам Морський цар заслухався його грою. Морський Цар забрав гусляра до себе на дно океану, і там то Садко одружився на дочці Морського царя. Разом з ним внучка богині-океану Тіамат вийшла на сушу. Виявилось, що всі нащадки морської царівни своєю кров’ю здатні зробити стрига непереможним.

Князь Уласов ретельно збирав всі свідчення про гусляра Садко і Морську царівну.

Поки інші шукали сліди легенди в Месопотамії і Єгипті, хитрий князь зметикував, що насправді треба шукати хранительниць крові в своїх землях.

І його пошуки мали успіх. Одну хранительницю Уласов розділив з сестрою, можливо навіть так намагаючись заспокоїти свою совість, якщо та в нього була. Іншу випив сам.

Проте його сподівання не виправдались. Кров віддана жінками не по своїй волі погано допомагала.

Тепер то було ясно, чому Лука в’ється навколо смертної Серафими. Хитрий стриг вирішив йти іншим шляхом, не сили, а лестощів.

Ликерія схвалювала такі дії. Але дуже шкодувала, що не вона перша добралась до Серафими. Бо була впевнена, зв’язок між смертною і Лукою вже встановився, не міг він просто так триматись біля неї стільки часу. Ні що так не зв’язує як кров.

Та й не була дурною Ликерія. Кілька років тому гніт Уласова зник. А це значило лише одне – князь упокоєний. І судячи з того, що Лука став патріархом – смерть Уласова його рук справа. Як ще міг перемогти патріарха Лука, як не ставши сильнішим від крові хранительниці? Лиш раз на рік можна було отримати таку можливість, і Лука Тишкевич скористався нею сповна.