Глава 6

У цю ніч Серафима спала неспокійно. То подушка здавалася надто жорсткою, то матрац тиснув у спину, то собачка Жучка завивала та гавкала трохи захриплим голосом. Увагу привернув стук у вікно. Дівчині хотілося б, щоб це тільки їй почулося, проте він знову повторився. Розвернулася до вікна та зосередила погляд. Нічна пітьма повністю огорнула кімнату, а від легкого світла місяця та зірок, неможливо нічого побачити. Глухий стук повторився і терпінню дівчині прийшов кінець. Підозрювала, що за нічний гість навідався до неї.

Запалила свічку та підійшла до вікна. Там, у сонній темряві, виднілися чорні крила метеликів, що наполегливо літали біля вікна, притягуючи погляд. Вони манили, причаровували та приковували увагу. Серафимі хотілося не роздумуючи відчинити вікно та впустити метеликів, але вона знала, то зовсім не метелики. Не було жодного сумніву, це Лука. Знову прийшов щебетати про своє вигадане кохання, от тільки вона йому вже не повірить. Вийде на вулицю і все йому висловить, щоб не смів більше турбувати. Не хотіла впускати до будинку, адже він її не зашкодить, амулет захистить, але от іншим – цілком може.

З такими намірами дівчина спустилася сходами на перший поверх. У присутності Луки серце знову стрибало від радості, й наполегливо вимагало повірити, пригорнутися до нього і міцно обійняти. Але Серафима знала – насправді він звір, кровопивця, який затуманив їй розум, скористався юнацькою довірливістю та її почуттями. Накинула на себе плащ та взула чобітки. Сподівалася, що такий одяг заховає від поглядів чоловіка її нічну сорочку і, забувши про всі пристойності на які не було часу, відчинила двері, впускаючи нічну прохолоду.

Поруч не було нікого, тьмяне світло нафтового ліхтаря окреслювало самотнє подвір’я. Навіть Жучка десь поділася. Несміливо зробила дрібні кроки вперед і перед очима замайоріли метелики. Великі, мабуть, розміром з її долоню, чорні, із закрученими вусиками кружляли навколо неї, ніби оглядаючи з усіх сторін. Серафима не квапила Луку, терпляче чекала, коли він набуде людської подоби. Нарешті, біля неї метелики почали скупчуватися в одну пляму, з якої виник стриг.

З-під блідої шкіри виднілися сині вени, майже непомітні брови зійшли докупи й на чолі утворився каскад зморшок, вуха трохи загострилися, а з яскраво червоних губ красувалися гострі ікла. Проте найбільшу увагу приковували кажанячі крила, які виглядали з-за спини. Серафима зрозуміла – вона помилилася і перед нею не Лука, а ймовірно, та незнайомка, яку вона бачила у вечір свого сватання. Принаймні руде волосся та зелена сукня у якій була тоді незвана гостя, наштовхували на таку думку.

Навіть попри те, що дівчина знала – стриги їй не зашкодять, адже перебуває під захистом амулета, до серця підкрався страх і засів бентежним плетивом, розпускаючи своє павутиння по всьому тілу. Чорні зіниці стрига розширилися і витіснили майже всю зелень з очей. Незнайомка, заколисливим голосом, наказала:

- Ти бажаєш, щоб я скуштувала твоєї крові.

Серафима зрозуміла – вона застосовує навіювання. Істота нахилилася та провела гострим кігтем униз по ніжній шкірі на шиї. Її палець почав шкварчати й створіння одразу прибрало його від дівчини. У очах ворога дівчина помітила цікавість. Стриг, трусячи пальці, задоволено промуркотів:

- О, тепер зрозуміло чому Лука навколо тебе кружляє. Ти – хранительниця! А я гадаю і не можу зрозуміти – що він у тобі знайшов? Звичайна дівка, таких повно під кожним плотом, а ти, виявляється, особлива.

Ці слова прозвучали як вердикт. Раптом, збоку на стрига налетіло таке ж крилате створіння, відволокло її трохи вбік та повалило на землю.  Серафима не сумнівалася – це був Лука. Він міцно схопив руки стрига та всівся зверху, таким чином сковуючи рухи. Нахилився низько до неї та грізно прошипів:

- Серафима моя, не смій її чіпати.

Вона сміливо дивилася на нього й не схоже, щоб хоч трохи злякалася. Впевнено, не виказуючи й крихти сумніву, заявила:

- Я знаю, чому ти відмовився від моєї пропозиції. Думаєш її кров зробить тебе всемогутнім? Навіть випивши її всю, ти не вистоїш сам проти альянсу, але вдвох ми станемо непереможні. Смакуватимемо дівчину разом.

- Навіть не мрій про це. Я ж сказав забиратися звідси якнайдалі, а ти не послухала, – його натиск ослаб і звільнили руки, які навіть не намагалися вирватися. – Даю тобі останній шанс це зробити, не змушуй мене знищувати тебе. Ти дарма проігнорувала моє застереження, не варто було вбивати того конюха.

Лука підвівся на ноги, проте його тіло залишалося напруженим. Здавалося він в будь-яку мить готовий повторити свою атаку. Стриг перетворився на вродливу жінку. Вона грайливо поправила пасмо рудого волосся за вухо, яке вибралося із високої зачіски, та підвелася на ноги. Ликерія зробила це граційно та гордо, ніби не вона секунду тому лежала притиснута до холодної землі. Лука не поспішав повертати собі людську подобу й насторожено стежив за кожним її рухом. Вона поклала руки в боки та зацікавилася останніми словами:

- Якого конюха? Ні я, ні мої піддані не виходили на полювання.

- Не вдавай невинність, я впевнений, що це ти, більше нікому.

Жінка злегка посміхнулася та склала руки в замок, примостивши їх на животі. Явно потішаючись, не приховувала своєї радості:

- Якщо це не я, не мої піддані, не ти й не твої обернені, то ймовірно, на твою територію  забрів мандрівний стриг. Ти втрачаєш свої позиції, якщо навіть така шваль не боїться твого гніву. Ще побачимося, за більш сприятливих обставин, - вона кинула недбалий погляд на Серафиму, що стояла притримуючи плащ та притиснувши руки до грудей, й перетворилася на метеликів, які розчинилися у нічній пітьмі.