Глава 4

Дівчина одягнула практичне коричневе плаття з м’якої вовни, Ніна, яка допомагала заплести коси, сьогодні не тріщала як сорока,  а задумливо мовчала.

- Сніданок сюди подавати? – уточнила покоївка. – Чи в їдальню?

- А батько вже поснідав?

- Його світлість поїхав в справах кілька годин тому, - повідомила Ніна.

- Тоді я тут поїм, - вирішила Серафима.

Але шматок не ліз  в горло, і зрештою вона заледве з’їла пів рогалика, залишивши не доторканною гур’євську кашу і варення.

За сніданком визрів план – треба ще раз оглянути Єфима. Занотувати всі ушкодження, і звірити їх з вовчими пазурами та зубами. Для останнього навіть далеко ходити не треба було – опудало вовка було у мисливській кімнаті, поруч з рогами лося і різними зразками зброї. Граф Ясиновський не був великим поціновувачем полювання, а от дід Серафими не цурався шляхетної забави.

Тільки була одна перепона – тіло конюха забрали ще звечора в мертвецьку. Навіщо це було робити, якщо сам начальник судових слідчих ніби звечора встановив причину смерті – Серафима не зрозуміла.

Проте, як обмовилась Ніна, мати Єфима вже приходила з ранку, щоб домовитись про поховання, але граф Ясиновський лише видав бідоласі гроші. Тіло ж забирати поки заборонили.

Не залишалось нічого іншого, як навідатись в лікарню, і спробувати проникнути туди, куди пристойній дівчині категорично заходити заборонено.

Серафима ретельно обирала одяг – бути відразу впізнаною їй не хотілось. Як потім батьку пояснювати свою витівку? Дівчина одягнула найпростіше пальто, і обрала капелюшок з густою сіткою вуалі. Відразу обличчя було і не роздивитися.

- Ходімо, прогуляємось, - покликала Серафима Ніну. Вона б з радістю залишила покоївку вдома, але їй по статусу необхідна була компаньйонка.

Ніна оживилась і швидко одягнулась. Гуляти містом дівчина любила. Завжди краще, ніж пил витирати, чи полірувати графське срібло.

Від воріт графської садиби починалась тиха вулиця, яка вже за рогом перетворювалась на живий людський потік. Тут Серафима запримітила візника, і запропонувала Ніні проїхатись до центру, а не йти ногами.

Наймана бричка була холодною, і не дуже чистою. Але краще вже потерпіти кілька хвилин незручності, ніж наказувати закладати власну карету.

На центральній вулиці дівчата пройшлись магазинами. Серафима купила якісь стрічки, поволі ведучи Ніну в бік лікарні. Так, щоб покоївка не запідозрила справжніх планів господині.

- Тут мене зачекай, можеш зайти погрітися, - Серафима видала компаньйонці гроші, і вказала рукою на привітно сяючу вітрин кондитерської.

- А ви?

- Я в сквері прогуляюсь, - збрехала Серафима. – Хочу побути сама.

Ніна знизала плечима, але суперечити хазяйці не стала. Тільки зітхнула з докором.

Проте Серафимі було не до того. Їй і без того було страшно, млосно, і дуже не хотілось робити задумане. Вона відігнала зрадницькі думки, які шепотіли про необхідність довіритись графу Сперанському, і повертатись додому.

Рішуче закрокувала до будівлі лікарні, яка мармуровими фронтонами височіла над золотими верхівками молодих дерев. Повітову лікарню побудували на місці згорілого госпіталю лише кілька років тому. По завершенню будівництва навколо лікарні висадили парк. Липи, клени, дуби вишикувались вздовж кількох алейок.

Серафима пройшла через ворота, і обігнула головний корпус.

Але у дворі розгубилась – куди йти далі? Де тут зберігають трупи?

У дворі лікарні була кругла клумба, навколо якої півколом стояли лавки. На щастя на одній лавці сидів  самотній старий, що здавалось куняв над ціпком, склавши на нього обидві руки.

- Перепрошую, - дівчина спробувала додати в голос впевненості, щоб звучати переконливо. – Де тут видають померлих?

- Мертвецька, чи що? – дід стрепенувся, стрельнув в бік дівчини вицвілими очима. – Он там.

Суха рука в пігментних плямах вказала на одноповерховий сарай без вікон. Серафима і не подумала б туди зазирнути.

- Дякую, - вона кивнула, й неквапливо покрокувала у вказаному напрямку.

Вікна у сараї були. Але обидва вони виходили на інший від лікарні бік. І якщо перед лікарнею й у дворі ще ходили якісь люди, хто в халатах, а хто і без, то з цього боку будівлі нікого не було. Тим краще для її задуму, вирішила Серафима.

Вона штовхнула двері мертвецької, вже на порозі відчуваючи  запах мертвечини. На думку недоречно прийшли згадки страшної ночі, коли князь Уласов намагався дівчину обманути й випити кров. В склепі, де ховалась Серафима і поранений Лука невловимо тхнуло подібним.

Але тут запахи були в рази сильніші. Мимоволі дівчина піднесла до обличчя руку, намагаючись дихати через рукав. Не дивно, що тут нікого не було з живих – хто з доброї волі терпітиме цей сморід. В передпокої стояло притулені до стіни кілька ношей, заступ, відро. Серафима пройшла далі й опинилась в доволі просторій кімнаті зі столами.

Всі три вони були зайняті характерними горбочками, накритими брудними ганчірками.

До горла підступила нудота. Холодно стало так, ніби саме її серце раптом перестало битися, і кров замерзла  в жилах. Але насправді серце гепало в горлі як скажене.