Глава 3

Як тільки Лука побачив цю рудоволосу жінку, злість одразу охопила його серце. Знав – з нею потрібно бути обережним, напевно з’явилася, щоб помститися. Завів її у каретний сарай й вони, наче двоє злодіїв, заховалися за коричневу карету, окреслену позолоченими візерунками. Відпустив її лікоть й, дивлячись у холодні порожні очі, прошипів:

- Що тобі треба?

Жінка грайливо посміхнулася та доторкнулася до коміра його сюртука, струшуючи невидимі пилинки:

- Хіба так зустрічають колишню кохану? Проте,  судячи з твоєї реакції, можливо, зовсім не колишню, - спостерігаючи як грізно насупилися брови чоловіка, дівчина забрала свою долоню та посерйознішала, - прийшла тебе привітати, ти став Верховним. Звісно, минуло вже три роки й мені варто було привітати раніше, але не могла тебе знайти.

Лука дивився на неї з підозрою та недовірою, а у щирість її слів не вірив. Міцно стиснув губи та заховав погляд у підлогу.

- Ненавидиш мене за те, що я вбив твого брата?

- Ми ніколи не були близькі. Мене більше цікавить як ти здобув таку могутність, щоб вбити Верховного? Кажуть, тобі вдалося знайти хранительницю і випити її кров.

При згадці про Серафиму, чоловік одразу підняв стурбований погляд. Тепер він зрозумів, чому Ликерія тут. Їй потрібна хранительниця, а отже Серафима у небезпеці. Думка про те, що його коханій можуть нашкодити, пробуджувала звіра, який прагнув вирватись на волю. Опанував себе та намагався не показувати своєї стурбованості:

- Не знав, що ти віриш чуткам. Але навіть якщо це і правда, то вона вже мертва. Кров хранительниці надто солодка, щоб залишати хоч краплю.

- Я скучила за тобою. Останнє століття видалося дуже нудним і я часто згадувала про тебе. Ми можемо об’єднати наші гнізда й стати настільки могутніми, що ніхто не посміє повстати проти нас.

Така пропозиція була повною несподіванкою. Чоловік побачив жадобу в очах Ликерії й зрозумів, вона стала ще більш небезпечною ніж була. Завжди холодна, з черствим серцем та безжальна, жорстоко розправлялася з ворогами. Тепер Лука й сам не знав чому піддався любовним втіхам з нею. Припускав, що частково на це вплинуло те, що він – підкорявся її брату. Тоді, молодого та нерозважливого, вабило відчуття небезпеки. Рішуче, показуючи усю свою серйозність, крізь зуби проштовхнув слова, які самі виривалися на волю:

- Мене це не цікавить.

- Даремно. Розумію ти злишся, я негарно вчинила з тобою, пішовши до іншого, але хто ж не помиляється. Я вважала, що ти надто юний, тоді підданий брата, новопредставлений Лука, тільки увійшов в силу і був молодим стригом, який важко стримував свою сутність. Не сердься, роки пішли тобі на користь.

- Я вже сказав – мене не цікавить будь-який союз з тобою. Це моя територія, тож повертайся до себе, - він різко розвернувся й направився до виходу. Ніби щось згадавши, зупинився, та кинув недбалий погляд на жінку, - будь зразковою гостею і не полюй на моїй території.

Мав намір йти геть, проте останні її слова змусили зачекати.

- Я чула ти шукаєш краплю крові Тіамат. Навіщо вона тобі? Проти кого вирішив повстати?

- Ликеріє, я попереджаю, не втручайся в мої справи. Відправляйся додому й забирай своїх підданих.

- А якщо скажу, що мені відомо де знаходиться те, що ти шукаєш?

Він уважно подивився в обличчя Ликерії, намагаючись розгледіти фарс. Проте воно залишалося кам’яним, беземоційним та холодним. Лука надто добре знав жінку, щоб повірити у її безкорисливість.

- Що ти хочеш за цю інформацію?

- Тебе. Ми об’єднаємо наші гнізда й навіки будемо разом, коханий, - жінка особливо виділила останнє слово, ніби смакуючи кожний звук. На мить уявив таку вічність й це здавалося пеклом. У нього не було підстав їй вірити, а кров Тіамат знайде й без неї. Розвернувся та вийшов зі сараю, наостанок голосно буркнувши:

- Ні.

- Нічого, скоро ти сам прийдеш до мене і благатимеш про мою увагу, - це було останнє, що він почув, перед тим як перетворився та зграю чорних метеликів та зникнув у вечірніх сутінках, які покривалися пітьмою.

 Прокинулась Серафима пізно. Ніна не посміла будити господиню. Чи просто не до того було - вся прислуга тільки й пліткувала на кухні про вчорашні події. Всі остерігались великого вовка.

І тільки Серафима розуміла, що ніякий то не вовк.

Але кому про це розкажеш?

Ввечері, коли Ілля проводив дівчину до будинку, вона несміливо спробувала заговорити з нареченим про стригів.

- А що, як Єфима не вовк загриз? – спитала дівчина в Сперанського.

- Ну може, собака велика, - не сперечався Ілля.

- А якщо, то щось надприродне? – виказала обережно думку Серафима.

І ледве не почервоніла від сорому, такою докірливою була відповідь нареченого:

- У наш вік вірити  в такі дурниці може якась марновіра бабця, з глухого села, але аж ніяк не освічена графська донька, - усміхаючись сказав парубок. – Завжди є пояснення, навіть неймовірним явищам. Але ж шукати вовка, який може забрів сюди з лісу,  і сам злякався живих людей, більше, ніж ми його боїмось, або ж навіть втік з якогось бродячого звіринцю – шукати такого звіра завжди складно. Де той звіринець, Серафимо? Еге ж, а чорти й нечисть вона завжди близько. Так думає пересічна марновірна людина, але я і мій батько, ми працюємо не дарма.